З моменту проголошення незалежності України розпочинається новий раунд дискусій, у центрі яких опинилися проблеми формування східнослов?янських народностей та етнічної структури Київської Русі. Тезу про існування єдиної східнослов?янської етнокультурної спільності обстоюють П. Толочко, М. Котляр, О. Моця, В. Ричка та ін. Чимало дослідників, розвиваючи ідеї М. Грушевського, намагаються обґрунтувати різні варіанти «окремішності» українського народу, вважаючи саме його засновником і панівним етносом Київської Русі.
Так, прихильники існування єдиної східнослов?янської етнокультурної спільності переконані, що під впливом посилення політичної єдності, зміцнення централізації держави, запровадження єдиної релігії — християнства у ході боротьби проти зовнішнього ворога активно відбувалися процеси етнічної консолідації давньоруського населення. На їхню думку, про реальне існування в межах Київської Русі давньоруської народності свідчать такі суспільні процеси та явища:
1) сформувалася єдина давньоруська літературна мова як мова державного управління і законодавства, розвитку літератури та культури;
2) укорінились єдині традиції, звичаї, юридичні норми;
3) усталилась єдина матеріальна культура;
4) з?явилась єдина руська етнічна свідомість;
5) консолідувалась елітна верства вищих феодалів Київської Русі, що вела свій родовід від династії Рюриковичів і не поділяла себе етнічно.
Опонуючи теорії єдиної східнослов?янської етнокультурної спільності, намагаючись ствердити правомірність свого погляду, прихильники ідеї відокремленого розвитку кожного із східнослов?янських народів висувають свої контраргументи:
1. Утвердження єдиної мови не може бути завершальним актом, визначальним фактором у процесі етнічної консолідації. Адже поширення латини в Західній Європі не привело до утворення «єдиної латинської народності» на західноєвропейських теренах. До того ж у Київській Русі єдиною була тільки церковнослов?янська мова, а мова світська в процесі освоєння східними слов?янами північних та північно-східних територій зазнала впливів фіно-угорського та балтійського етнічних масивів. Через це сформувалася низка діалектів — псковсько-полоцько-смоленський, новгородсько-володимиро-суздальський тощо.
2. Давньоруська держава була поліетнічною. До її складу входила велика кількість неслов?янських племен: балтські етнічні утворення, угро-фіни, тюркські народності. Навіть ті 15 слов?янських племен, що увійшли до держави Русь, вже в VIII ст. не були єдиним народом. Ось як характеризує їх Нестор Літописець: «Усі племена мали свої звичаї, і закони предків своїх, і заповіти, кожне — свій норов». Щоб переплавити ці різнорідні етнічні утворення в єдину етнокультурну спільність, необхідні були потужні засоби впливу та час. Однак нерозвиненість комунікацій, величезна підвладна територія, відносна слабкість впливу центру на окраїни, нетривалість існування давньоруської держави суттєво ускладнювали процес етнічної консолідації, ослаблювали єдність і унеможливлювали появу єдиної етнічної свідомості серед широких народних мас.
3. Політична єдність Київської Русі не свідчить про етнічну монолітність. Ці риси притаманні всім імперіям, зокрема, Російська імперія, яка зібрала під скіпетром Романових 130 народів та народностей, була політично єдиною країною — нею правила одна династія, правляча верхівка в провінціях мала московсько-центристські погляди тощо, але зовсім не являла собою однорідного етнічного масиву.
Отже, питання визначення етнічної структури Київської Русі й досі лишається відкритим. Подальші пошуки Ини вимагають від дослідників максимального дистанціювання від політичної кон?юнктури, розширення кола джерел, які піддаються аналізу, пошуку нових ідей та підходів у процесі дослідження та інтерпретації вже відомих фактів та матеріалів.
