Якщо суспільно-політичний лад княжої держави дотатарського періоду можна вважати феодальним лише з великим застереженням, то у Литовсько-Руській Державі існував уже повнотою феодалізм. Таким чином вершок феодального розвитку на Україні припадає від середини 14 ст. до 1569, коли на Заході феодалізм уже заникав. У Великому князівстві Литовському під владою великого князя існувала ціла ієрархія князів та княжат (що належали до Гедиміновичів або походили з різних віток Рюриковичів), вельмож і магнатів некняжого роду (баронів, за латинськими джерелами) і земельних бояр, пізніше названих, за польськимзразком, шляхтою. Князі й магнати були майже незалежними в управлінні своїх володінь й очолювали власні військові з'єднання під час походів та опановували високі посади в державі. Шляхетські маєтки несли чималі зобов'язання військової служби. У нагороду за службу шляхта одержала впродовж 15 ст. ряд привілеїв, що їм забезпечували права власності, звільнення від податків та інші пільги, участь в органах земського управління. Ці права були закріплені у земських уставах, а пізніше скодифіковані в Литовському Статуті.