За так званої литовсько-польської доби українське суспільство поділялося на феодалів князів, бояр, магнатів, шляхту, панів, залежних селян і міщан. Посилення соціально-економічного, національного та релігійного гніту викликало появу особливого стану – козацтва. Джерелами козацтва були втікачі-кріпаки, непокірні холопи, розбишаки, шукачі пригод тощо. Ці групи, колонізуючи південні степи України, творили свій суспільно-політичний лад, близький до військово-демократичного. Такий лад склався нижче від порогів Дніпра спочатку на острові Мала Хортиця під керівництвом Д. Вишневецького, потім на островах Базавлук, Томаківка. Об’єднавшись у громаду, яка пізніше отримала назву Запорозька Січ, козаки всі важливі питання обговорювали спільно: обирали отаманів, осавулів, суддів, вирішували господарські та військові справи тощо. Козацька громада була неоднорідною. На базі керівної верхівки зростав прошарок заможних козаків. Деякі козаки були вихідцями з заможних верств.
Запорозька Січ під час національно-визвольної війни 1648–1654 рр. поширила свої суспільно-політичні структури на інші райони українських земель. Тогочасні документи містять численні згадки про те, що козаки в містах і селах України «мають своїх гетьманів і різні форми власного правосуддя», а місто Трахтемирів було першим офіційно визнаним козацьким осередком.
