Серед перекладачів раннього середньовіччя вирізняється Ієронім Софронік (340 – 420), який обгрунтував завдання перекладу, виступаючи і проти дослівності, і проти необмеженої довільності поводження з оригіналом. Він вимагав збереження в перекладі своєрідності, милозвучності та авторського тону оригіналу. У ХІІІ ст. англійський філософ Роджер Бекон підкреслював, що перекладачеві необхідно свідомо підходити до відтворення змісту оригіналу на основі глибокого знання мови і різних наук, які допомагають правильно зрозуміти і перекласти першотвір.
Перекладацька діяльність Київської Русі також розквітла у середні віки. В ІХ віці на Русі майже одночасно виникає і розвивається писемність, література і переклад. Згідно з візантійськими хроніками Київський князь Аскольд влітку 860 року за 128 років до князя Володимира хрестив Київську Русь аби прилучити її до світового культурного простору, який об’єднувало християнство. Ця подія дала великий поштовх до розвитку освіти і літератури в країні. Для ознайомлення з новою релігією потрібні були “агітаційні матеріали” на зрозумілій слов’янам мові. На прохання Аскольда грецькі монахи Кирило та Мефодій були у 864 році послані імператором Візантії для проповідництва християнства серед слов’янських народів. Вивчивши мову більш розвинених Староболгарського та Моравського царства, Кирил та Мефодій почали свою діяльність зі створення абетки, яка і досі іменується кирилицею, і з її допомогою переклали на старослов’янську (тобто староболгарську) мову декілька релігійних текстів. Серед цих перших перекладів були Новий Завіт, Псалтир та Молитовник. Після вбивства Аскольда Київський престол знов надовго перейшов до рук язичницьких князів, які доклали немалих зусиль, щоб вилучити з літописів всі згадки про події літа 860 року, але наявність писемності сприяла культурному розвитку і знаності Київської Русі далеко за межами країни. У 988 році великий князь Володимир вдруге похрестив Русь з великою урочистістю та запрошенням численних гостей. Хрещення було насильницьким, але масовим.
Після другого хрещення Русі, з’явилась велика кількість перекладів, які повинні були ознайомити новохрещених з філософськими доктринами нової релігії та з церковними звичаями й обрядами. Це були Житія святих, Притчі, Хроніки та апокрифи, в яких описувалися святі чудеса. Найбільш вдалий та відомий з них переклад “Житія Андрія Юродивого”.
Поряд з релігійними текстами у Київській Русі набули популярності світські переклади, такі як: “Бджола”, “Космографія”, “Фізіологія”. Вдалим здобутком для свого часу був переклад книги Іосифа Флавія “Іудейська війна”, в якому перекладачеві вдалося знайти ту “золоту середину” між буквалізмом та довільністю. Нажаль, ім’я самого перекладача не збереглося і невідомо, чи зроблено цей переклад в самій країні чи за її межами, оскільки на той час багато перекладів для Русі робилися у Болгарії.
В Х – ХІ ст. проходило активне формування національної мови Русі на базі старослов’янської мови та місцевих народних говорів, однак релігійні тексти продовжували перекладати на старослов’янську мову, яка згодом почала використовуватись виключно під час церковних богослужінь і в колах мовознавців отримала назву староцерковнослов’янської.
В епоху пізнього середньовіччя, за часів Монгольської навали (1228 – 1480) переклади продовжували відігравати значну роль у культурному розвитку Русі. Були перекладені інші частини з Біблії, а численні невдалі попередні переклади були виправлені, або перероблені наново. Розвиток міжнаціональних контактів країни призвів до появи перекладів індійських, латинських, давньоєврейських та грецьких джерел. В цей час робляться спроби використовувати в перекладах формуючуся українську мову.
