Дискурс (лат. discursus — міркування, фр. discours — промова, виступ) — сукупність висловлювань, що стосуються певної проблематики, розглядаються у взаємних зв'язках з цією проблематикою, а також у взаємних зв'язках між собою. Одиницями Д. є конкретні висловлювання, які функціонують у реальних історичних, суспільних і культурних умовах, а у своєму змісті та структурі відбивають часовий аспект, інтеракції між партнерами, що витворюють даний тип Д., а також простір, в якому він відбувається, значення, які він творить, використовує, репродукує або перетворює.
Історія літератури важко піддається встановленню точних хронологій, однак 1898 р. в укр. письменстві видається багато в чому етапним, особливим і показовим. Того року у Львові була заснована Видавнича Спілка й почав виходити «Літературно-науковий вісник».
Ключові слова, якими можна визначити параметри культурного дискурсу епохи: відродження, національність, культура, народ. Дискурс культури в цей час був дискурсом народництва. Водночас назрівали симптоми кризи цього могутнього напряму укр. культури. Криза народництва й народницької традиції – перша характерна риса українського кінця віку. Друга риса цього часу в цілому й передумова модернізму зокрема – проникнення в укр. культуру західних ідей.
Криза народництва: По-перше народництво є політичною ідеологією. По-друге, народництво є способом художнього існування літератури, стилем або системою стилів. По-третє, народництво є способом теоретичного осмислення культури, формою її критики, культурним дискурсом.
Народництво було мінливим і багатоликим, включаючи в свої рамки безмежно відмінних Шевченка й Куліша, Франка й Нечуя-Левицького.
З ідеєю відродження пов’язана ідея або міф про славне минуле України, розпрацьовані романтизмом. На кінець століття абстрактна, романтична ідея суспільного відродження звузилась до відродження літератури, яке по суті означало творення літератури на базі народної мови й за певною ідеологічною схемою.
В ієрархії жанрів поезія посідала перше місце. Проза епохи розквіту європейського роману у укр. літ. все ще була позначена другорядністю.
Витворилась зріла критична традиція на кінець 19 ст. Її центральною постаттю був І. Франко. Алекритика замовчувала ті сторони художніх творів, або цілі твори, які не могла асимілювати у свою традицію. Те, що не можливо було замовчати, не раз ставало об’єктом нетерпимого осуду, як-от критика С. Єфремовим Кобилянської чи І. Франком «Молодої музи».
Франко, Павлик, Маковей, Грушевський та ін. були не тільки письменниками і критиками, але й видавцями і редакторами.
Кінець 19 ст. в Україні характеризується посиленим перекладацтвом. Перекладали ті ж самі люди, що писали. Серед перекладів Франка, які займали 6 томів, найбільше народних пісень та епічної поезії, а також античної класики. В. Щурат перекладав класику, народні епоси («Пісня про Роланда»), романтичну поезію. Подібні пріоритети і в Коцюбинського (твори Гейне, Міцкевича). Леся Українка перекладає передовсім новітню класику.
