Саме завдяки бойчукістам Україна у 20-30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу.
Для простеження окремих тенденцій феномен бойчукізму вимагає зіставлень з мистецькими явищами як віддаленого минулого, так і більш пізніх часів ХХ ст.
Школа М. Бойчука формувалася у контексті розвитку української національної ідеї, що стала підґрунтям українського національного відродження, одним із найбільш яскравих явищ якого був бойчукізм. М.Бойчуку імпонували деякі ідеї російських «виробничників». Здобутки школи майстра засвідчують, що вона стала продовженням перерваної національної традиції і була оригінальним напрямком в українському мистецтві 1-ї третини ХХ ст. Це один із визначних прикладів розв’язання проблеми національного стилю і форми у світовому мистецькому поступі ХХ ст. Бойчукізм як концепція розвитку українського мистецтва протистояв сталінській концепції «соціалістичної культури», через що школа «українських монументалістів» і була знищена тоталітарною системою. Відновлення правди про бойчукізм на сучасному етапі національного відродження в Україні має важливе значення не тільки для подолання деформацій, заподіяних тоталітаризмом, а й для відновлення втрачених зв’язків між мистецькими явищами і поколіннями українських митців, для вибору шляхів розвитку сучасної української національної культури.
Школа М. Бойчука виникла у зв’язку з проблемами, поставленими перед українським мистецтвом національно-культурним рухом, що активізувався в Україні з кінця ХІХ ст. і мав безпосередній зв’язок з процесами національно-культурного відродження у низці європейських країн. М. Бойчук як митець став однією з ключових фігур цього процесу, створивши свою школу, що, повертаючи українському мистецтву втрачену самобутність, здобула широке визнання у світі.
М. Бойчук відіграв вирішальну роль у створенні нового напрямку в українському мистецтві ХХ ст., - неовізантизму, що був не тільки новою стильовою програмою, а й цілісною, теоретично обґрунтованою концепцією розвитку українського мистецтва, що, спираючись на досвід модерну, передбачала синтез різних форм мистецької діяльності, відкидаючи розподіл мистецтва на «вищі» і «нижчі» форми.
Бойчукізм поширився в українських мистецьких центрах — Львові, Києві, Харкові, Одесі. За концепцією М. Бойчука, творча практика бойчукістів зосередилася головним чином на нестанкових формах, занедбаних у ХІХ ст., — монументально-декоративному мистецтві та декоративно-прикладному, втілюючи новітні пошуки пластичної мови у поєднанні з національними витоками українського мистецтва.
В сучасних умовах в Україні, що стала незалежною державою, у формуванні нових орієнтирів майбутніх митців, їхнього світобачення, творчого мислення, високих професійних якостей, розуміння надбань світової культури та мистецьких цінностей власного народу, у розробці особистих творчих програм педагогів досвід школи М. Бойчука набуває особливого значення. Концепція розвитку українського мистецтва, створена свого часу М. Бойчуком, може стати дороговказом у виборі українським мистецтвом сучасного шляху при входженні у світовий контекст та визначенні у ньому свого місця. В контексті розвитку українського національного мистецтва слід детальніше з’ясувати ґенезу такого мистецького явища як бойчукізм та місце М. Бойчука в художньому процесі України першої третини ХХ ст., особливо в 1920-ті рр., коли М. Бойчук був його ключовою фігурою, місце засновника бойчукізму у світовій культурі.
Своїх послідовників, а потім i учнів Бойчук переконував: "Не бійтеся втратити свою індивідуальність. Хто краще працює, до того приглядайтесь. Не треба боятися запозичувати у іншого, треба намагатися зробити краще. Iндивiдуальнiсть сама виявиться, коли майстер визріє". Загалом слід зазначити, що бойчукісти свідомо пішли на авторське самозречення, працюючи колективно. М. Бойчук як професор став не тільки корифеєм монументального стилю, а й фундатором вищої художньої освіти в Україні.
