Отже, у західних і південних слов'ян перші літературні пам'ятки були створені старослов'янською [386] мовою під впливом діяльності Кирила і Мефодія. Надалі ця мова плідно розвивалася лише в літературах південних слов'ян, західнослов'янські народи після X ст. прийняли як писемну латинську мову, яка надовго ввійшла в їхнє духовне життя.
У заключній промові на фашистському судилищі у Лейпцігу (1933) Г. Димитров високо оцінив видатну просвітительську діяльність Кирила і Мефодія, підкреслив стародавні, багаті і плідні традиції слов'янського письменства: «Задовго до того часу, коли германський імператор Карл V говорив, що по-ні-мецьки він розмовляє тільки зі своїми кіньми, а германські дворяни і освічені люди писали тільки по-латинськи і соромилися німецької мови, у «варварській» Болгарії Кирил і Мефодій створили і розповсюдили староболгарське письменство» (1).
Поряд із творами церковного характеру (житійна література, легенди, духовні пісні) у середньовічних слов'янських літературах особливої популярності набули твори на історичну тематику (хроніки, літописи та ін.). Серед цієї групи творів у Чехії за формою і за змістом виділяється «Чеська хроніка» Козьми Празького (близько 1045-1125) У ній автор не лише фіксує події з найдавніших часів (інколи й фантастичного змісту) до початку XII ст., а й наводить стародавні перекази і легенди, які мають велику художню вартість (легенди про Чеха, про віщу діву Лібушу та ін.). «Чеська хроніка» пройнята патріотичними ідеями, вірою у славне майбутнє чеського народу. В Польщі подібна хроніка Тбула створена автором, ім'я якого нам не відоме, і носить тому назву «Хроніка» Галла Аноніма (написана між 1112- 1115 pp.). За ідейним змістом цей твір близький до твору чеського хроніста. Обидві хроніки написані латинською мовою. Широковідомим є сербський «Літопис» попа Дуклянина (створений між 1149- 1167 pp.), який доніс до нас стародавні легенди народу. Всі хроніки відзначаються емоційністю викладу, патріотичним характером, свідчать про високу майстерність оповідачів.
Жанр хроніки розвивався в слов'янських літературах і в наступні періоди («Хроніки» Вінцента Кадлубка (1150-1223), Янко з Чарнкова (XIV ст.) у Польщі, чеська віршована хроніка - так звана Далимілова (XIV ст.) та ін.).
З часом у слов'янських літературах розпочинається тривалий процес утвердження народної мови. Так, у західнослов'янських літературах поряд із латинською мовою все ширше в літературний процес [387] проникає розмовна мова (у чеській літературі, наприклад, з кінця ХНІ ст.). У літературах південних слов'ян народні мови поступово витісняють традиційну старослов'янську.
Уже на той час установилися зв'язки середньовічних слов'янських літератур з літературами інших народів. Про це свідчать численні переклади та оригінальні твори, в яких використані запозичені сюжети. Популярними в болгарській, чеській та інших слов'янських літературах були твори про Троянську війну, про походи Олександра Македонського та ін. (в чеській і болгарській літературах - роман «Алек-сандрія»).
Характерними для слов'янських літератур XIII- XIV ст. були ліричні твори (міська лірика в чеській літературі XIV ст.), сатирична та дидактична література.
Український переклад має свої початки в середньовічних перекладах Святого Письма старослов'янською мовою. У IX столітті слов'янські просвітителі Костянтин (Кирило) і Мефодій переклали Святе Письмо старослов'янською (староболгарською) мовою. Звідси започатковується переклад в Україні та інших слов'янських народів, які прийняли кириличну абетку. В наступних найближчих століттях з давньогрецької на старослов'янську витлумачували наукові і художні твори. Зокрема, було перекладено книги «Олександрія» про Олександра Македонського, «Повість про Варлаама і Йоасафа», «Сказання про Індійське царство» та інші найпопулярніші твори середньовічної Європи.
Перша школа слов'янського мистецтва перекладу, започаткована монументальними працями Костянтина, Мефодія та їх учнів, характеризується багатьма рисами, які є спільні для всього європейського Середньовіччя, а саме:
переклад здійснювався на мову-посередницю (латину в Західній Європі й старослов'янську — у Східній),
перекладні тексти тієї епохи (навіть хроніки чи наукові трактати) ритмізовані, для них притаманна технічна викінченість і насиченість найскладнішими засобами поетичного перекладу,
імена тодішніх перекладачів залишилися здебільша невідомі[1].
