пользователей: 21204
предметов: 10449
вопросов: 177330
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» 1-10
» 41-50
» 11-20
» 21-30
» 31-40
» 51-60

51. Наукова творчість. Ознаки творчої особистості. 52. Суспільство як об'єкт пізнання. 53. Специфіка соціального пізнання. 54. Види соціального пізнання. 55. Структура соціального пізнання. 56. Загальна характеристика соціально-економічного пізнання. 57. Герменевтика як метод соціального-економічного пізнання. 58. Специфіка суб'єкт-об'єктних відношень в соціальному пізнанні. 59. Істина в соціальному пізнанні. 60. Соціальне прогнозування та його методи.


51. Наукова творчість. Ознаки творчої особистості

Творчість зазвичай визначають як процес створення чогось нового, ніколи раніше не колишнього. Творчість стосується не тільки науково-дослідної роботи, технічних винаходів або рішення шкільної завдання нешаблонним методом. Воно пов'язане з виробництвом, питаннями управління багатьма іншими сферами діяльності. Творчість, як правило, не починається з фактів: воно починається з виявлення проблеми і віри в можливість її рішення. Кульмінаційним етапом творчості є відкриття нової, основний, головної думки чи ідеї, що визначає, яким чином може бути вирішена проблема, що дала початок творчого процесу. Звичайно, нові ідеї відкриваються не кожному, а лише підготовленому і зацікавленому розуму.

А. Пуанкаре розрізняє чотири фази творчого процесу: перша підготовча, друга - інкубації або дозрівання, третя - осяяння або інсайту і четверта - перевірки.

Перша фаза творчості не починається з фактів. Вона починається з усвідомлення проблеми. Факти і ситуації, з яких випливає проблема, як правило, доступні багатьом. Але оцінити їх і сформулювати на основі їх аналізу проблеми можуть лише деякі підготовленим до нього. Вміння відчувати, знаходити і ставити проблеми - одна з основних рис творчого мислення.

Одним з джерел творчих проблем є усвідомлення того, що положення, які оцінюються багатьма, як справжні, є помилками. Хоча вони і не суперечать фактам, але є помилковими. Так люди довго помилялися щодо пристрої світобудови, вважаючи, що в його центрі знаходиться Земля. С-ма Птоломея, досить непогано (хоча й складно) описується рух планет, підтримувала такі подання. і лише усвідомлення М. Коперником їх помилковості дозволило йому створити геоцентричну картину світу.

Нарешті, творчі проблеми можуть виникати з прагнення знайти новий і вельми цікавий метод узагальнення наявної інформації. Так, Ейнштейн не робив експериментів, не збирав нової інформації. Єдине, чому він сприяв, - це новому підходу до інформації, доступної всім і кожному.

Перша ознака творчості особистості полягає в оригінальності, нетривіальності, незвичайності висловлюваних думок. Творча людина майже завжди й усюди прагне знайти і виявити власне, відмінне від інших рішення.

Друга ознака - семантична гнучкість - полягає у здатності бачити старий об’єкт під новим кутом зору: те в ньому, чого раніше не помічали, що приховане від стороннього глядача, але внутрішньо притаманне, виявляти нові способи використання об’єкта, функціональне застосування на практиці.

Адаптивна гнучкість, що є третьою ознакою творчої особистості, полягає в здатності видозмінювати сприйняття об’єкта таким чином, що бачити його нові, приховані від спостерігача сторони.

Четверта ознака, семантична спонтанна гнучкість, означає здатність продукувати різноманітні ідеї у невизначеній ситуації, зокрема у такій, що не містить орієнтирів для цих ідей, не дає прямих «підказок». Творчий спосіб мислення часто протиставляється критичному, що спрямований на виявлення недоліків у судженнях інших людей. На побутовому рівні нерідко переважає оцінювальне мислення, що змушує особистість діяти так, як усі, щоб не стати об’єктом нападів.


52. Сус-во, як об’єкт пізн.

Пізнавальне відношення необх. включає і суб'єкт пізн.. Що ж він являє собою? Вище ми лише торкнулися цього питання, тут же слід поглибити аналіз.

Матеріаліст Л. Фейєрбах справедливо писав, що суб'єкт пізн. не чистий дух, не чиста свідомість, як стверджували ідеалісти, а людина як жива, природне істота, наробило свідомістю.

Але для Л. Фейєрбаха людина як суб'єкт пізн. - це біологічне, антропологічне істота, людина взагалі. І це вже неточно.

Насправді в якості суб'єкта пізн. людина виступає як суспільне, соціальна істота. Він стає суб'єктом пізн., лише освоївши в сус-ві мова, оволодівши раніше здобутими знаннями, будучи включеним у практичну діяльність, засвоївши існуючі в даний час засоби і методи пізн. і т. д.

Можна сказати, що справжнім суб'єктом пізн. в кожну епоху є людство, а окрема людина виступає в ролі суб'єкта пізн. як його представник. По суті справи розгляд людства як суб'єкта пізн. акцентує увагу на загальності цього процесу, а виділення індивідів як суб'єктів пізн. виявляє неповторне в реальний розв. пізн.. При цьому саміндивід як суб'єкт пізн. формується в певній с-мі соціальних зв'язків, так чи інакше відображає світ в залежності від рівня своєї теоретичної підготовки і від характеру своїх потреб і ціннісних орієнтацій. Коротше: при всій специфіці його пізнавальної діяльності він залишається сином свого часу, сус-ва, своєї епохи. Це по-перше.

По-друге, суб'єкт пізн. історично конкретний і в тому відношенні, що він володіє певним обсягом знань, або, інакше кажучи, відомим інтелектуальним потенціалом, в силу чого конкретний характер носять його пізнавальні можливості. До того ж і рівень розвитку суспільної практики, і те, що вище позначено як інтелектуальний потенціал сус-ва, більшою чи меншою мірою детермінують коло його пізнавальних інтересів у той чи інший історичний період.

Легко помітити, що за останні сто років серйозні зміни зазнали і об'єкт, і суб'єкт пізн.. Значно розширилися межі об'єкта пізн., а разом з тим і коло пізнавальних інтересів, істотно виріс інтелектуальний потенціал людства, а значить, і його пізнавальні можливості. Таким чином, у діалектиці об'єкта і суб'єкта пізн. виразно проглядається соціально-опосередковане історичний розв. пізнавального відношення людини до світу.

Розв. пізн. визначається в кінцевому рахунку потребами сус-ва в цілому, загальним рівнем інтелектуального потенціалу сус-ва. При цьому реалізація цих потреб у свою чергу створює фон і базу для нових потреб та подальшого нарощування знань про світ, а значить, і для просування пізн. вперед. В основі руху пізн. лежить, таким чином, руйнування і виникнення все знову й знову, протиріччя між досягнутим рівнем знань і рівнем суспільних потреб.

Пізн., отже, виступає як діалектичний процес активного цілеспрямованого відтворення в с-мі ідеальних образів суті речей, явищ об'єктивного світу, включаючи людину і життя сус-ва.


53. Специфіка соціального пізн.

Предмет соціального пізн. має свою специфіку порівняно з іншими об'єктами пізн., що зумовлює певні труднощі в дослідженні сус-ва.

По-перше, сус-во як с-ма є надзвичайно складною, розмаїтою структурою. В ньому функціонують найрізноманітніші фактори: економічні, політичні, ідеологічні, моральні, релігійні, естетичні, національні, сімейні тощо. Розгляд б-я соціального явища з необх.стю вимагає врахування комплексу факторів, їх взаємодії, впливу Кожного з них на явище, що вивчається. Звідси – надзвичайні труднощі в глибокому, досконалому пізнанні сутності конкретного історичного процесу чи явища, його причин, спрямування, розвитку його джерел і т. д. Візьмемо, наприклад, таке явище, як сім'я. Здавалося, на перший погляд, тут відсутня багатофакторність. Проблема може розглядатися лише крізь призму кохання. Але дійсність свідчить, що тут теж можуть переплітатися розмаїті фактори: моральні, правові, релігійні, нарешті, політичні та інші.

По-друге, для сус-ва характерна надзвичайна динамічність, відбуваються постійні зміни. Якщо закони природи більш-менш стабільні, чи довговічні, то суспільні закони, на відміну від законів природи, виникають пізніше, реалізуються Лише в свідомій діяльності людей. Вони більш складні за механізмом прояву і не так чітко функціонують як закони природи. Нерідко суспільні закони виступають як "закони-тенденції", що мають певний ступінь вірогідності. Звідси – трудність в їх пізнанні, визначеності, що дуже часто породжує зневіру в їх об'єктивному існуванні, викликає суперечливу палітру поглядів на суспільні явища в процесі їх дослідж. представниками різних напрямків ф-фської думки.

По-третє, закони суспільного розвитку реалізуються лише через діяльність людей. Але кожна людина має своєрідний характер, думки, прагнення, ставить певні цілі, вибирає засоби досягнення цих цілей. На перший погляд, б-я член сус-ва непідвладний суспільним закономірностям, діє на власний розсуд, за власною волею, прагненням. Скільки людей – стільки і різновидів процесів, подій, стимулів, діяльності тощо. І за цією розмаїтістю надзвичайно важко виділити загальну тенденцію, певну закономірність подій, що відбуваються в сус-ві. Завдання дослідника: виявити, що спричинює діяльність окремих людей, їх прагнення, бажання, що є спільного в змісті, суті багатобарвної життєдіяльності кожної людини.

По-четверте, специфікою суспільного пізн. є обмежене використання такого методу пізн., як експеримент. Якщо в природничих науках цей метод використовується досить часто і без обмежень, то стосовно сус-ва виникають суттєві складності. За потреби, тобто при невдалому експерименті, чи при непідтверджені якоїсь гіпотези щодо природного явища, його можна повторювати до безкінечності, що недопустимо в дослідженні сус-ва. Адже в сус-ві експеримент проводиться над людьми, і, якщо він виявиться невдалим, то страждають люди. Повторення експерименту не гарантує його успіху. Знову можуть бути негативні наслідки, можуть страждати люди. Але, незважаючи на такі можливі наслідки, експеримент в соціальному пізнанні необх..


54. Види соціального пізн.

Сус-во вивчається багатьма громадськими (соціальними) науками: історією, соціологією, соціальною ф-фією та ін. Передусім, кожна з цих наук вивчає сус-во зі свого боку, має свій предмет дослідж., а значить, і специфіку свого пізн..

В різних науках використовуються різні поняття. Наприклад, соціологія використовує поняття соціального інституту, а соціальна ф-фія - базису і надбудови.

І нарешті, ці науки розрізняються співвідношенням в них емпіричного і теоретичного. Наприклад, історія ділиться на емпіричну (вивчення архівних матеріалів і встановлення історичних фактів) і теоретичну (розташування цих фактів в певній послідовності і їх пояснення). Соціологія ділиться на емпіричну (конкретно-соціологічні дослідж.) і теоретичну (створення теоретичного уявлення про сус-во). Соціальна ф-фія є суто теоретичною наукою, що має справу з соціальними фактами (історичними і соціологічними), здобутими іншими науками. Це призводить до специфіки соціально-ф-фського пізн. сус-ва по предмету, методам і результатам.

Емпіричне соц.пізнання, здійснюване істориками, соціологами і іншими ученими, включає спостереження, соціальний експеримент, емпіричні соціологічні дослідж.. Результатом цих методів є соціальні факти, які стають потім предметом соціально-ф-фського, історичного і соціологічного аналізу.

Соціальне спостереження включає постановку мети і програми спостереження, сприйняття і осмислення спостережуваного об'єкту відповідно до поставленої мети і плану, опис підсумків спостереження в с-мі суджень, понять, висновків. Наприклад, вибори губернатора, відношення до чеченської війни і тому подібне.

Соціальним експериментом називається метод, який ставить досліджуваний соціальний об'єкт в умови, що відповідають певній меті. На відміну від соціального спостереження експериментатор активно втручається в життєдіяльність спостережуваного об'єкту. У конкретно-соціологічному дослідженні ця позиція виражається в тих питаннях, які соціолог ставить опитуваним усно або в анкетах і від яких залежить їх відповідь. Об'єктом соціального експерименту може бути сус-во, наприклад Росія в умовах пролетарсько-соціалістичної революції.

Результатом емпіричного соц. пізнання є соціальні факти. Соціальний факт виступає для спостерігача у вигляді неупередженого опису події (локального або історичного), що відбувається, у формі тексту (публікації), що складається з суджень, графіків, статистичних таблиць і тому подібне. Ці факти виходять істориками, соціологами, а потім осмислюються соціальними ф-фами.

Соціальний факт, на відміну від природного, є єдністю об'єктивного (матерії) і суб'єктивного (сенсу). Поняття соціального факту як початковий ступінь теоретичного (і соціально-ф-фського) аналізу представляє відому складність для свого визначення.

Зіммель і Вебер вважали предметом дослідж. соціологів (і соціальних ф-фів) діяльність індивідів, які і утворюють соціальні факти. У цій діяльності вони виділяли: 1) свідомість, потреби, інтереси, мотиви і тому подібне раціональні елементи; 2) засоби діяльності; 3) дії і операції в певних умовах. Головним предметом дослідж. соціологів мають бути мотиви (внутрішні спонукання) індивідів в схожих ситуаціях. Саме вони і є соціальними фактами соціологів (і соціальних ф-фів).


55. Структура соціального пізн.

Структурними ел-ми соц. теорії є знання про сус-во, що включає в себе розуміння законів його розвитку, основні його сфери життя. Важливим ел-м є знання про функціонув. та розв. окремих сфер суп. життя (економічна, політ., соц., духовна та ін.), а також умови та можливості життєдіяльності та самоутвердження в кожній із цих сфер особистості чи групи. Складовими структури соціологічних знань є і наукові погляди, теорії соціальної структури сус-ва, соціального складу населення, діяльність існуючих у сус-ві соціальних інститутів (держава, право, економіка, релігія, культура, сім'я та ін.).

С-ма наукового пізн. соціології володіє складною структурою, яка відображає різні типи та рівні дослідж. соціальної дійсності. Соціологія - це складна структура наукового знання. Елементами цієї структури (або ж три рівні соціологічного знання) є:

■ загальна соціологічна теорія;

■ спеціальні соціологічні теорії або теорії середнього рівня;

■ конкретно-соціологічні дослідж..

Крім того, існ. теоретичний та практичний (прикладний) рівні вивчення суспільного життя.

Теоретичний рівень у стр-рі соц. знань займає заг. соц. теорія, яка опирається на соц. ф-фію. Будучи соціально-ф-фською теорією сус-ва, вона здійсн. зв'язок ф-фії з усіма соц. та гуманіт. науками. Заг. соц. теорія дає уявлення про сус-во в цілому як цілісну с-му, організм, с-му соціальних механізмів, формулює принципи соціального пізн., основні методологічні вимоги с-много аналізу, принципи історизму, аналізу явищ у взаємозв'язку з ін. В такому контексті соц-я може розгл. як теоретико-методологічна база ін. суп. наук.

Спец. Соц. теорії уточнюють положення заг. соц. теорії щодо розуміння, тракту-вання мех-мів соц. взаємод., але і для них заг. соц. теорія є методологічною основою.

Розрізняють кілька видів цих теорій:

■ які вивчають розв. спільностей;

■ галузеві, які розгл. мех-ми ж/д спільностей у певних сферах (соц. праці, екон. соц);

■ теорії, які аналізують окремі ел-ти соц. мех-му (соціальний контроль, організації).

Спеціальні соціологічні теорії конкретизують положення загальної теорії, здійснюючи перехід від загальних понять до конкретних.


56. Загальна характеристика соціально-економічного пізнання

Соц. й економ. пізн. повинне уникати двох крайнощів: схоластичного теорети-зування й утилітарного емпіризму. Перша крайність перетворює теор. дослідж. на гру з поняттями, друга крайність опускає роль соц. наук до рівня застарілих довідників.

Соціальні й економічні науки переживають нині період інтенсивної методологізації, тобто осмислення умов теоретизації знання і критеріїв його науковості. Найважливішою умовою теоретизації цих знань є розв. спеціалізованої мови і на її базі — ідеалізованих моделей дійсності. Створ. такої мови переважно пов’язане із застос. категоріального апарату відповідної наукової дисципліни, формально-знакових засобів математики і логіки.

Ще однією особливістю соц. та економ-х наук є їхня надмірна заідеологізованість. Для досягнення об’єктивності рез-в дослідж. у цих науках необх. їх деідеологізувати. Але деідеологізація не означає нехтування класовими, національними, конфесійними інтересами: вона лише позбавляє їх упередженості.

Теоретизування у соціально-економічних дослідж.х потребує логічної організації наявного знання і приведення його у дедуктивну форму виразу. Це означає, що логіко-дедуктивний умовивід забезпечує с-мність знання, можливість доведення одних висновків за допомогою інших. Саме с-мність і дедуктивність знання характеризують розвинуту теорію, її науковість. Другою умовою теоретизації наукового пошуку є синтез знання, опанування загальнокультурними традиціями. Особлива роль у цьому плані належить ф-фії, ф-фській методології.

Для пізн. соціально-економічних процесів використовують загальнонаукові та спеціальні для економічної теорії методи.

Фундаментальним принципом пізн. соціально-економічних явищ і процесів є пояснення їх через внутрішні суперечності. Політекономічний аспект відкриває в пізнаваній суперечності такі її властивості, як тотожність, відмінність, власне суперечність і конфлікт.

Серед заг.наук. методів пізн. соц.-економ. процесів чільне місце належить стр-но-функціональному методу, що передбачає розгляд б-я економічного явища як с-много з обов'язковим аналізом ф-цій взаємодіючих ел-тів.

Стр-но-ф-ціональний підхід визначає с-мні ознаки, що зберіг. за об'єктами дослідж. незалежно від хар-ру їх трансф-ції.

Одним із засобів пізн. соціально-економічних процесів є поєднання якісного та кількісного аналізу і визначення на цій основі математичних методів в економічних дослідж. Ними корист. різні екон. школи (неокейнсіанська, монетаристська).


57. Герменевтика, як метод соціально-економічного пізн.

Особливе місце в сучасній методології пізн. посідає герменевтика (від грец. мистецтво тлумачення текстів). У ХХ ст. М. Хайдеггер, Г.-Г. Гадамер, К. О. Апель та ін. сприяли перетворенню герменевтики на ф-фсько-культурологічну методологію. Алгоритм герменевтичного розуміння складається з таких кроків: 1) розробка гіпотези; 2) інтерпретація; 3) коригування смислу на основі аналізу. Герменевтичний метод є способом розгляду окремого лише як частини цілого, від находження цілісності у розмаїтті явищ. Суч. герм-ка протиставляє науковому знанню герменевтичний універсум, котрий створюється під впливом історичної традиції, людського досвіду. Ф-ція, яку вона виконує, — це відкриття нових вимірів дослідж., збереження.

Головна операція у герменевтиці — розуміння. Процес розуміння являє собою комплексну і методологічну проблему, яка досліджується герменевтикою з різних боків:

- семантичного; - логічн.; - психолог..; - гносеолог..; - соц.; - мат-ї теорії прийняття рішень

Якщо говорити про герменевтику в цілому як про ф-фську концепцію, слід підкреслити ті позитивні моменти, які вона внесла до скарбниці ф-фської думки:

1) відтворюється ідея цілісності культури, ф-фії, сус-ва тощо;

2) дається метод аналізу культурних явищ;

3) визначається поворот до загальнолюдських цінностей.

З іншого боку, герменевтика розглядається як течія сучасної ф-фії, основними представниками якої є X. -Г. Гадамер , К.Апель, П.Рікьор.

Вихідним пунктом герменевтики як ф-фської течії є онтологічний характер герменевтичного кола, яке виражає специфічну рису процесу розуміння, пов'язану з його циклічним характером. Ця ідея є центральною у ф-фському вченні Гадамера.

За Гадамером, герменевтика є ф-фією "тлумачення": від тлумачення текстів до тлумачення людського буття, знання про світ і буття в ньому. Він не зводить герменевтику до розробки методології розуміння текстів, а визначає її як ф-фію розуміння. Предметом розуміння, на думку Гадамера, є не смисл, вкладений в текст автором, а той предметний зміст, з осмисленням якого пов'язаний даний текст.

Ф-фська герменевтика значною мірою є продуктом XX ст. Сучасна ф-фія, відображаючи складний, динамічний, суперечливий, але єдиний світ, підійшла до необх.сті нового погляду на проблеми співвідношення загальнолюдського і національного, суспільного і індивідуального, загального і особливого у суп. розвитку.


58. Специфіка суб'єкт-об'єктних відношень в соціальному пізнанні.

У раціоналістичній ф-фії проблеми теорії пізн. розгляд. під кутом зору взаємодії суб'єкта (від лат. subjectus - що знах. в основі) і об'єкту (лат. objectum - предмет, від objicio - кидаючи вперед, протиставляючи). Але навіть у рамках раціоналіст. традиції трактув. суб'єкта і об'єкту істотно змінюв. Термін "суб'єкт" вживався в іст. ф-фії в різних сенсах. Напр., Арістотель означає їм і індивід. буття і матерію – неоформл. субстанцію.

Сучасне трактування поняття суб'єкта бере початок від Декарта, у якого різке протиставлення суб'єкта і об'єкту (дві субстанції - матеріальна, протяжна і мисляча, така, що пізнає) виступило початковим пунктом аналізу пізн. і, зокрема, обгрунтування знання з точки зору його достовірності. Тлумачення суб'єкта як активного початку (ego cogito ergo sum - я мислю, отже, існую) в пізнавальному процесі відкрило шлях до дослідж. умов і форм цього процесу, його суб'єктивних (мислимих) передумов.

Суб'єктом соц. пізн. є не ізольований індивід, а людина як суп., конкретно-іст. істота (колектив, сус-во, людство), яка опанувала вироблені форми пізнав. діяльн., (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізн. є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практ. взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізн. може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.

У процесі пізн. з'являється знання. І те й інше (процес і його результат) мають не лише певний зміст, а й певні форми, які в остаточному підсумку обумовлені практикою. Тому відображення людиною об'єктивної реальності в процесі пізн. — це не пасивно-дзеркальний акт, а активний, творчий процес її відтворення у свідомості людини.

Людина пізнає насамперед те, що вона практично освоює, змінює, перетворює. Без-посеред. об'єкт соц. пізн. — це не "абстрактна" природа, а природа, певною мірою перетворена, "олюднена" ("світ людини"), межі й багатоманіт. якого пост. розширюється.

Представники нім. клас. ф-фії розкрили онтологічні (буттєві), гносеологічні (пізна-вальні), ціннісні, матер.-практи. сторони цієї взаємодії. У зв'язку з цим в нім. клас. ф-фії суб'єкт з'явл. як над індивід. с-ма, що розвивається, суть якої полягає в акт. діяльності.

Отже, поч. х-ка суб'єкта - активність, що розуміється як мимовільне, вн. детермі-новане породж. матер. або духовн. енергії. Об'єкт же - це предмет додатка активності.

Відмінності між суб'єктом і об'єктом відносні. Суб'єкт і об'єкт - це функц-ні категорії, які означають ролі різних явищ в тих або інших ситуаціях діяльності. Індивід, напр., в одних випадках може виступати в ролі суб'єкта, коли він сам активно діє. Коли ж на нього впливають інші, коли він є предметом маніпуляції, то він перетвор. на об'єкт.

Сус-во виступає як суб'єкт, що пізнає, через історично виражені способи пізнав. діяльності і с-му накопиченого знання. Як суб'єкт пізн., сус-во не може розгл. лише як проста сума індивідів, що здійснюють пізнав. діяльн., а як реально існуюча с-ма теор. діяльн., що виражає певний етап в розв. пізн. і виступаюче по відношенню до свідомості кожного окремого індивіда як деяка об'єктивна сутнісна с-ма. Індивід же стає суб'єктом пізн. в тій мірі, в якій він зуміє опанувати створене сус-во світом культури, перетвор. досягнення людства на свої сили і здібності. Йдеться про такі інструменти свідомості: мова, логічні категорії, накопичені знання і т.д..

Отже у ф-фії Нового часу і в нім. класичній ф-фії процес пізн. осмислювався як взаємовідношення суб'єкта і об'єкту. Результатом цього взаємовідношення є знання. Проте в питанні про характері цього взаємовідношення і передусім, в питанні про джерелі знання позиції представників різних напрямів істотно розходилися.


59. Істина в соціальному пізнанні

Щоб правильно вирішити проблему істини, слід насамперед вирішити два питання.

1. Чи існує об'єктивна істина, тобто чи може в людському уявленні постати такий зміст, який не залежить від суб'єкта, не залежить від людства?

2. Якщо це так, то чи може людське уявлення, у якому відображається об'єктивна істина, відобразити її зразу, цілком, безумовно, абсолютно чи лише приблизно, відносно?

Друге питання, по-суті, є питанням про співвідношення абс. і відн. істини. З цього всього виникає необх-ть вирішення питання про об'єктивну, абсолютну і відносну істину.

Під об'єктивною істиною розуміється такий зміст наших знань, який не залежить ні від людини, ні від людства. Б.-я. істина є об'єктивною істиною, її об'єктивність визнач. джер. пізн., тобто об'єктивним матеріальним світом, що відображ. в свідомості людини.

Не можна ототожнювати істину з самим об'єктивно існуючим предметом. Не сам предмет, а його правильне відображення в свідомості людини ось що є об'єктивною істиною. Питання про об'єктивну істину; це питання про зміст наших знань, питання про те, що ми пізнаємо. А пізнаємо ми об'єктивний матеріальний світ.

Питання про істину має ще й інший аспект. Це питання про повноту наших знань, про пізн. як процес, про те, наскільки повно пізнаний об'єктивний матеріальний світ, його предмети та явища.

Пізн. це процес, що здійсн. поступово, по висхідній, від нижчого до вищого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повного, від відн. істини до істини абс. Цей процес безкінечний. Інколи здається, що об'єкт пізнаний всебічно, а з часом виявляються його нові властивості

Відносна істина це неповна, незавершена, неостаточна істина, тобто істина, яка відображає об'єктивну дійсність не повно, не точно, а лише приблизно правильно. У подальшому, в процесі пізн., відносні істини піддаються уточненню і конкретизації.

Абсолютна істина це повне, адекватне (правильне) відображення в людській свідомості об'єктивного світу. Це істина цілісна, остаточна, тобто така істина, яка не може бути спростована подальшим ходом розвитку науки і практики.

У процесі пізн. через відносні істини людина все більше наближається до абс. істини. Але, разом із тим, людство ніколи не досягне такого стану, коли б можна було сказати: "Все пізнано, далі пізнавати нічого". Не буде такого моменту насамперед тому, що об'єктивно існуюча матерія вічна в часі, безкінечна в просторі і перебуває у постійному русі й розвиткові.

Вимога гнучкості понять невід'ємна від вимоги конкретності поняття істини. Б.-я. наукова істина конкретна. Істинними є знання стосовно відповідних умов, місця і часу. Те, що істинне в одних умовах, стає неістинним в інших. Тому до вирішення тієї чи ін.проблеми слід підходити з урахуванням реальних умов, зв'язків всіх сторін об'єкта та їх взаємодії. Тільки так можна пізнавати істини і використ. їх в практичній діяльності.

Відносно критерію істини в історії ф-фії і науки висловлювалися різні думки. Декарт критерієм істинних знань вважали їх ясність і очевидність.

Інші ф-фи критерій істини шукали в чуттєвих даних. Істина, вважали вони, це те, що відповідає показанням наших органів чуття. Зокрема, Фейєрбах: "Там, де починається чуттєвість, закінчується будь-яка суперечка".

Лише практика є критерієм істинності наших знань.


60. Соціальне прогнозування та його методи

З огляду на джерела інформації про майбутнє існ. три основні способи вироблення соціальних прогнозів. — опитування населення й експертів. — екстраполяція в майбутнє тенденцій, закономірності яких в минулому і в певний конкретний час добре відомі. Можуть широко використ. можливості матем. й обч. техніки. - моделювання стану об'єкта на момент його дослідж. у вигляді, сприятливому для здійснення прогностичних висновків, побудова пошукових і нормативних моделей з урахуванням імовірних і бажаних змін прогнозованого явища.

Базові методи, які найчастіше використовуються в соц. прогнозуванні:

1. Опитування експертів.                 2. Опитування населення.

3. Моделювання.                              4. Прогнозний сценарій.

Специфічним методом соц. прогнозування, який майже не використовується в інших галузях прогнозування, є опитування населення.

Методи опитування експертів. Надійність прогнозів підвищує колективне опитування експертів. Якщо на індивідуальні експертні оцінки впливає суб'єктивізм експерта, його конкретний досвід, то в груповому експертному опитуванні з виконанням певних методичних вимог відбувається процес об'єктивізації суб'єктивних оцінок. Серед методичних вимог найважливіше значення мають обґрунтований підбір експертів, оптимальна організація їх роботи, правильна процедура обробки результатів опитування.

На практиці для підбору членів експертної групи використовують низку критеріїв. Найважливіший серед них — рівень компетентності експертів. Одним з най пошир. конкретних методів прогнозування у формі експертного опитування є «інтелектуальна атака», або «колективна генерація ідей». Це колективне обговорення проблеми, у процесі якого забезпечується взаємний стимулюючий вплив експертів, виникає своєрідна ланцюгова реакція ідей і генерується якісно нова інформація про майбутнє предмета прогнозування.

Ще одним різновидом очного колективного опитування експертів є «метод комісії», або «традиційна дискусія».

М. опитування насел. -  їх широке використ. пов'язане з тим, що в прогнозуванні багатьох соц. явищ і процесів звичайний респондент може значною мірою розглядатися як своєрідний експерт, оскільки володіє певним соц. досвідом. Цінність прогнозу опитаного населення прямо пропорційна його обізнаності з предметом прогнозування. Найбільшу прогностичну значимість мають опитування респондентів щодо їх особистого майбутнього або майбутнього їх найближчого соціального оточення.

Особливо ефект. період. опитув. населення з урахуванням змін, яких зазнає ситуація. Такі період. опитування одних і тих самих груп населення наз. «моніторингом». Найчастіше це поняття соціологи і політологи застос., коли йдеться про спостереження, оцінку та прогноз соц.-політ. ситуації локального, регіонального чи заг.держ. масштабу.

Методи моделювання - у соц. прогнозув. застос. мат. методів, у тому числі методів моделювання, як уже зазначалося, обмежене. Це зумовлено складністю об'єкта прогнозув., відсутністю необх. для побудови моделей достовірної інф-ції про розв. соц. процесів в часі, хоча б за декілька десятиліть.

Модель у соц. прогноз. — це спрощене матем. уявлення про той чи інший сусп. процес. Вона може бути рівнянням, табл.., кривою, набором правил та ін. Найчастіше використ. трендові (екстраполяційні), рідше — факторні (аналітичні) моделі.

Трендові моделі створ. для встановлення тенденції того чи ін. процесу як часового ряду кількісних даних, які можна екстраполювати в майбутнє за тією чи ін. матем. ф-лою, тобто вирахувати кількісне вираження необх. показника на ту чи ін. дату прогнозув.

В осн. побудови факторних моделей — виявлення механізму взаємодії різних чинників, залежності одного чи декількох вихідних даних від групи вхідних. При цьому використ. методи статистики, кібернетики, теорії прийняття рішень та ін. Рідко використ.

Тільки недавно почали застосовувати в соціальному прогнозуванні евристичні різновиди моделювання: імітаційні та ігрові.

Сценарний метод прогнозування дає змогу встановити логічну послідовність подій, побачити, як, виходячи з існуючої ситуації, може розвиватися стан об'єкта дослідж. у майбутньому. На думку деяких вчених, складні та надскладні с-ми, до яких відносять ненадійний, схильний до само детермінованої, вільної поведінки людський чинник, вимагають не стільки прогнозів у власному розумінні слова, скільки сценаріїв розвитку.

Вироблення соціального прогнозу починається з допрогнозної діяльності: уточнення цілей і завдань, формулювання робочих гіпотез, визначення методів, структури та організації пошукової роботи. Потім збирається інформація про стан і динаміку розвитку в минулому об'єкта дослідж., даних прогностичного фону (зовнішніх чинників, які суттєво  впливають на розв. об'єкта прогнозування: економічних, науково-технічних, екологічних, демографічних, політичних та ін.).

Бажано, щоб кожен прогноз був підданий верифікації — з'ясуванню ступеня його відповідності вимогам сучасної науки і практики.


13.01.2014; 15:35
хиты: 791
рейтинг:0
Гуманитарные науки
философия
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь