У 1960—80-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Спочатку осередок українських дисидентів складали «шістдесятники» — нове плідне покоління письменників, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Юлій Шелест, Микола Вінграновський, Алла Горська та Іван Дзюба. Пізніше до них приєдналися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині.Значна частина членів групи швидко робили собі багатообіцяючу кар'єру, деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних частин України.
Дисидентський рух в Україні у 60-70-х рр. викристалізувався у визвольну боротьбу за національні права України. Перші арешти його учасників мали місце у 1965 р. У січні-травні 1972 р. здійснено другу хвилю арештів діячів руху, які отримали ще суворіші вироки, ніж у 60-х рр. Серед них — В.Чорновіл, Є.Сверстюк, І.Світличний, М.Осадчий, В.Стус, І.Калинець та багато інших.
Значення дисидентського руху:
· Наступ карально-репресивної системи не загальмував розвиток націонал-демократичного руху
· Свідчив про наявність кризових явищ у радянській системі. Сприяв розхитуванню радянської тоталітарної системи, поширенню і утвердженню в народі демократичних ідеалів
· Продовжив традиції національно-визвольної боротьби. Зєднав два етапи національно-визвольного руху — середини і кінця ХХ ст.
· Відкривав Україну світові
· Досвід та ідеологічні напрацювання дисидентів були використані в період перебудови і здобуття Україною незалежності
· Дисиденти зробили вагомий внесок у сучасну теорію і практику державного будівництва
· Із середовища дисидентів вийшла чимала когорта політиків незалежної України
Дисиденти зробили вагомий внесок у розвиток української науки і культури.
