Михайло Миколайович Петренко народився 1817 р. в містечку Слов’янську на Донеччині. Відомо, що 1841 р. він закінчив юридичний факультет Харківського університету, далі працював у Харкові в палаті карного суду, пізніше – секретарем Вовчанського повітового суду, насамкінець – повітовим стряпчим у місті Лебедині, де й помер 25 грудня 1862 р.
Рік закінчення університету став і роком літературного дебюту поета: у харківському альманасі «Сніп» (1841) було видруковано його три вірші – «Дивлюсь я на небо…», «Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче…» та «По небу блакитнім очима блукаю…».
Паралельно з Т. Шевченком Петренко в ліриці розбудовує ліричне «я», намагаючись надати йому масштабних внутрішніх вимірів, робить спроби вибудови образу ліричного героя. Цим поезія Петренка відрізняється, з одного боку, від творчості О. Падальського, М. Шашкевича, В. Забіли, С. Карпенка, С. Руданського, в якій також наявне безпосереднє вираження ліричного «я», проте бракує його внутрішньої структурованості, а з іншого – від творчості А. Метлинського, М. Костомарова, Л. Боровиковського, М. Устияновича, інтенсивне й індивідуальне романтичне світовідчуття яких було висловлене переважно в позаособистісних формах, в описах та повістуваннях. Тим часом уже в перших творах Петренка описового та повістувального плану усе виразніше окреслюються обриси особи – з її індивідуальним почуттям, певною часткою інтроспекції та намаганням відверто вести мову про окремі свої переживання.
І цілком літературним романтизмом за своїми мотивами, образами, версифікацією є цикли «Небо», «Слов’янськ», вірші «Як в сумерки вечірній дзвін…», «Тебе не стане в сих місцях…», четверта частина циклу «Недуг» та ін.
Одним із досягнень українського романтизму, явищем, у якому в концентрованому вигляді передано одну з сутнісних характеристик романтичного стану особистості, є цикл М. Петренка «Небо» («Дивлюся на небо та й думку гадаю…», «По небу блакитнім очима блукаю…» «Схилившись на руку, дивлюся я…»). У першому з віршів окреслено ті обставини життя героя, що спонукають його шукати розради у небі, мріяти про «крилля», на яких міг би сягнути «далеко за хмари, подальше од світу». У другому – з надзвичайною виразністю відтворено незрівнянний, натхненний стан злиття поетового «я» з безміром неба, розчинення – уявне, на грані реальності й марення – у ньому.
Для романтичного героя циклу притаманний космізм переживання. В узагальненому плані герой творів М. Петренка маніфестує собою могутній порив людини у безмежжя. У віршах постає як ідеал єдність індивідуального людського існування з безміром простору й часу, представленого небом.
У деяких творах він підтримує немовби культ самотності й тиші. Взагалі М. Петренка можна визначити як по-справжньому мінорного, "тихого" лірика. Із цим співвідноситься практична відсутність у його творчості мотивів романтичного бунтарства та якесь глибинне усвідомлення марноти буття.
Особливу роль у самототожності поета відіграє мотив серця – як своєрідний критерій усього сутнісного й автентичного. Він виявляється у творах автора у зв'язку темою кохання – поетизація любові у М.Петренка співвідноситься з поетизацією душі, щирого серця.
