Процес державотворення на території України, проявився у житті кіммерійців, скіфів-сколотів, готів, гунів, аварів, антів, грецьких цивілізаційних осередків. З утворенням Київської Русі, у ІХ ст. на Середній Наддніпрянщині постає перше міцне українське державне утворення.
Зародження і розвиток Київської держави, виходячи з її географічного розташування, проходив у кількох напрямках, які природно визначалися тогочасними умовами євразійського континенту і формували відповідну геополітику. Головне місто давньоруської держави, її політична столиця Київ розташоване на своєрідному перехресті головної української ріки Дніпра і межі Лісостепу з Поліссям, приблизно на однаковій відстані як до західного, так і до східного кордону розселення українців.
Істотна особливість геополітичного положення середньовічної Київської держави – вона народжувалася і формувалася на межі двох світів – греко-візантійського та західного і об’єктивно ставала природною частиною їх обох. Саме ця надзвичайно важлива обставина мала той об’єктивний і закономірний наслідок, що у княжу добу одночасно складаються декілька векторів української геополітики. Південний, який починаючи з ІХст. став традиційним торговим “шляхом з варяг у греки”, що простягнувся через Київ від Балтики до Візантійських земель. Він збігався із загальним поширенням етносу у процесі його розвитку і колонізації вільних територій вздовж північно-південної осі українських річок, мав велике значення для піднесення загального рівня і культурно-господарських здобутків українського суспільства: Русь-Україна прилучилася до високорозвиненої грецької культури, до передової християнської релігії у її візантійському варіанті, ввібрала деякі елементи соціально-політичного життя тощо. .
Східний.
Слід відзначити, що у часи княжої доби він не був провідним, самостійним, а відігравав лише другорядне значення, бо основна мета здійснюваних у східному напрямку походів київських князів полягала у тому, щоб захистити державу від постійних набігів кочових племен і народів. Культурно-господарчі запозичення тут навряд чи були суттєвими, оскільки Київська держава знаходилась на порівняно більш високому рівні розвитку.
Важливим напрямком української геополітики є західний вектор, який вів до встановлення різнобічних зв’язків та співробітництва з країнами Західної Європи. Почав він формуватися дещо пізніше, ніж південний та східний, поясненням чого були серйозні, як політичні, так і природно-географічні причини. Як зазначає М.Грушевський: “…в міру того, як слабшали зносини чорноморські – з Балканськими країнами, Візантією, Малою Азією, в ХІІ і ХІІІ віці., зносини з німецькими землями набирали все більшого значення”.
Найважливішою формою здійснення західноєвропейського вектора української геополітики, поширення та зміцнення міждержавні зв’язків княжої доби були міждержавний династичні шлюби, які зміцнювали довіру між державами, сприяли збагаченню та взаємовпливу і засвоєнню досягнень європейської культури.
З часом з’являється необхідність у поширенні західнополітичного напрямку як певної противаги у боротьбі, зокрема на півдні з Візантією. Князь Ярослав Мудрий з великою напругою зусиль зумів повернути тимчасово втрачені після смерті батька, до своєї держави Берест, Белз, всю Червону Русь, інші землі, здійснює військові походи на ятвягів у Литву, у Мазовецьку землю. За Ярослава Мудрого територія Київської імперії набула найбільших розмірів і міжнародного авторитету, вона займає чільне місце в одному ряду з найбільшими країнами середньовічної доби – Візантією та Германською імперією.
Як відзначають провідні дослідники української геополітики, можна стверджувати, що саме розвиваючи і посилюючи західноєвропейську орієнтацію своєї геополітики, надаючи перевагу дипломатії, а не війнам, схиляючись до загальнолюдських духовних цінностей, Ярослав забезпечив найвищий рівень розвитку Київської Русі за всю її багатовікову історію.
У ХІІст. відбувається дуже важлива з геополітичної точки зору подія – поліцентралізація Київської Русі, політичне розмежування окремих князівств і земель. Якщо у ІХ-ХІст. епіцентром соціального, економічного і політичного життя Русі був Київ, то в ХІІст. підносяться осередки інших князівств і земель: Чернігів, Смоленськ, Полоцьк, Галич, Володимир – на – Клязьмі, Новгород Великий, Володимир-Волинський. Але варто відзначити, що це не означало занепаду чи ослаблення Києва, який продовжує у 60-70рр. ХІІст. змагатися за об’єднання навколо себе удільних князівств південного регіону українських земель на противагу своєму головному північному конкуренту Володимиру – на – Клязьмі. Деструктивні, децентралізуючи процеси на теренах колись могутньої Київської Русі призвели до формування нового, послабленого геополітичного простору, що сприяло активному втручанню агресивних зовнішніх сил – татаро-монгольської. Для України-Руси настали страшні часи, що позначилися руїною українських міст включно з Києвом, спустошенням сіл, великими людськими втратами. Руйнівне, підневільне лихоліття на тривалий час загальмувало соціально-економічний і культурний розвиток українського народу. В цей складний підневільний період татаро-монгольської окупації українські державотворчі процеси фактично не припиняються, українська геополітика еволюціонує, вимушено наповнюючись новим змістом та знаходячи відповідно нові форми свого існування у житті Галицько-Волинського князівства, для якого, під тиском різних внутрішніх та зовнішніх обставин західний напрямок української геополітики стає визначальним.
Геополітичні чинники відігравали вирішальну роль у розвитку Галицько-Волинської держави, міста якої стояли на стратегічно важливих торгових шляхах із Заходом. Крім того, у Галичині були великі родовища солі – товару, від якого залежала вся Київська Русь. Державна геополітика князівства мала щонайменше два основних напрямки: 1) західний, який галицькі князі намагалися якомога більше розширити і використати, насамперед для збереження і зміцнення своєї держави; 2) східний, основне завдання якого полягало у протистоянні завойовницьким зовнішнім силам, татаро-монгольській орді і мали суто оборонний характер. Метою цього своєрідного геополітичного дуалізму стало досягнення певного геополітичного балансу, рівноваги політичних сил у регіоні, що було необхідною умовою для збереження й існування Галицько-Волинської держави.
Особливу важливу роль у боротьбі за відновлення колишнього геополітичного простору держави, за збирання батьківських земель довелося виконати князю Данилу Романовичу Галицькому. За час його правління було засновано місто Львів, яке згодом стало осередком широких західних впливів. Зміцніли і поширились політичні, торгівельні та культурні зв’язки із західними сусідами. Незважаючи на організацію рішучого опору загарбникам, князь Данило змушений був визнати себе васалом татарського хана. Але боротьби не припинив, проводячи активну політику на Заході, шукаючи підтримку і союзників для звільнення від загарбників і створення геополітичної рівноваги у Східній Європі.
