Есхіл (ОРЕСТЕЯ)( прометей закутий)-
давньогрецький трагік, автор класичної трагедії, перший із трьох великих афінських трагіків V ст. до н. е. поряд із Софоклом та Евріпідом.
Драматургія Есхіла міцно пов'язана з традиціями героїчного епосу і хорової лірики. Головне місце в них відведене ліричним та епічним пісням хору, не було розвитку характерів, а лінія драми зламувалася лише один раз (мала одну перипетію). Есхіл об'єднував свої трагедії в трилогіїНаприкінці XIX ст. трагедії Есхіла знову вийшли на сцену і ставляться до наших днів, особливо «Орестея», у центрі якої знаходяться «вічні» моральні проблеми: вибір між обов'язком і родинним почуттям, право на помсту і її можливі границі, відповідальність людини за прийняте рішення.
Трилогія була виконана на фестивалі на честь Діоніса в Афінах у 458 році до н. е.., де отримала першу премію. Трилогія включає п'єси:
«Агамемнон»
«Хоефори» («Ті,що несуть жертву на могилу»,або «Жертва біля гробу»)
«Евменіди»(«Милостиві»)
Зміст трилогії - доля роду Атридів, в особі його найбільш славних представників, Агамемнона та його сина Ореста. Перед Троянським походом Агамемнон приносить в жертву свою дочку Іфігенію.Він досягає своєї мети і повертається на батьківщину переможцем, але тАМ гине від руки своєї дружини Клітемнестри, що діє під впливом жадоби помсти за смерть дочки і злочинної любові до родича свого чоловіка, Егісто. Малолітній син Агамемнона, Орест, не був свідком цієї розправи: він виховувався далеко від батьківщини. Коли він виріс, він звернувся до Аполлона з питанням, що йому робити, той наказує йому пам'ятати насамперед про борг помсти. Підкоряючись цьому наказу, Орест вбиває матір, але цим накликає на себе гнів Ерінній, богинь помсти, які відтепер не дають йому спокою. Він шукає притулку в Дельфах, в храмі Аполлона, той обіцяє йому не покидати його і велить звернутися до суду Афіни. Переслідуваний Ерінії, Орест біжить до Афін: сама богиня засновує суд - пізніший Ареопаг, який виправдовує Ореста; умилостивленням ображених Ерінній, які стають Евменідами, кінчається трилогія
Трагедії Есхіла перейняті морально-релігійними ідеями. Поет намагався примирити традиційну грецьку міфологічну етику з новою мораллю, релігійний світогляд з світським. Прагнув осягнути таємницю людської долі й діянь. Він вірив, що людськими прагненнями керує провидіння і що навіть боги не можуть протистояти долі. Людина, упоєна занадто великою могутністю і багатством, легко піддається почуттю переваги, що підштовхує її до злочину. Кара за провину падає на винуватця і весь його рід. Есхіл робить людину відповідальною за власні дії. Страждання, згідно з Есхілом, є єдина школа життя, що вчить «помірності».
Софокл (ЦАР ЕДІП, АНТІГОНА)
Те, що увага драматурга зосереджена на вчинках людей, а божественна воля відсувається на задній план, тобто вона, як правило, виявляється в п'єсі як пророцтво, а не першопричина або безпосереднє втручання в дію, наводить на думку, що автор дотримувався «гуманістичних» поглядів. Проте відомі нам подробиці його життя вказують на глибоку релігійність, і трагедії це підтверджують.
Найзначнішим нововведенням Софокла в жанрі трагедії вважається скорочення масштабів драми за рахунок відмови від форми трилогії. Основну увагу привертала людина, її характер, рішення, вчинки. Нова техніка робила не другорядною божественну волю, яка у Есхіла втручається в дію, долаючи людські мотиви героїв, і особливо підкреслювала важливість людської волі. Софокл збільшив хор з дванадцяти до п'ятнадцяти чоловік, але хор відігравав другорядну роль і його пісні значно скоротились.
Антіго́на (грец. Ἀντιγόνη) — трагедія Софокла, що грунтується на фіванському циклі міфів. Створена 441 р. до. н. е.
«Цар Едіп» (зазвичай відносять до 429 до н. е., оскільки згадування про море може бути зв'язане з аналогічним нещастям в Афінах),
Гоме́р
(дав.-гр. Ὅμηρος) — легендарний давньогрецький поет, який вважається автором «Іліади» та «Одіссеї», двох славетних грецьких епічних поем, що започаткували європейську літературу.
Велика заслуга Гомера полягає в тому, що до нього поети викладали в коротких піснях тільки невеликі частини з великої області сказань про події Троянської війни, а він поєднав у художньої композиції, дотримуючись законів поетичної єдності, великий, закінчений цикл сказань. Цей цикл, з якого Гомер почерпнув матеріали для обох великих поем, «Іліади» та «Одіссеї», — Троянський цикл[5]. До основних сюжетно-стилістинчих особливостей поем Гомера слід віднести такі:
- розповідь про дійсні історичні події поєднується з авторською вигадкою.
- у монументальній, ідеалізованій формі відтворюються норми героїчної поведінки людини, яка захищає честь, свободу і незалежність свого народу.
- традиційна композиція: заспів, який готує читача до сприйняття розповіді про події; вказує на час і місце події, знайомить з героями. Автор може звертатися до слухача або інших осіб (наприклад, Муза).
- немає розгорнутих описів зовнішності героїв.
- у стилі поем збереглося багато елементів, які беруть початок у пісенній стадії розвитку епосу. Боги, люди, речі — усі має епітети: хмарогонитель Зевс, волоока Гера, прудконогий Ахіллес, шоломосяйний Гектор, ясноока Афіна і так далі.
- у поемах багато повторень. Кількість віршів, що повторюються сягає 2253 (явище ретардації).
Протягом тривалого часу вважалося, що Троянська війна і сама Троя — це вигадка. Цьому зокрема сприяло й те, що в Іліаді й Одіссеї наявні два світи — реальний та ірреальний: світ людей і світ богів. Лише завдяки розкопкам Генріха Шлімана було доведено, що Троя існувала. Після цього безліч дослідників почали досліджувати, що в «Іліаді» правда, а що — вигадка
Евріпід (МЕДЕЯ, ГІППОЛІТ)
Еврипід (Евріпід, грец. Ευριπίδης) (близько 480 до н. е. — 406 до н. е.) — давньогрецький поет-драматург, молодший з трьох великих афінських трагіків поряд із Есхілом та Софоклом.
«Медея» (грец. Μήδεια) — трагедія давньогрецького драматурга Еврипіда, представлена 431 році до н. е. Вона входила до тетралогії, яка, окрім «Медеї», включала трагедії «Філоктет» (втрачена) та «Діктіс» (втрачена), а також сатирову драму «Женці» (втрачена).
Історія Медеї є частиною міфу про похід аргонавтів. Коли Ясон вступив у бій з вогнедишними биками та драконом, який охороняв золоте руно, Медея, що покохала його, допомогла йому приборкати биків та дракона, а сама вирішила піти за ним до Греції. Щоб затримати своїх рідних, які переслідували аргонавтів, Медея при відплитті з Колхіди вбила захопленого нею власного брата та розкидала шматки його тіла берегом. Поки вражені родичі збирали розтерзані останки юнака, аргонавти встигли відплисти. До Іолку Медея прибула вже як дружина Ясона. Тут вона вмовила дочок Пелія вчинити чарівний обряд, який повинен був повернути йому молодість, але підступно обдурила їх, і старий цар помер болісною смертю, після чого Ясону з дружиною та синами довелося шукати притулку в Коринті.
Творчість Еврипіда, який сформувався в роки кризи афінської демократії, розкладу полісної моралі, посилення індивідуалізму, відрізняється різко критичним ставленням до міфології, етичних норм та інших традицій. Це викликало обурення сучасників і, цілком зрозуміло, що навколо нього склалася несприятлива атмосфера (відбита у творах Арістофана), внаслідок чого поет наприкінці життя залишив Афіни.
Еврипіду властиве незвичне для античної трагедії посилення побутового елементу, цікавість до приватного життя людей. Показові кінцівки драм. Автор нехтує природним розвитком і завершеністю дії і тому в фіналі часто відбувається несподівана розв'язка, зазвичай пов'язана з втручанням божества, яке з'являлося на спеціальній театральній машині (еорема). Цей прийом пізніше отримав назву «deus ex machina» («бог з машини»).
ГІПОЛІТ
Известен миф о его трагической кончине. Вторая супруга Тесея, Федра, любовь которой он отверг, оклеветала его перед отцом; Тесей проклял Ипполита, и призванный им в гневе бог Посейдон[7] неожиданно послал волну на берег, где проезжал Ипполит; кони понесли юношу, и он погиб, разбившись о скалы. Либо из моря появился бык, посланный Посейдоном, и кони испугались и разорвали Ипполита[8]. Вожжи Ипполита зацепились за дикую маслину[9].
Арістофан (ЖАБИ, ХМАРИ, ЛЫСЫСТРАТА)
Аристофа́н (також поширене Арістофан; грец. Ἀριστοφάνης; бл. 450 до н. е. — бл. 385 до н. е.) — великий старогрецький поет, «батько комедії», найбільш уславлений представник старогрецької комедії, , для якої характерна гостра політична сатира. Єдиний комедіограф, чиї твори дійшли до нас не тільки у фрагментах.
Сюжети А. брав не з міфології, а створював сам, широко використовуючи казки, пісні, народні жарти, пародії. Його твори — це гротескне відтворення дійсності.
Комічними ситуаціями й прямими висловлюваннями хору Аристофан критикував афінських державних діячів, агітував за мир, зображував розклад суспільної моралі, глузував зі своїх літературних ворогів. Хор у комедіях Аристофана виступає у вигляді ос, жаб, птахів, навіть хмар Як комічний поет Аристофан не вніс яких-небудь нововведень у структуру і форму комедії, але, володіючи багатством фантазії й істинно аттичною дотепністю, він вміє розкривати свої ідеї в забавних, яскравих і оригінальних сценах; основна ідея в нього ніколи не силує розвитку дії, усе начебто в нього випадкове і імпровізоване, однак фабула, при всіх її варіаціях, завжди злита з основною тезою і слугує його поясненням. Дійові особи Аристофана — здебільшого типи відомих класів і груп; риси їхнього характеру часто перебільшені до шаржу, однак поряд з цим вони майстерно наділені і реальними рисами, як надзвичайно реальна і та обстановка, у котрій вони діють. Талант Арістофана виявляється й у «парабасах», інтермедіях, у яких поет звертається до публіки, і в сатиричних куплетах і задерикуватих пісеньках.
В Аристофані звичайно убачають свідомого мораліста, послідовного прихильника миру і соціального реформатора. Арістофан був скоріше консерватором за духом, але навряд чи він схилявся на бік крайніх консерваторів.
«Хмари» — п'єса Арістофана. Поставлена на Великих Діонісіях 423 до н. е., комедія здобула третє місце. Пьеса направлена против софистов, высмеивающихся в лице Сократа (хотя в постановке пародируется учение не Сократа, а видного софиста Антифонта), и вообще против нового образа мыслей и суждений, чуждого консерватору Аристофану, воспринимавшегося им как нечто «туманное» (нагоняющее «облака» пустословия) и вредное.
Лісістрата (411 до н. е.) Тема миру в несподіваному художньому вирішенні постає в знаменітій комедіїї, де ініціаторками припинення війни є жінки, очолювані афінянкою Лісістратою.
«Жаби» (грец. Βάτραχοι) — п'єса Арістофана, 405 до н. е. Ця комедія була поставлена Арістофаном під ім'ям Філоніда на Ленеях 405 до н. е. і удостоїлась першої нагороди.Вона являє собою літературний памфлет у драматургічній формі, в якому Арістофан піддав оцінці творчість Есхіла й Евріпіда і висловився про роль мистецтва в суспільстві. Свою назву комедія дістала за хором жаб, які під час переправи Діоніса в пекло на човні Харона співають свої пісні з рефреном «брекекекекс, коакс, коакс».
САПФО древнегреческая поэтесса, представительница монодической мелики (песенной лирики). Современники называли её «страстной».
Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весільні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набувають особистого звучання. Ліричні творіння Сапфо здебільшого позначені сяючою радістю, оптимізмом, пристрасним бажанням злитися з природою, яку поетеса безмірно любить і розумієГоловним мотивом поезії Сапфо, як можна судити з фрагментів віршів, що збереглися, була любов, були сильні, поривчасті, палкі почуття.
«Простота мови і чіткість думки в усіх цих фрагментах очевидні; жарти і пафос, звичайні в англійських віршах про любов і нерідко зустрічаються в творах Катула, відсутні повністю. Її образи ясні - горобці, запряжені в колісницю Афродіти, повний місяць у зоряну ніч, єдине червоне яблуко на верхівці дерева - і іноді вона детально зупиняється на них, розвиваючи їх самі по собі. Вона використовує пряму мову, цитуючи справжні чи вигадані діалоги, і тим самим досягає враження безпосередності. Коли мова йде про киплячі в її душі почуття, вона спокійно вибирає слова для їх вираження. У цьому вона спирається передусім на мелодику мови: її вміння підбирати положення голосних і приголосних звуків, яким захоплювався Діонісій Галікарнаський, очевидно майже в будь-якій строфі; музика, під яку вона співала свої вірші, вже не звучить, але, прочитані вголос, вони, як і раніше, зачаровують».
Публій Овідій Назон останній з поетів «золотої доби» римської літератури, твори якого мали суттєвий вплив на пізнішу європейську середньовічну літературу та по наш час.
Овідій виховувався в атмосфері імперії Октавіана Августа, коли по закінченню громадянських воєн надзвичайно зросла заможність італійських землевласників. Поет відобразив у своїй творчості ідеологію вершницького стану, що досяг в той час свого найвищого економічного розвитку. Соціальна та філософська проблематика, характерна для попереднього літературного покоління (Вергілій, Горацій), Овідієві чужа. В його творчості переважають еротичні теми, в яких головним є не глибокі почуття, а дотепна іронічна гра традиційними літературними мотивами, з постійними переспівами як попередників, так і самого себе. Твори Овідія відрізняються віртуозною легкістю і гнучкістю стилю, яким він володів досконало
Анакреонт (грец. Ανακρέων, близько 570 до н. е. — близько 485 до н. е.) — давньогрецький ліричний поет, представник монодичної лірики.
Вірші Анакреонта, написані на іонійському діалекті грецької мови, призначалися для сольного співу чи декламації у супроводі музичного інструменту (ймовірно, ліри, звідси говорять про «ліриці» Анакреонта).
У своїй творчості Анакреонт - спадкоємець Алкея і Сафо, ліричних поетів, що родом з Лесбосу, проте тон його світський, дотепний, часто глузливо-іронічний. Не був Анакреонт і розгульним п'яницею або дряхлим тяганиною, яким його нерідко представляє традиція. Цю репутацію йому створили безліч імітаторів, що жили в епоху еллінізму і за часів Візантійської імперії, в чиїх Анакреонтичних творах надмірно підкреслюється любовний або застільний момент і на зміну витонченої свіжості оригіналу приходить нудотна, хоча часом чарівна, фривольність.
Анакреонт - спадкоємець Алкея та Сапфо, а проте тон його текстів більш світський і більш насмішкуватий. Концепція Анакреонта характеризується простотою у сприйнятті світу, іронією по відношенню до самого себе; глибоке почуття і пристрасть у Анакреонта відсутні.
Стиль написання віршів Анакреонта захоплював його послідовників. Згодом утворився новий різновид лірики - анакреотична поезія, де панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму та кохання. Ось характерний вірш із Анакреонтики (з промовистою назвою «Анакреонт і жінки»), де легко простежується відлуння творчості поета
Квінт Горацій Флакк (лат. Quintus Horatius Flaccus; 8 грудня 65 до н. е.—27 листопада 8 до н. е.) — поет «золотого віку» римської літератури, разом з Вергілієм і Овідієм, один з найуславленіших авторів у всій світовій літературі.
Епóди Горація
Перші свої твори Горацій назвав епóдами («приспівами»), це двовірші, де другий рядок є коротшим за перший, немов би «приспівом» до нього. Написані вони під явним впливом елліна Архілоха, ямбами. Щоправда, Горацій відразу заявив, що його вірші схожі на Архілохові лише формою, а не змістом (за легендою, Архілох своїми ямбами довів до самогубства свого земляка Лікамба, який порушив свою обіцянку віддати свою доньку Ніобу за поета)
Оди Горація
Горацієві «Оди» вирізняються художньою довершеністю та тематичним розмаїттям. Однією з перлин римської поезії є ода"До Манлія Торквата", присвячена римському ораторові, товаришеві поета. І хто б його знав зараз, якби не рядки Горація. Своєю філософічністю, якимось елегійним смутком ця поезія виходить за межі дружнього послання і зливається з традицією елегії у світовій літературі. Зокрема, тут талановито реалізовано наявний у багатьох наступних творах світової літератури паралелізм у зображенні циклів природи і людського життя
Горацій — поет думки і разом з тим майстер сильного, стиснутого слова і чіткого, конкретного образу. Усі ці моменти присутні вже в ранній творчості, але поету не завжди вдається створити з них єдине художнє ціле, і образний бік виявляється нерідко лише ілюстрацією для відстороненого міркування. Більшої цілісності Горацій досягає у своїх пізніших творах.
Навіть за деякими фрагментами Архілоха, що дійшли до нас, ми можемо зробити висновок, що у своїх Еподах Горацій запозичає в Архілоха якусь ідею, а потім розвиває її згідно зі своїм, як правило більш добродушним, умонастроєм. Також і в Одах він бере в Алкея або в іншого грецького поета ідею, а потім додає їй такий напрям, що жодним образом не міг з'явитися в оригіналі.
Алкей (грец. Αλκαίος, близько 630 — бл. 590 до н. е.) — давньогрецький ліричний поет, представник монодичної лірики, народився і жив на острові Лесбос в його головному місті Мітіліні. Сучасник Сапфо, найвидатніший поруч з нею еолійський поет.
Алкей писав гімни, стасії (військові пісні), застільні і любовні пісні. Від його багатої і яскравої творчості, яку вчені олександрійці зібрали і видали в 10 книгах, до нас дійшли тільки уривки.
Застільні твори Алкея відрізняють ті ж нестримані інтонації. Він не визнає неквапливого, помірного вживання вина, йому близька тільки буйна гулянка. Будь-який привід гарний, щоб почати пити: зимова негода, літня спека, опис якої він запозичив у Гесіода, важлива подія, радість і сум, від якого вино — найкращі ліки. Менше збереглося фрагментів з еротичних творів; ця частина спадщини Алкея найкраще відома з творів Теокріта. Серед нечисленних фрагментів привертає увагу уривок серенади біля двері коханої, а також скарга дівчини, ураженою любов'ю. Можливо, до любовної пісні належало оповідання про владу любові над Єленою, який це почуття звеліло кинути чоловіка, бігти з Парісом і стати причиною кривавої війни.Значне місце в ліриці Алкея належить темі кохання. В одному чотиривірші поет з гумором до Ерота, називаючи цього юного бога "найстрашнішим з усіх бесмертних". Як правило, до почуття кохання Алкей ставиться досить серйозно і цнотливо. Це засвідчує, зокрема, його звернення до своєї уславленої співвітчизниці Сапфо, яку поет, мабуть, ніжно кохав:
