Перший московський цар Іван IV на початку 1558 р. розпочав із Польщею і Литвою Лівонську війну за вихід до Балтійського моря. Однак царські ідеологи не приховували кінцевої мети завойовницької політики — об'єднання всіх земель Давньої Русі і перетворення Москви на "третій Рим". Бойові дії відбувалися в основному на території Великого князівства Литовського. Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу - Річ Посполиту. Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині. Посилюється кріпосницький гніт. У багатьох місцевостях панщина сягнула 5-6 днів на тиждень. Розгорнувся наступ католицьких кіл на православну церкву. Берестейська унія 1596 р. проголосила перехід православної церкви під зверхність папи римського. Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах. Литовські великі князі і польські королі вважали українські землі власністю своїх держав і розпоряджалися ними в інтересах панів. Права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян узаконювали державні акти - Литовські статути 1529р., 1566р., 1588р., а також численні привілеї. За Литовським статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались. Еволюція феодальних відносин зумовила у 14-16 ст. зростання великого феодального землеволодіння, поглиблюється суспільний поділ праці, активізується урбанізація. Поступово розбудовуються міста, які, зберігаючи феодально-аграрний характер, стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). В той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У ХІV-ХVІІ ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста. Зрушення у економіці 14-16 ст. тісно були пов′язані з соціальними процесами. Формується станова організація суспільства: На вершині соціальної ієрархії перебувала шляхта – військово-службовий, замкнутий, привілейований стан - перебувала на вершині соціальної ієрархії, визначалася знатністю походження та великою земельною власністю. Наступною ланкою були пани – найзаможніші феодали, порівняно нечисленна еліта, аристократична група. Дрібна шляхта - походили із селян чи міщан, які за службу одержали статус шляхти та земельні володіння – проміжна ланка між селянством та аристократичною верхівкою військово-служилої верстви. У Польщі та Великому князівстві Литовському відносини всередині правлячих станів будувалися на засадах васалітету. Земля була власністю верховного сюзерена, який передавав її васалам за службу, передусім військову, у пожиттєве користування або у вотчину (спадкову власність). Найбільш високе становище серед української еліти займали князі — Рюриковичі або Гедиміновичі. Більш численними (кількасот сімей) були магнати. Вони володіли багатьма маєтками і під час війни виставляли військові загони під власними корогвами. Найчисленнішу групу складали бояри. З часом усі землевласники дістали узагальнену польську назву — шляхта. За польським феодальним правом, яке з XVI ст. поширилося на Велике князівство, селяни не могли володіти землею. 4. Важливу роль та особливе місце в українському суспільстві належало духовенству, яке становило окрему верству населення і нараховувало майже 10% населення ( біле, чорне). Українське суспільство, втративши власну державність, сприймало церкву не тільки як духовного наставника, а й як гаранта збереження етнічної самобутності та осередок громадського життя. 5. Міщани – жителі міст. Неоднорідне: заможні патриції - найбагатші купці та промисловці, середня ланка – бюргерство, міські низи – ремісники, дрібні торговці, с/г робітники. Цехи. 6. Найнижчим прошарком соціальної піраміди було селянство, яке було теж неоднорідним: Чиншові селяни (данники) – особисто вільні та економічно незалежні селяни-общинники, які сплачували ренту. Тяглові селяни – вели господарство на земельних ділянках, які належали феодалам – відбували панщину, платили державні податки та виконували державні повинності. Службові селяни – ремісники, рибалки, конюхи... Поступово різні категорії селянства зближуються в одну – кріпаки.
