Після українсько-польської війни у Східній Галичині і перемоги Польщі у цьому конфлікті більшість західних українців, колишніх підданих Австро-Угорської імперії, увійшли до складу Польської держави. Решта опинилися під владою Румунії (Північна Буковина і Західна Бессарабія) та Чехословаччини (Закарпаття). Українські землі обіймали 130 тис. кв.км (тодішня територія України становила близько 450 тис. кв. км). На цих землях проживало понад 10 млн. чоловік або майже 30% населення Польщі. До 1923 р. українські організації відмовлялися визнавати польське правління і лише після рішення Антанти про визнання суверенітету Польщі над Східною Галичиною почали брати участь у конституційних державних установах.
Промисловість українських регіонів у Польщі спеціалізувалася на переробці сільськогосподарської та мінеральної сировини. Підприємства нафтодобувної, хімічної, деревопереробної та інших галузей належали іноземному або польському капіталу. Позиції українських підприємств були сильними тільки в кооперації. Тут були створені потужні кооперативні об'єднання - "Центросоюз", "Маслосоюз", "Центробанк", "Народна торгівля". Кооперація стала економічною базою національного руху в цьому регіоні. Важливе суспільне значення мала діяльність українських політичних партій. Найбільш впливовою серед них було Українське національно-демократичне об'єднання (УН ДО), яке прагнуло до політичного компромісу у польсько-українських відносинах. На установчому з'їзді в липні 1925 р. головою УНДО було обрано Дмитра Левицького. Як правило, УНДО збирало найбільшу кількість українських мандатів у сеймі. Серед інших партій найбільш помітними були: радикальна партія, соціалістична партія. Нелегально з червня 1923 р. діяла Комуністична партія Західної України (КПЗУ). У1938 р. за наказом Сталіна вона була розпушена. Організаційне оформлення націоналістичної течії в українському визвольному русі започаткували січові стрільці як найбільш боєздатна частина армії УНР. У липні 1920 р. в Празі під головуванням незмінного командира січових стрільців Євгена Коновальця було ухвалене рішення про продовження боротьби в нових організаційних формах безпосередньо в Україні. Через місяць у Львові утворили перший осередок Військової організації - УВО (Українська військова організація). Командиром УВО став Є. Коновалець. На першому з'їзді в Празі в серпні 1920 р. були ухвалені ряд постанов, де говорилося, що завданням УВО є розбудова Української соборної самостійної держави. 28 січня - 3 лютого 1929 p. у Відні на першому конгресі представники УВО та радикально настроєні студентські групи і молодь утворили Організацію українських націоналістів (ОУН). ОУН дотримувалась військових, організаційних основ, суворої дисципліни й стала на шлях політичного терору проти представників польської влади. Водночас вона прагнула створити широкий революційний рух, спрямований на відродження української державності. ОУН мала значний вплив у багатьох господарських, освітніх, насамперед молодіжних організаціях, влаштовувала масові політичні демонстрації, акції протесту, енергійно поширювала свої ідеї в масах. Залучення до ОУН молодих, енергійних, ідеалістично настроєних, здатних до самопожертви людей зробило ОУН найбільш динамічною і впливовою політичною силою в Західній Україні 30-х років. З роками між закордонним проводом націоналістів і молодими бойовиками р Західній Україні (С.Бандера, І.Климів, М.Лебідь, Я.Отецько, Р.Шухевич) склалися напружені стосунки. Напередодні II світової і Великої Вітчизняної воєн ОУН залишилася без керівництва і незабаром розкололася.
В такій складній і напруженій ситуації західноукраїнські землі були втягнуті у Другу світову війну, яка принесла народові нові страшні втрати, призвела до неймовірного загострення старих і породжених воєнним протиборством двох диктаторських режимів суперечностей.
