Гасло суцільної колективізації офіційно було проголошено в листопаді 1929 року. У січні наступного року керівні органи визначили й терміни проведення колективізації для різних регіонів. Україна опинилася в другій групі регіонів, де колективізацію планувалося закінчити восени 1931 року, або на весні 1932 року. Іншим було ставлення до найзаможнішого прошаку селянства. "Ліквідація куркульства як класу" стало одним з головних практичних заходів "всеосяжної колективізації". З цього приводу була прийнята спеціальна постанова ЦК ВКПб від 30.01. 1930 року "Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації", за якою всі куркульські господарства поділяли на три категорії. До першої зараховували "економічно міцні" господарства учасників та організаторів антирадянських виступів і терористичних актів. Відповідно до судових рішень їх належало "ізолювати" в тюрмах, концтаборах.
До другої категорії належали "економічно міцні" господарства, які не чинили опору. Їх разом з сім’ями висиляли у північні райони країни. "Менш міцним" господарствам "середнякам", які не чинили опору, повинні були надаватись невеликі земельні ділянки за межами колгоспних масивів.
Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно організований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних[1] людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семи західних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані[2], переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян[3]. Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України[2], відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону[4]. Попри те, що дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство[5], причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду
