на початках XX ст. творцями нового модерного театру стали відомі й заслужені письменники — Леся Українка, В. Винниченко і О. Олесь. Але для цієї трійці, з якої кожен мав свою типову індивідуальність, нова драматургічна творчість була складною справою. Тодішній театр не був приготований до виведення нових сценічних творів, не вміщався в рамці нової драматургії, яка, за визначенням Л. Старицької-Черняхівської, мала три течії: театр настрою, театр соціальний і театр символічний.
І так драми Л. Українки це передовсім драми настрою. Вони, за винятком «Лісової пісні», хоч темами своїми сягають давніх часів, висловлюють нові актуальні ідеї в модерному оформленні. П’єси Винниченка — це передовсім драми соціальні. Контрастом до його проблем полу (сексу), таких прикметних для його ранніх новел, в драмах його переважають мотиви бунту, соціальної нерівності, пориви масового гніву, аких намарно шукав С. Петлюра. Як журнал іст-публіцист, він, виступаючи в полеміці про театр, вимагав, щоб народний гнів було „повернено назад народним масам у формі артистично оброблених моментів боротьби, або палкого слова, акє будило б з мертвих”.
Першою модерною п’єсою була Винниченка «Дисгармонія», напечатана в Літ. Наук. Вістнику у 1906 p., а цю дисгармонію переживають його революціонери, акі бачать непримиренну нерівність між ідеєю загальної справедливосте і результатами її практичного застосування, між високими моральними принципами і дійсною поведінкою людей, акі проголошують мораль. Винниченко йде так далеко, що проголошує навіть ніцшеанську теорію „чесносте зі собою” (немає діла всіх однакових правил і норм, є тільки „Я” і мої почуття). А дальше в роках 1907-12 пішли чергові п’єси — «Великий молох», «Мементо», «Молода кров», «Брехня» і ін. Героїв своїх бере він не з села, а з міста, професійних революціонерів, студентів, а всі вони пронизані його своєрідною філософією, яка, очевидно, мала своїх критиків, а то й завзятих противників.
Третій представник нової драматургії О. Олесь став найбільш послідовним виразником символізму. Як драматург, він користувався виключно символами до такої міри, що індивідуальних постатей у його п’єсах зовсім не бачимо, а особи його драми навіть не мають імен. Помітне місце серед його творів займає драматична поема «По дорозі в казку» з 1910 р., де автор оригінально розв’язує проблему героя і маси (маса має бути слухняним знаряддям „сильної людини”).
З галицьких драматургів, які вирізнились уже після Франка, був Антін Крушельницький. Одним з кращих драматичних творів цього письменника була комедія «Орли», сатира на галицьких патріотів з народовецького табору („се комедія — писав про неї Франко, — що плакати хочеться, особливо над тим народом, якого обдурюють, ошукують, обкрадають оті «орли» руські патріоти різних політичних напрямків”). І врешті на увагу заслуговує згадана уже драма Василя Пачовського «Сонце руїни».
Репертуар буковинського театру назагал був подібний до галицького і не мав високої мистецької вартості.
