У ранній Візантії (IV—VI ст.) ще панували рабовласницькі відносини. Проте рабських латифундій було вже менше, ніж у Західній Римській імперії. Крім появи вільних рабів, яким надавали вільні земельні ділянки — пекулії, значного розвитку набула вільна селянська община. Вона була ближчою до західноєвропейської общини — марки. Найпоширенішою стала мітрокомія — сусідська община, яка об'єднувала селян, котрі володіли невеликими ділянками землі й мали на них досить широкі права власності. Для мітрокомії був характерний дуалізм — поєднання общинного землеволодіння з приватною власністю на землю. Мітрокомія проводила розкладку та збір податків, забезпечувала виконання повинностей і спільних робіт. Із IV ст. держава посилює колективну відповідальність общини, вводить епіболу — зобов'язання общини платити за залишені односельчанами землі. Для того щоб захистити свої інтереси, община нерідко віддавалася під патронат сильнішої особи (колективний патронат). Становище слов‘ян-переселенців охарактеризоване у “Землеробському законі”, сформульованому у VІІІ ст., але такому, що відбиває реалії ще VІІ ст. Селяни мали ділянки – поле, виноградник, сад у власності. Але їх назви – пайка, жереб – свідчать про вплив общини. Закон передбачав і переділ земель, якщо перший поділ був проведений неправильно.
Після збору врожаю поля могли перетворюватись на вільне пасовище. Були й безземельні селяни-апори, що орендували землі з половини урожаю, а деякі орендарі платили власникам десятину врожаю – мортити. Можливо, це колишні власники земельних ділянок. Були й наймити – містоти або містії.
