Виникнення українських національно-демократичних і соціалістичних партій на поч. ХХ ст.

На початку XX ст. з протестами проти переслідувань української мови і культури виступили вчені Київського та Харківського університетів, інтелігенція Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст. Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. Більшу частину населення України складали найбідніші верстви. Тому їх партії були дрібнобуржуазними і соціалістичними, антиурядовими. Крім того, у Російській імперії так ніколи й не була прийнята конституція.
Ці дві причини мали своїм наслідком те, що всі українські партії в межах Великої України були на нелегальному становищі або діяли в еміграції. Утворення ж більшості ліберальних партій було реакцією на формування революційно-демократичного партійного руху. Цей рух розділився на дві частини — соціал-демократичну (есдеки) та есерівську (есери). Есдеки і есери й продовжували в майбутньому змагатися між собою за вплив на пролетаріат міст і сіл України, який став рушійною силою в грядущих революціях.
У січні 1900 р. у Харкові члени студентських громадівських гуртків Д. Антонович, О. Русів, М. Перш та ін. заснували Революційну українську партію (РУП). Брошура адвоката М. Махновського «Самостійна Україна» була її першим програмним документом. У газеті РУП «Праця», яка виходила в 1904-1905 pp. у Львові, пояснювалась причина виникнення партії: *Дві причини — брак літератури, присвяченої інтересам сільського пролетаріату, і, крім того, брак якої-не-будь соціалістичної літератури на українській мові — і викликали до життя РУП, котра поставила своєю метою агітацію і пропаганду серед сільського пролетаріату на Україні».
Група радикалів на чолі з М. Міхновським у 1902 р. відкололась від РУП і заснувала Українську національну партію (УНП), яка виступала за побудову самостійної демократичної держави.
У 1904 р. розділилися думки щодо завдань партії і в національно-соціалістичних групах, що зосталися в РУП. Лівіша течія, що близько стояла до меншовиків, вийшла з РУП і утворила окрему Українську соціал-демократичну спілку. У ній найбільш відомими були Карась, Антонович, Басок, Кавун, Кириченко.
Решта членів РУП під проводом М. Порша, Л. Юр-кевича, І. Мазепи, В. Винниченка в 1905 р. перейшла на марксистські позиції і перейменувалась в Українську соціал-демократичну партію (УСДП).
Восени 1904 р. колишні громадівці створили Українську Демократичну Партію (УДП). На відміну від українських партій у Галичині, наддніпрянські партії стояли земель або для Харківської губернії (93,1% общинних земель). Водночас у Полтавській губернії общини володіли лише 17,9% земель, а на Правобережжі взагалі 3,5%. Зрозуміло, що вихід селян з общини активно здійснювався саме на Лівобережжі і Харківській губернії.
Реформа П.Столипіна мала в Україні успіх. Це пояснювалась зокрема і психологічними та історичними особливостями українського селянства. Сприятливі природні умови надавали змогу ефективно розвиватися індивідуальному, подвірному господарству, що закладало традиції приватного землеволодіння. Хутори були типові для господарського устрою України ще з другої половини XVIII століття. Відносно не тривалий, порівняно з Росією, період існування кріпацтва у Наддніпрянщині не зруйнував тягу українського селянства до приватного господарювання. Протягом 1907-1915 pр. на Правобережжі вийшли із общини 48% селян, на Півдні – 42%, на Лівобережжі – 16,5%. На 1916 р. утворилося 440 тис. хуторів, що становило 14% селянських дворів. Ці показники були значно вищими, ніж у європейській Росії, де з общини виділилося 24% селянських господарств, а переселилось на хутори 10,3%.
На облаштування хутірського господарства потрібно було від 250 до 500 крб. Звісно, що не всі селяни мали необхідні кошти, тому переважну більшість таких господарств створювали середняки.
Важливу роль у впровадженні реформи відігравав Селянський поземельний банк. Вже упродовж 1906-1909 рр. поміщики України продали через банки 423 тис. га землі. Послугами банку у придбанні землі скористалося в основному заможне селянство, яке могло сплачувати відсотки за надані кредити. Селяни, які були не спроможні оплатити кредитування, втрачали землю і вона ставала власністю банку. У 1906-1910 рр. селяни України купили у банку 528 тис. га землі, причому майже 83% власників придбаної землі складали господарі хуторів і відрубів. Банки скуповували не тільки поміщицьку землю, а й тих селян, які продавали свої ділянки, переселяючись на схід Російської імперії.
Важливим компонентом столипінської аграрної реформи була переселенська політика. За 1907-1914 роки з Європейської частини Російської імперії на вільні землі за Урал переселилися 3,3 мільйони селян, включаючи 1,2 млн. українців. Основні причини переселення були: селянське малоземелля та безземелля, важкі економічні умови життя більшості селян, неврожай 1908-1909 років в українських губерніях. 

Переселенцям надавали по 15 гектарів землі на голову сім'ї і 45 – на решту її членів. Українці заселяли Сибір та Далекий Схід цілими районами. Так, серед поселенців Приморського краю українці складали 75-80%, в Амурській області – 60-65%. Вони відразу утворювали поселення зі своїми рідними назвами, які збереглися й донині: Переяславка, Чернігівка, Верхній Мономах та ін.
Переселялись на нові землі не тільки малоземельні селяни, а й заможні. Продавши в Україні свою землю вони купували реманент, сільськогосподарську техніку і інколи реалізовували свої можливості на нових територіях із більшими для себе економічними перспективами. Проте, так бувало не завжди.
У 1910 р. у Російській імперії та підвладних їй українських землях почалося піднесення промисловості, що тривало до початку Першої світової війни. Цей процес зумовлювався результатами столипінської аграрної реформи. Вона збільшила кількість безземельних селян та поповнила ними лави промислових робітників. Якщо у 1910 р. у промисловості України налічувалося 475,2 тис. робітників, то у 1917 р. – 893 тис. Всього ж 1917 року чисельність українського пролетаріату на всій території України зросла на 10%. Водночас внаслідок земельної реформи зріс попит на сільськогосподарську техніку серед заможних та середнього статку селян. Вони закуповували техніку одноосібно для використання в хутірському та відрубному господарстві, а також кооперативними товариствами, що набирали сили на той час. Окрім того, наслідком реформи стало розширення внутрішнього ринку, що також сприяло піднесенню промисловості.

Передусім піднесення охопило важку і особливо видобувну промисловість. Характерною особливістю української промисловості залишалась її підпорядкованість інтересам Російської імперії. Влада намагалась сповна використовувати українську сировинну базу і всіляко заохочувала розвиток видобувної промисловості. Видобуток вугілля в Донбасі з 1910 по 1913 рр. зріс в 1,5 рази. На стільки ж збільшився й видобуток марганцевої руди в нікопольському регіоні. В той же час видобуток залізної руди у Криворізькому басейні зріс в 1,6 рази. Потужно розвивалась металургія. В 1913 р. Україна виробляла в загальноросійському масштабі 68% чавуну, 58% сталі, 53% виробництва сільськогосподарських машин, 80% цукру тощо. У 1913 р. на українську промисловість припадало майже 70% видобутку сировини та виготовлення напівфабрикатів Російської імперії. В цілому ж у 1913 р. уся українська промисловість давала понад 24% загальноросійського промислового виробництва.
В умовах піднесення виробництва посилився процес концентрації промисловості. З’явились нові монополії “Продаруд”, “Проволока” та ін. Вони зосереджували під своїм контролем до 80% продажу продукції відповідних галузей і встановлювали свою цінову політику. Усе це сприяло подальшому зрощуванню промислового капіталу з банківським.
Активно діяв в Україні й іноземний капітал, особливо у важкій промисловості. У 1913 р. іноземні компанії фінансували та контролювали 90% виплавки чавуну і виробництва коксу, 80% виробництва машин, 70% видобутку вугілля й руди.