- Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв'язували освіту з діяльністю церкви, що відповідало тодішнім умовам економічного й культурного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували "бакалярами". Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати "уставом", тобто великими каліграфічними літерами, потім — "скорописом". Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилася на церковну й українську мову світського характеру. Після закінчення початкової школи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. Заможні люди наймали вчителів для навчання дітей у домашніх умовах. У Галицько-Волинському князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо.
Ідеалом тієї епохи була людина "тримовна", тобто знавець грецької, латинської й однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. В XI— XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почали розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література.
Серед поширеної літератури в Галицько-Волинському князівстві перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалась морально-повчальна література. До таких літературних пам'яток належить "Слово" єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича, про якого літописець пише, що це "книжник і філософ, якого не було на Русі". Такі діячі культури дбали про розвиток літературної справи, доручали переписувати твори кращим письменникам. Оригінальна література була як правило релігійною, оскільки вона, наслідуючи візантійську традицію, була покликана зміцнювати основи християнського віровчення і моралі. У той же час вона мала самобутній характер. Досить поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів. В історичних піснях княжої доби відображена боротьба народу з різними завойовниками, зокрема з печенігами, половцями, татаро-монголами тощо. Згодом героїчний епос і билинна поезія злилися з українським фольклором. Великим культурним центром староруської держави був Київ, де виникли і розвинулись літописання, перекладна й оригінальна література. Виникали й суто літературні твори художнього характеру, що були споріднені з народною творчістю. У Галичі в період князювання Романа Мстиславича жив "премудрий книжник" Тимофій, який був родом з Києва. Він написав твір про останні роки життя князя Романа і початок діяльності його сина Данила. Письменник яскравими фарбами змалював образ князя як видатного державного діяча, який гідно "наслідував предка свого Мономаха". Давньоруська література в період феодальної роздрібненості, відбиваючи інтереси феодального класу, зберегла загальнонародний характер. Переважна більшість літературних творів присвячувалась церковно-богословській тематиці. Проте в літературі того часу зустрічаються твори, котрі не вписувалися в церковну традицію. Вони мали велику популярність серед освічених кіл не лише Галичини та Волині, але й усієї староруської держави. Це так звані "духовні повісті", такі як "Про трьох королів-волхвів", "Про Таудада-лицаря", світські повісті "Житіє Олексія, чоловіка Божого", "Олександрія", "Троянська історія" та ін. Досить популярним був збірник афоризмів і приповідок під назвою "Пчела", де світоглядні переконання та моральні принципи людини виводяться з її власної природи. Це суперечило християнському вченню, що мислення людини і її доля визначаються Богом. Популярність духовної літератури була зумовлена багатьма причинами, перш за все — переорієнтацією суспільної свідомості з героя "аскетичного ідеалу" на ідеал "героя борця". Деякі дослідники вказують на те, що в українській культурі з'являються ранньо гуманістичні ідеї, пов'язані з новим підходом до розуміння візантійської культури.
