Перші мовознавчі концепції виникли приблизно у 5 столітті до нашої ери у стародавніх країнах: Індії, Греції, Римі, Китаї. Своє мовознавче вчення також розвинули араби.
У загальному, мова розглядалася у трьох аспектах:
загальнофілологічному (Стародавня Індія)
загальнофілософському (Давньогрецька філологічна школа)
У Давній Індії мовознавство використовувалося го́ловно для аналізу і опису древніх гімнів («Веди»), що були написані санскритом, який у той час переважна більшість людей не розуміла. Індійські мовознавці вперше здійснили спробу класифікувати звуки за фізіологічним принципом, відкрили морфологічний закон словоформи як структури, розробили теоретичні проблеми лексико-морфологічного принципу класифікації слів на частини мови, виділивши імена і дієслова, а також багато іншого. Найвідомішим представником індійської філологічної школи вважають Паніні, який жив у 4 столітті до н. е.
Давньогрецьке мовознавство у першому періоді (V-III століття до н. е.) можна характеризувати за принципами розгляду мовних явищ як загальнофілософське, а в другому (III століття до н. е. — IV століття н. е.) як послідовно мовознавче. Існувало дві мовознавчі школи «Фюсей» (за природою) і «Тессей» (за умовою), між якими велися різні дискусії з питань мови. У другому періоді (III століття до н. е. — IV століття н. е.) найбільшого розвитку досягнула Олександрійська школа. Найвидатнішим її представником був Аристарх Самофракійський. Загалом, у давньогрецькій лінгвістиці були розвинуті такі розділи: фонетика, морфологія, синтаксис і стилістика. Більшість мовознавців стверджують, що підвалини сучасної лінгвістики були закладені саме у Давній Греції.
Давньогрецьке мовознавче вчення продовжували розвивати римські вчені. Вони доповнили класичні розділи грецького мовознавства — фонетики, морфології, синтаксису — даними з латинської мови. Граматичні терміни античної Греції дійшли до нас трансформованими на латинський зразок через праці Доната «Граматика» (4 століття) і Прісціана «Граматичне вчення» (6 століття).
Арабська філологічна школа багато запозичила від давньоіндійської, проте менше приділяла уваги граматиці та фонетиці, але більше лексикології. Великий внесок у мовознавчу науку зробила лексикографічна праця Махмуда аль Кашгарі «Диван турецьких мов» (11 століття) — багатомовний словник близькосхідних мов.
У Стародавньому Китаї причина виникнення і розвитку мовознавства була приблизно такою ж, як і в Індії — потреба тлумачення древніх текстів. Мова китайськими лінгвістами розглядалася як продукт природи. На поч. 13 століття китайські мовознавці прагнули дослідити конкретні теоретичні питання у галузях: текстологія,ієрогліфіка, фонетика і діалектологія. Також у цей час велася активна лексикографічна робота. Було укладено словники рим, діалектичних синонімів, енциклопедичні словники, етимологічні тощо.