У перший період розвитку основою господарського життя було палацове господарство, близьке до аналогічних структур країн Сходу. Палаци виникали на рубежі III—II тис. до н. е., одночасно в різних районах о. Крит. Землі були палацові, приватні й общинні. Населення, яке займалося землеробством, обкладали натуральними і трудовими повинностями на користь палацу. Усі надходження худоби, олії, зерна, вина фіксували на глиняних табличках і здавали в палацові комори, де накопичувалися величезні запаси. Вони служили, напевно, резервним фондом на випадок голоду, за їх рахунок забезпечували ремісників, які працювали на державу. Основну масу населення становили вільні селяни й ремісники (у написах у Пілоському палаці згадуються каменярі, гончари, зброярі і навіть цирульники та лікарі). Панівний прошарок становив розвинутий бюрократичний апарат. У джерелах значне місце відведено відомостям про рабів, в основному про жінок. Їх було небагато, і всі вони належали палацу. Згадуються також так звані божі раби і рабині, які орендували землю у приватних осіб або в общини, тобто в повному розумінні слова рабами вони не були, хоч і не були повноправними членами суспільства. Стати власником землі раб не міг. Центрами політичного й економічного життя ставали поселення, так звані поліси. З містом їх зближували компактна забудова, наявність укріплення. Проте основна маса населення — не ремісники й торгівці, а селяни — землероби і скотарі. Можна говорити про економічну ізоляцію Греції в XI—IX ст. до н. е.: общини вели майже відокремлене існування. Ремеслами й торгівлею греки майже не займалися, потрібні їм чужоземні речі здобували силою.
Можна стверджувати, що до кінця гомерівського періоду Греція являла собою світ великих полісів-общин, які об'єднували селян-землеробів. Вони не мали зовнішніх зв'язків, верхівка суспільства різко не вирізнялася. Провідною галуззю стала зовнішня торгівля, про масштаби якої свідчать знахідки грецької кераміки аж до Центральної та Західної Європи. Почав утверджуватися товарно-грошовий обмін. В епоху Великої колонізації за гроші слугували металеві зливки, бруски, і тільки на рубежі VII—VI ст. до н. е. починають карбувати монети. Основною рисою соціально-економічного розвитку класичного періоду (V—IV ст. до н. е.) стало панування полісів і поширення в торгово-ремісничих полісах рабства класичного типу, хоча зберігалася залежність на зразок ілотії. Зростання населення, нестача зерна, сировини і надлишок продукції стали каталізатором торгової справи. У товарному обігу перебували також предмети повсякденного попиту, а не тільки предмети розкоші, як це було на Стародавньому Сході. Більш розвинутою була зовнішня торгівля, особливо морська. В умовах економічного піднесення, викликаного відбудовою господарства після Пелопоннеської війни (431—404 pp. до н. е.), в якій Афіни зазнали поразки, розпочалася криза давньогрецького класичного поліса. Як община громадян-землевласників, він став гальмом у розвитку товарно-грошових відносин. Значного розвитку набули наука та техніка: знаменитий Архімед відкрив гідравлічний закон, закон важеля, винайшов болт, гвинтову водочерпальну машину і багато іншого. Виникають нові міста (Александрія, Пергам, Антіохія, Селевкія), які стають адміністративними одиницями. Наприкінці І ст. до н. е. еллінську державу підкорив Рим. Уже в новій формі — римського муніципію — поліс став однією з основних соціально-економічних і політичних одиниць Римської імперії, що сприяло економічному і культурному прогресу багатьох народів Середньоземномор'я.
