У XIX - на початку XX ст. українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної самосвідомості. На цій хвилі розгортається творчість цілої плеяди українських митців, які збагатили вітчизняну духовну скарбницю.
XX століття для України стало часом великих випробувань, важливих суспільно-політичних подій, що часто призводили до знищення засад національно-культурного буття, були згубними для діячів культури та не сприяли збереженню культурних цінностей. Та незважаючи на складні катаклізми, українська культура продовжувала плідно розвиватися.
Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Розвиткові українського книгодрукування перешкоджала цензура, яка постійно обмежувала видання книжок українською мовою. Рідною мовою заборонялося користуватися під час проведення наукових та громадських заходів. Проте українська мова поступово проникає в різні сфери народного буття. Прогресивні діячі відстоювали право на навчання в школах рідною мовою; були створені україномовні підручники для початкової школи. У Львівському та Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час революції 1905-1907 рр. в Україні поширюється діяльність "Просвіт", що видавали літературу українською мовою, читали лекції, відкривали бібліотеки. Діяльність "Просвіт" часто була пов'язана з національно-визвольною боротьбою.
Українська культура початку XX ст. розвивалася у руслі загальносвітових тенденцій, тяжіючи до авангарду. Так, українські письменники Східної України, об'єднані навколо журналу "Українська хата" (А. Кримський, М. Вороний, М. Філянський, Г. Чупринка тощо), утверджували потребу в творенні нових суспільних і національних форм буття.
У руслі авангарду розвивався український живопис початку XX століття. Молоді художники відмовлялися від академічних традицій, намагалися в нових естетичних формах вирішити складні проблеми, що поставали перед суспільством. Український образотворчий авангард єднав нашу культуру з європейською.
Українське мистецтво початку XX ст. було вищим щаблем розвитку нашої культури. Вона намагалася подолати традиційні стереотипи; акцентувала увагу не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 р. широкі народні маси пов'язували свої сподівання на духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури з боротьбою за демократизацію громадського життя.Пожвавилися театральна діяльність. За ініціативи Леся Курбаса у Києві було створено Молодий театр, довкола якого об'єдналися обдаровані актори молодшого покоління. Керівництво Української Центральної Ради усвідомлювало необхідність охорони пам'яток старовини і мистецтва. Продовжували існувати старі та відкривалися нові краєзнавчі та історичні музеї, працювали Київське товариство охорони пам'яток старовини і мистецтва, Одеське товариство історії і старожитностей.
Київ був одним із перших центрів історичного авангарду. Ще в 1908 році група “Ланка” тут організувала показ авангарду. До слова, Малевич сприймав радянське мистецтво як символістичне, а не натуралістичне чи реалістичне. Харків же став одним із останніх міст, де новатори ще друкувалися після заборони в Москві та Санкт-Петербурзі. У 1935-му Анатолій Петрицький у картині “Харків уночі” зобразив “Чорного ворона”, що чатує на жертву, закодувавши жахливу репресивну атмосферу 30-х.
Український авангард спіткала трагічна доля. Розстріляли бойчуківців, знищили їхні картини, вигнали зі Спілки художників Єрмілова і Синякову. Під загрозою розстрілу багато років перебував Петрицький. Але, як зазначив куратор виставки від Канади Мирослав Шкандрій, український авангард дав світові кубістські скульптури Архипенка, супрематизм і постсупрематизм Малевича, футуризм Давида Бурлюка, неопримітивізм Марії Синякової, конструктивізм Єрмілова, монументалізм школи Бойчука та спетралізм Пальмова...
