Під час переходу від тоталітарного до демократичного суспільного ладу в Україні для національної наукової системи актуальним є реалізація загальної мети – забезпечити інтелектуальними та кадровими ресурсами процеси суспільної трансформації. Здійснити це можна лише через запровадження комунікативної моделі управління суспільними змінами, що передбачає широку підтримку у суспільстві, а також впровадження системи постійних консультацій з усіма учасниками науково-технологічної діяльності: політиків, вчених, чиновників, підприємців та неурядових громадських інституцій. Національний інтелектуальний потенціал є розпорошеним за багатьма напрямами науково-технологічної діяльності. Необхідність виживання (як фізичного, так й інтелектуального) змусили переважну частину науковців після 1991 року перейти до інших сфер діяльності, чи, взагалі, залишити батьківщину. Створений ними науковий доробок, який переважно був власністю державних наукових інститутів, за відсутності потреби з боку замовників, морально та фізично застарів. Відсутність протягом останніх чотирнадцяти років чіткої, послідовної політики щодо збереження інтелектуального потенціалу країни, спричинило до поступової інтелектуальної деградації тих, хто залишився у науці.
