Перед українськими перекладачами кінця ХІХ — початку ХХ ст. стояли завдання просвітницького і культуротворчого, а також естетичного характеру. Невіддільним від просвітницького в останній третині ХІХ ст. став культуротворчий аспект праці українських перекладачів: після загибелі розвиненої барокової (зокрема й книжної) культури ХVІІ — початку ХVІІІ ст. із часом визрівала потреба культурного будівництва на новоєвропейських засадах; специфічна роль у цьому відбудовчому процесі належала українському художньому перекладові: його матеріалом була жива українська мова, як інструмент національної ідеї.
Пантелеймон Куліш, без сумніву, центральна постать в історії українського перекладу Святого Письма у ХІХ ст. переклав з Нового Заповіту — всі чотири Євангелії. Пантелеймон Куліш почав працювати над перекладом Святого Письма, найімовірніше, 1868 р. Перший повний переклад Біблії сучасною українською мовою був опублікований у Відні 1903 р. “Британським і Заграничним Біблійним товариством” і з того часу не раз передруковувався. Біблія в перекладі П. Куліша та двох його сподвижників належить до найвидатніших перекладацьких праць в українській словесності Нового часу як одна з вершин нашої літературної класики. Кулішеві нерідко закидали (і робили це з певними підставами) надуживання слов’янізмами, русизмами, вузькодіалектною або локальною лексикою. В цій критиці було чимало справедливого, особливо коли йшлося про його переклади з новоєвропейських поетів.
У 1890-х роках, крім багаторічної праці над Біблією, Куліш остаточно завершив свій переклад драм Шекспіра. В останні роки свого життя перекладав твори західноєвропейських поетів — Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне.
Тридцятиріччя в історії українського перекладу (1890—1919) виразно виділяється. Період до 1905 року пройшов під знаком Емського акта, згідно з яким у межах Російської імперії заборонялося друкувати українські переклади з інших мов, а також ввозити і пересилати друковані за кордоном українські книжки та періодику. Таким чином, українські письменники, перекладачі художньої літератури мали єдиний вихід: публікувати свої твори у Львові (Чернівцях, Коломиї, Перемишлі) або навіть у Відні чи Женеві. Величезну роль у цьому процесі відіграли такі галицькі часописи, як “Народ”, “Зоря”, “Правда”, “Діло”, “Житє і слово” і, звичайно, “Літературно-науковий вістник”, що їх у різний час очолювали І. Франко, М. Грушевський, В. Левицький та ін.
Наприкінці 1890-х років І. Франко переклав вавилонську поему ІІ тис. до н. е. До перекладів уривків з біблійних книг І. Франко не раз звертався. Переклав створене у VІІІ ст. до н. е. “Пророцтво Ісайї”; переклад був опублікований лише посмертно. Набагато помітніше місце в перекладах Франка, порівняно з інш. текстами, належить перекладам з античних літератур (Софокл, Гомер, Арістофан). Відтворюючи українською романи, поезії та фольклор Європи та ін. частей світу (в т.ч. Марак Твен, Данте, Віктор Гюґо та Еміль Золя), Франко, як і в незліченних інших випадках, був новатором і першовідкривачем. Переклади його зі східних літератур були, як правило, працями першопрохідця, який прагнув максимально розширити культурний діапазон українського слова. Місце Івана Франка в історії українського перекладу унікальне. Мабуть, ніхто не вклав більше від нього енергії та праці у справу художнього відтворення українською мовою багатьох скарбів літератури і фольклору різних епох та народів.
Вибух Першої світової війни, після якого відразу ж почалися репресії царської влади проти українства, різко перервав цей процес. Поява друком української перекладної книжки у період від початку війни аж до Лютневої революції 1917 р. та створення Центральної Ради (17 березня 1917 р.) була явищем рідкісним. Навпаки, зі встановленням української влади на більшій частині території України, незважаючи на воєнні обставини, руйнування та часті зміни влади, відбулася активізація українського книжкового руху та пов’язаної з ним перекладацької діяльності. У період 1917—1919 років, попри всі труднощі того часу, було вписано нові яскраві сторінки в історію українського перекладу.
