пользователей: 21231
предметов: 10456
вопросов: 177504
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» 1-10
» 41-50
» 11-20
» 21-30
» 31-40
» 51-60

41. Системно-структуриний метод пізнання. 42. Загальнологічні методи пізнання (синтез, аналіз, індукція, дедукція, аналогія). 43. Теорія та її функції. 44. Форми теоретичного пізнання. 45. Проблема як форма наукового пізнання. 46. Гіпотеза як форма наукового пізнання. 47. Закон як форма наукового.пізнання. Види законів. 48. Співвідношення факту і теорії в науковому пізнанні. 49. Гіпотетико-дедуктивний метод побудови теорії. 50. Творчість як найбільш адекватна форма людського існування


41. С-мно-структурний метод пізн..

Наук. знання і процес його здобуття характеризуються с-мністю і структурованістю. У структурі наукового знання виділяють емпіричний (дослідний) і теоретичний рівні.

Емпіричному пізнанню притаманні збір фактів, первинне узагальнення, опис дослідних даних, с-матизація і класифікація.

Теоретичний рівень пізн. характеризується домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наукових узагальнень і висновків.

Досягнення поняттями с-ми, структури, функції тощо статусу загальнонауковості було органічно пов'язане з тим, що водночас на їх основі формувалися якісно нові (за змістом) і за своїм масштабом теж загальнонаукові підходи до пізн. дійсності — с-мний, структурний, функціональний, інформаційний, модельний, імовірнісний і т.ін.

Найбільш відомим, поширеним та методологічно вивченим є с-мний підхід.

С-ма — це цілісність, част. якої (ел-ти та підс-ми) настільки поєднані між собою, що стос. до всього зовн. завжди виступають як єдине, нероздільне, і це утв. основу авто-номності с-ми, відн. самостійності її існув. та поведінки у навк. середов. Б-я реальна с-ма водночас є підс-мою (або й ел-том) у межах більших с-м, на вищих щаблях загальності.

Людина сама по собі є с-мою (і досить складною, з власними рівнями с-много поділу), але у складі родини, колективу колег чи друзів, насел. міста, нації та людськ. сус-ва загалом ця ж людина є підс-мою різних рівнів масштабності і, зрештою, ел-том, атомарною част. людства. З цих позицій були всі підстави зауважити, що "наука в цілому постає тепер як універс. вчення про с-ми".

С-мний підхід об'єднує цілу низку парадигмально-методологічних настанов щодо дослідж. найрізноманітн. за своєю природою с-мних утворів. Передусім це засади типології с-мних явищ, тобто їх клас-ції, поділу на певні типи (класи, підкласи), що уможливлює вибір дослідн. засобів подальшого їх аналізу. Особливої уваги потребують т.зв. великі с-ми, де величезна кількість елементів, підс-м, структ. рівнів поєднується з численними завд- і ф-ціями, з надзвич. складністю діяльності та різних проявів внаслідок вельми великої різноманітності, варіативності взаємозв'язків між компонентами.

Інструментами с-много підходу є також прийоми декомпозиції с-м (їх розклад., розбиття на складові, що є істотними в різних аспектах), виокремл. с-мотвірних зв'язків, інтегративності хар-к с-ми як цілісності.

Найочевидн. продуктом прямого методологічного об'єднання є назва "с-мно-структ. метод (підхід)" або "с-мно-структ. аналіз". Змістовий зв'язок цих двох сторін дослідж. незаперечний: адже структура найчастіше розуміється як інваріант с-ми, порядок оформл. ел-тів у с-му, закон, хар-р зв'язку між її ел-ми, і глибоке пізн. будь-якої с-ми принципово неможливе без проникн. в її стр-ру, без усвідомл. способів вн. зв'язку всіх її структ. підрозд. та рівнів. Якщо в одному випадку логічний наголос робиться на с-мному хар-рі дослідж. явищ (з усіма наслідками цього), то структ. підхід означає виділення власне структ. аспекту вивч. с-м, спрямування уваги саме до цієї сторони проблеми.

Основою заг. типології стр-р є поділ їх на матеріальні та ідеальні, а з іншого боку — на просторові, часові та прост.-часові. Реальні с-ми, зазвичай, є поліструкт.: тобто складним переплет. різнопланових стр-р, в основі яких лежать різні с-мотвірні ознаки. Усі співісн. стр-ри однієї с-ми — це різні її "зрізи", вн. проекції під різними кутами зору. Багатоманітн. стр-р складн с-много утвору характериз. його з різних боків, розкриваючи вн. багатство його власт., зв'язків, відношень. Тому конкр. усвідомл. полістр-сті реальних явищ дійсності — важлива методолог. вимога стр-ного підходу в наук. пізн.


42. Загальнологічні методи пізн. (синтез, аналіз, індукція, дедукція, аналогія)

До них відносяться: аналіз, синтез, абстрагування, ідеалізація, узагальнення, індукція, дедукція, аналогія, моделювання, с-мний підхід, вірогіднісні (статистичні) методи.

Аналіз — це поділ об’єкта на складові частини з метою їх самостійного вивчення. Видами аналізу є механічний поділ; визначення динамічного складу; виявлення форм взаємодії елементів цілого; знаходження причин явищ; виявлення рівня знання та його структури тощо. Різновидом аналізу є поділ на класи (множини) предметів на підкласи — класифікація і періодизація.

Синтез — це об’єднання, реальне і розумове, різних сторін, частин предмета в єдине ціле. Синтез — це не довільне, еклектичне поєднання розрізнених частин, «шматочків» цілого, а діалектична єдність з виділенням сутності.

Абстрагування — це процес мисленнєвого відволікання від ряду властивостей і відносин явища, яке вивчається, з одночасним виділенням властивостей, що цікавлять дослідника. Існ. різні види абстракцій: абстракції ототожнення, ізолююча абстракція, абстракція актуальної нескінченності, абстракція потенційної здійснюваності.

Ідеалізація — мисленева процедура, яка пов’язана з утворенням абстрактних (ідеалізованих) об’єктів, що реально є принципово нездійсненними («ід. газ», «абс.ЧТ», «МТ» тощо), але є такими, для яких існ. прообрази у реальному світі.

(Узагальнення — це процес становлення загальних властивостей і ознак предметів. Воно тісно пов’язано з абстрагуванням.) – на всякий случай J

Індукція — логічний прийом дослідж., що пов’язаний з узагальненням результатів спостереження та експерименту і рухом думки від одиничного до загального. Оскільки досвід завжди є нескінченним, тому індуктивні узагальнення носять проблематичний (вірогіднісний) характер.

Дедукція — це, по-перше, перехід у процесі пізн. від загального до одиничного, виведення одиничного із загального; по-друге, процес логічного висновку, тобто переходу за тими чи іншими правилами логіки від деяких даних пропозицій-посилань до їх наслідків (висновків). Сутність дедукції полягає у використанні загальних наукових положень для дослідж. конкретних явищ.

Аналогія — встановлення схожості в деяких властивостях і відносинах між нетотожними об’єктами. На підставі виявленої схожості робиться відповідний висновок — умовивід за аналогією. Аналогія дає не достовірні, а вірогіднісні знання.

(Моделювання — це метод дослідж. об’єктів на їх моделях. У логіці і методології науки модель — це аналог певного фрагменту реальності, породження людської культури, концептуально-теоретичних образів тощо. За характером моделей виокремлюють матеріальне (предметне) та ідеальне моделювання, яке виражене у відповідній знаковій формі.

С-мний підхід — це сукупність загальнонаукових методологічних принципів (вимог), в основі яких лежить розгляд об’єктів як с-м.

Вірогіднісно-статистичні методи ґрунтуються на врахуванні дії множинності випадкових факторів, які характеризуються стійкою частотою. Вірогіднісні методи спираються на теорію вірогідностей, яку часто називають наукою про випадкове, а в уявленні багатьох вчених вірогідність і випадковість практично неподільні.


43. Теорія та її функції

Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізн., с-ма достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну стр-ру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві хар-ки об'єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою.

Наук. теорія відрізн. від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — точністю, логічністю, ор-цією, своїм об'єктивним змістом і пізнав. ф-ціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об'єкт пізн. в с-мі його зв'язків і цілісності, пояснює різном-ть наявних фактів і може передбач. ще невідомі, прогнозуючи поведінку с-м у майбутн. Звідси — найважл. ф-ції теорії: поясн. та передбач.

Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об'єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку. Теорія виступає як форма синтетичного знання, в межах якої окремі поняття, гіпотези і закони втрачають колишню автономність і стають елементами цілісної с-ми.

Теорія — це найвища, найрозвиненіша форма наук. знання, що містить органічно цілісне уявлення про закономірні та істотні причинно-наслідкові зв'язки між явищами певної галузі дійсності. З усіх форм наукового знання теорія посідає особливо важливе місце, але теорет. рівень пізн. реалізується за доп. не самих тільки теорій, але значно ширше — через посередництво цілої низки форм знання, що досягається при цьому.

Теорії у різних галузях науки суттєво різняться між собою, і не лише своїм змістом, а й типологічно, але водночас вони мають чимало спільного. Спільним для всіх теорій є використання ідеалізованих об'єктів, які власне і формують особливу тканину теоретичного знання (про ідеалізовані об'єкти йшлося раніше).

Види теорій:

- аксіоматичні,- парадоксальні, - упереджені, - суперечливі, - формальні.

Основними функціями теорії вважають:

  • синтетичну (поєднання певних достовірних знань в єдину с-му);
  • пояснювальну (виявлення суттєвих характеристик об’єкта, законів його походження і розвитку);
  • методологічну (розробка на базі теорії різних методів і прийомів дослідж.);
  • передбачувану (формулювання уявлень про існування раніше невідомих фактів і властивостей об’єкта);
  • практичну (бути програмою, яка спрямовує практичну діяльність).

Перевірка теорії. Зазвичай вважають, що стандартним методом перевірки теорій є пряма експериментальна перевірка («експ-т - критерій істини»). Однак часто теорію не можна перевірити прямим експ-том (напр.., теорію про виникн. життя на Землі), або така перевірка занадто складна або затратна (макроекономічні і соц. теорії), і тому теорії часто перевіряються не прямим експ-том, а по наявності передбачуваної сили – тобто якщо з неї йдуть невідомі, непомічені раніше події, і при пильному спостереж. ці події виявляються, то передбачувана сила присутня.

Узагальнюючи, прикладна мета науки – передбачати майбутнє як в наглядовому (аналітичному) сенсі - описувати хід подій, на який ми не можемо вплинути, так і в синтетичному – створення за допомогою технології бажаного майбутнього.


44. Форми теоретичного пізн.

Теорія пізн. (гносеологія) – це розділ ф-фії, що вивчає природу пізн., закономірності пізнавальної діяльності людини, її пізнавальні можливості та здібності; передумови, засоби та форми пізн., а також відношення знання до дійсності, закони його функціонування та умови й критерії його істинності й достовірності.

Головним у теорії пізн. є питання про відношення знання про світ до власне світу, чи спроможна наша свідомість (мислення, відчуття, уявлення) давати адекватне відображення дійсності.

Пізн. людиною світу, формування пізнавальних образів починається з чуттєвого контакту зі світом, з чуттєвого відображення, з живого споглядання .Під "живим спогляданням", "чуттєво-сенситивним відображенням" розуміють чуттєве відображення дійсності в таких формах, як відчуття, сприймання, уявлення.

Відчуття – це відображу. окремих власт-й предметів та явищ внасл. їх безпосер. впливу на органи чуття людини. Відчуття – це ті канали, які зв'язують суб'єкт із зовнішнім світом. Але, будучи результатом безпосер. впливу лише окремих власт-й та сторін об'єктів, відчуття хоч і є джерелом пізн., дає не цілісну характеристику дійсності, а лише однобічну її картину.

Сприймання – це чуттєве відображ. предм. та явищ дійсності в сукупності притаманних їм власт-й при безпосередній дії їх на органи чуття людини. Сприймання – це цілісний, багатоаспектний чуттєвий образ дійсності, який виникає на основі відчуттів, але не є їхньою механічною сумою.

Уявлення – це чуттєвий образ, форма чуттєвого відображення, яка відтворює властивості дійсності за відбитими в пам'яті слідами предметів, що раніше сприймалися суб'єктом. Уявлення – це чуттєвий образ предмета, який уже не діє на органи чуття людини; це узагальнений образ дійсності.

Мислення – це процес активного, цілеспрямованого, узагальн., опосередкованого, суттєвого та с-много відтворення дійсності і вирішення проблем її творчого перетворення в таких логічних формах, як поняття, судження, умовиводи, категорії.

Поняття – це форма рац. пізн., в якій відображу. сутність об'єкта і дається його всебічне пояснення. Поняття як знання сутності, знання про загальне і закономірне формується на основі практики, оскільки саме в процесі практики суб'єкт може визначити суттєві і несуттєві сторони дійсності. В поняттях предмети та явища відображаються в їхніх діалектичних взаємозв'язках та розвитку.

Судження – це елементарна найпростіша форма вираження змісту поняття, така лог. форма мислення, в якій стверджується або заперечується щось відносно об'єкту пізн.. В судженнях вираж. зв'язок між поняттями, розкривається їхній зміст, дається визначення.

Умовивід – це такий логічний процес, у ході якого із кількох суджень на основі закономірних, суттєвих і необхідних зв'язків виводиться нове судження, яке своїм змістом має нове знання про дійсність. Перехід до нового знання в умовиводі здійсн. опосередковано, на основі логіки розвитку самого знання, його власного змісту.

За хар-ром одержання нового знання умовиводи поділ. на такі осн. види: індуктивні – рух думки від суджень менш загального характеру до більш загального; дедуктивні – рух думки від суджень більш заг. хар-ру до менш заг.; умовиводи за аналогією – в ході яких на підставі подібності чи відмінності деяких точно виявлених власт-й ряду об'єктів доходять висновку про подібність чи відмінність інших властивостей цих об'єктів.


45. Проблема як форма наукового пізн.

Проблема — це форма й засіб наукового пізн., яка поєднує в собі два змістові елементи: знання про незнання й передбачення можливості наукового відкриття. Проблема є відображанням ситуації, яка об'єктивно виникає в процесі розвитку сус-ва як суперечність між знанням про потреби людей у певних практичних чи теоретичних діях і незнанням шляхів, засобів, знарядь їх досягнення.

Проблема — це суб'єктивна форма відображення необх.сті розвитку знання, яка відображає суперечність між знанням і дійсністю або протиріччя в самому пізнанні; вона одночасно є засобом досягнення й методом пошуку нових знань. Постановка проблеми — це вихід зі сфери уже вивченого у сферу того, що належить іще вивчити. Проблема як знання про незнання відображає негативний момент проблемної ситуації, який свідчить про обмеженість пізнавальних і практичних можливостей суб'єкта на певному етапі розвитку. Як пошуковий метод проблема вбирає в себе нове знання, але воно має характер припущення й поряд з істинними положеннями містить і помилки.

Проблема — це етап зародження нових знань, що має активний пошуковий характер, в якому істинне переплітається з неістинним, об'єктивний зміст невіддільний від суб'єктивного. Це початковий етап становлення наукової теорії. В цьому разі проблема є джерелом розвитку теорії, пошуком шляхів її застосування для вирішення поставлених завдань, а також визначення меж її застосування. Розв. пізн. можна уявити як перехід від постановки одних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем і подальшого їх вирішення.

Наукова проблема є констатацією наявної суперечності в пізнанні дійсності, суперечності між знанням та незнанням. Наприклад, сус-во знає про існування ракових захворювань, але не знає методів їх лікування (тому що не усвідомлені глибинні причини раку). Іноді суть наукової проблеми так і формулюється: "знання про незнання". Сама констатація проблеми є дуже важливим імпульсом до наукового пошуку з метою її розв'язання.


46. Гіпотеза як форма наукового пізн.

Гіпотеза — це науково обґрунтоване (тобто таке, що відповідає рівню наукового розвитку свого часу) припущення про закономірний зв'язок та причинну зумовленість певних явищ. Гіпотетичне знання є не вірогідним, а ймовірним. Гіпотеза обов'язково має бути перевірена, і результатом може бути або її підтвердження, або ж спростування і наступне вилучення з арсеналу науки.

Вже у процесі формулювання гіпотези не можна обійтися без певних ідей.

Наукова ідея — це така форма осягнення явищ світу, яка містить не тільки відображення певних об'єктів, а й усвідомлення мети їх подальшого пізн. і практичного перетворення, а також проекції можливих шляхів цих процесів. Відображення певних реалій в ідеї наявне, за відомим висловом Гегеля, "у знятому вигляді". Ідеї виступають у науці і засадами синтезу знання в деяку цілісну с-му, і евристичними принципами збагачення знання та його використання для пояснення раніше незрозумілих явищ, і базою пошуку нових шляхів розв'язання відомих проблем, і варіантами поповнення арсеналу суто методологічних інструментів. Як бачимо, роль ідей у науці є багатогранною.

Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізн., за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізн., засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного.

Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв'язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою гіпотезою або перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізн., оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необх.ю формою становлення нової.

На основі зазначених форм наукового пізн., їх діалектичної єдності формується наукова концепція, яка обґрунтовує основну ідею теорії.

Концепція (від лат. conceptio — розуміння, с-ма) — це форма та засіб наукового пізн., яка є способом розуміння, пояснення, тлумачення основної ідеї теорії. Це науково обґрунтований і в основному доведений вираз основного змісту теорії. Але на відміну від неї він ще не може бути втіленим у чітку с-му наукових понять. Концепція не тільки об'ємна, а й змістова сукупність поглядів щодо об'єкта (фрагмента) дійсності. Вона є не лише способом розуміння, а й тлумачення будь-яких явищ і процесів світу.


47. Закон як форма наукового пізн.. Види законів

Закон -  це вербальне або математично виражене твердження, яке має доказ (на відміну від аксіоми), яке описує співвідношення, зв'язку між різними науковими поняттями, запропоноване як пояснення фактів і визнане на даному етапі науковим співтовариством узгоджується з ними. Неперевірене наукове твердження, припущення або здогад називають гіпотезою. Закон, справедливість якого була встановлена не з теоретичних міркувань, а з досвідчених даних, називають емпіричним законом.

Науковим законом (природи і суспільства) називається об'єктивна, тобто існуюча поза нашою свідомістю, незалежно від волі і бажання людей, постійна, що повторюється, необхідна і суттєвий зв'язок між явищами різного порядку. Закони природи і суспільства існують незалежно від того, пізнані вони наукою чи ні.

Науковий закон - вираз об'єктивного зв'язку явищ і називається науковим тому, що ця об'єктивна зв'язок пізнана наукою і може бути використана в інтересах розвитку суспільства. Науковий закон виражає постійну, повторювану і необхідний зв'язок між явищами і, отже, мова йде не про просте збігу двох рядів явищ, не про випадково виявлених зв'язках, а про таку причинно-наслідкового їх взаємозалежності, коли одна група явищ неминучим чином породжує іншу, будучи їх причиною.

Економічні закони поділяються на загальноекономічні, які є єдиними для всього господарства, тобто загальними для всіх його галузей, і спеціальні, або приватні закони, властиві тільки окремим галузям чи сферам суспільного виробництва (тільки промисловості, сільському господарству, транспорту або тільки окремим їхнім галузям - металургії, машинобудування і т. д.).

Спеціальні (приватні) закони, що діють в окремих галузях і сферах, являють собою особливу форму прояви загальноекономічних законів, тобто є результатом перевтілення, видозміни останніх. Це перевтілення загальних у спеціальні, або приватні, закони обумовлено якісною своєрідністю кожної конкретної галузі та сфери суспільного виробництва (особливістю технології, економіки, організації виробництва та ін.)

Закони територіальної організації суспільного виробництва - один з видів спеціальних (приватних) економічних законів, особливість яких полягає в тому, що вони є просторовим проявом загальноекономічних законів.

Наукова форма закону на відміну від його онтологічного змісту має логіко-гносеологічний та методологічний статус, і тому може вважатися особливою формою саме наукового знання (обов'язково з припущенням релятивності цієї форми).

Б-я принцип і будь-яка ідея являють собою закони науки, оскільки в них висловлюються істотні і необх. відбивання дійсності. В той самий час закон не завжди виступає як принцип або ідея. Якщо, скажімо, в процесі розгортання будь-якої теорії отримано деяке дуже важливе твердження, то воно не виступає ані як принцип, ані як ідея, а розглядається саме в якості закону. Зрозуміло, це зовсім не значить, що в подальшому такий закон не може бути узагальнений в результаті розповсюдження на інші просторі області дійсності, перетворений в фундаментальний принцип. Однак це не виключає також необх.сть відмежування законів, принципів і ідей в с-мі всього наявного знання.

1) Ідея - це форма мислення, досвідчене походження ідей.  2) Ідея - це специфічна форма мислення, головна функція якої полягає в с-матизації, синтезі знань (І. Кант).        3) Ідея - це вища форма вираження об'єктивної істини, її зв'язок з практикою і втіленням в дійсність (В. Гегель). Якщо будь-яка ідея є поняттям, то не будь-яке поняття є ідеєю. Поняття стає ідеєю тільки тоді, коли воно виконує функцію остова деякої с-ми знань.


48. Співвідношення факту і теорії в науковому пізнанні

Елементарною формою наукового знання, що містить вірогідні відомості про певний фрагмент реальності, є науковий факт. Він є відображенням у свідомості дослідників факту дійсності. Академік І.П.Павлов називав факти повітрям для вченого: без їх усвідомлення та вивчення наука була б просто неможливою. Проте з фактів вона лише починається, самої констатації фактів явно не досить для розуміння причинно-наслідкових зв'язків, для пояснення явищ дійсності та використання людиною здобутих знань. Отже, від нагромадження фактів наука неминуче переходить до вищих, досконаліших форм знання — ідей, концепцій, теорій, законів.

Теоретична діяльність вчених, якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами.

Зрештою, наукові теорії завжди виходять з певних фактів, а їх теоретичні конструкції отримують статус об'єктивної істини, лише спираючись на факти. "Не можна конструювати зв'язки і вносити їх у факти, а необх. виводити їх із фактів і, знайшовши, доводити їх, наскільки це можливо, досвідним шляхом"1. Історія розвитку суспільної практики й науки засвідчує, що доки люди не вміли та й не могли взятися за вивчення фактів, вони створювали відірвані від досвіду, схоластичні теорії. Тільки на ґрунті фактів почала розвиватися справжня наука, спершу природознавство, а згодом гуманітарні та суспільні науки.

Факти не лише живлять, стимулюють, а й рухають пізнавальний процес. Науковий інтерес породжує потяг суб'єкта до знання, що виявляється спочатку у формуванні проблеми, суть якої полягає у спрямованості зусиль суб'єкта на підтвердження чи спростування певних положень і фактів. Під час процесу формується гіпотеза, котра завдяки експериментальному чи теоретичному підтвердженню веде до формування вищих форм наукового пізн. (концепцій, теорій, ідей).

Факт — це не лише чуттєво-дане у відчуттях, сприйняттях і переживаннях суб'єкта, як стверджують суб'єктивні ідеалісти. Матеріалістична ф-фська традиція розглядає факт як явища, події, процеси, форми руху матерії, котрі увійшли в сферу пізн., стали предметом і надбанням людської діяльності й культури.

Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт — це неспростовна річ".

Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції — як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання. Описання об'єктивних (досвідних, експериментальних) фактів, що піддаються спостереженню й можуть бути зафіксовані в мові чи інших знакових с-мах, становить науковий факт. Логіко-гносеологічною формою наукових фактів є так звані факто-фіксуючі судження, речення, слова тощо. Особливістю таких фактів є те, що вони наукові, тобто істинні, перевірені практикою і допускають досвідну перевірку. Це однаковою мірою стосується не тільки фактів природознавства, а й наукових фактів зі сфери гуманітарного та сус-вознавчого знання. Факт має не тільки гносеологічне, а і методологічне значення, оскільки спростувати свідому, логічно послідовну брехню чи помилку можна, лише відшукавши точний, правдивий і перевірений факт, обдумуючи те, що перевірено.


49. Гіпотетико-дедуктивний метод побудови теорії

У лоні математичного знання лежить також коріння більш специфічних теоретичних методів — аксіоматичного (коли вихідні фундаментальні принципи теорії приймаються без доведення, постулюються як аксіоми, інші ж положення виводяться з них за певними правилами) та гіпотетико-дедуктивного, який орієнтує дослідника на розбудову теорії у вигляді с-ми дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез. Якщо аксіоматичний метод органічно притаманний власне математичному знанню (класичний зразок тут становить геометрія Евкліда), то якісно інші, наповнені емпіричним змістом теорії інших галузей — природознавства, техніки, суспільних наук, медицини тощо — мають сенс лише остільки, оскільки фундаментальні гіпотетичні (тобто науково обгрунтовані) припущення дають змогу зрештою, через с-му дедуктивного умовиводу, перейти до положень про емпіричні факти, що цікавлять дослідника.

Гіпотетико-дедуктивний метод — метод наукового пізн., що ґрунтується на висуванні гіпотез про причини досліджуваних явищ і у виведенні з цих гіпотез висновків шляхом дедукції. Якщо одержані результати відповідають усім фактам, даним у гіпотезі, то ця гіпотеза визнається достовірним знанням. Цей метод дає змогу перевірити будь-яку наукову гіпотезу в складі гіпотетико-дедуктивної теорії. Гіпотетико-дедуктивний метод є важливою складовою методології наукового пізн..

Гіпотетико-дедуктивний метод не тільки забезпечує ознайомлення з емпіричним матеріалом, а й пояснює його за допомогою законів і теорій, які вже діють у науці. Якщо таких немає, то вчений висуває різні припущення про причини та закономірності досліджуваних явищ, визначає ступінь серйозності припущень і відбирає з них найбільш імовірні. На цьому етапі насамперед встановлюється логічна несуперечливість гіпотези і перевіряється її сумісність з фундаментальними принципами певної науки.

Гіпотетико-дедуктивний метод (грец. основа, припущення) – спосіб пізнавальної дійсності, що полягає у побудові гіпотетико-дедуктивної моделі для теорії, структура якої вивчається. Його застосування умовно поділяють на три етапи. Перший полягає у висуванні низки гіпотез про причини явищ, що їх досліджують, другий – у виведенні шляхом дедукції можливих висновків з цих гіпотез, які є описом спостережуваних даних. Виведення висновків передбачає емпіричну інтерпретацію гіпотез. На третьому етапі гіпотези разом з висновками з них виступають як аксіоматична с-ма, де аксіомами є гіпотези, а теоремами – висновки з них. В проблемній ситуації відбувається висунення кількох логічно несумісних між собою гіпотез. Чим більше різноманітних питань розв'язується за допомогою певної гіпотези, тим більшою є її евристична цінність. Доведення якоїсь гіпотези є одночасно спростуванням конкуруючих гіпотез; доведення не закінчене, доки теорія дозволяє іще хоч одне конкуруюче припущення. Доведена гіпотеза стає істиною.


50. Творчість як найбільш адекватна форма людського існування

Творчість у науці вже давно є нічим іншим, як переробкою певної наявної інформації для одержання якісно нової. Якщо колись, на світанку доби пізн. світу, вчений у своєму дослідженні був практично автономним, незалежним від колег, а отже, і від комунікацій у науці, то це вже давно не так. Ускладнення наукових зв'язків, швидке зростання інформаційних потоків у цій сфері, неперервне посилення взаємозалежності дослідників у їх роботі стали причинами того, що вчений-одинак перетворився у рідкісне явище. Праця з інформацією про дослідж. інших (причому не лише в своїй галузі знання, а й у суміжних розділах науки) стала вже одним з найважливіших компонентів наукового пошуку, і саме вона забирає левову частку часу переважної більшості науковців.

Творчість - продуктивна людська діяльність, здатна породжувати якісно нові матеріальні і духовні цінності суспільного значення. Процес творчості вимагає від митця титанічних затрат духовної енергії, виснажує душу і тіло. Крім того, кожен непересічний митець, як правило, наражається на глухе нерозуміння оточення, через свою Т. терпить страждання, а то й гине. Чому ж Л. присвячує себе Т.? Бо лише у творчості вона може зреалізувати свою природу, своє покликання (сутність його - у свободній творчості та глибинному пізнанні світу), так Л. може стати вільною, вийти за межі тісного "світу для нас", сягнути істинного щастя. Цінність усякого витвору мистецтва полягає у тому, що його автор створює якийсь новий, власний світ. Своєю Т. Л. доводить, що вона - свідома істота.

Таємниця феномена Т. сягає своїм корінням ще у ф-фію Стародавньої Греції. Так, Платон вважав, що в основі Т. лежить світова Душа. Згідно з Платоном, є два "роди" Т. - людська і Божа. Божа Т. створює вічні цінності: самі речі й образи, які їх супроводжують. Людська ж Т. залежить від Божої. У середньовічній Ф. Т.- це прерогатива Бога, який творить світ із небуття. В епоху Відродження та Реформації у вирішення проблеми Т. внесли оригінальні ідеї Леонардо да Вінчі, Галілей, Дж. Бруно та ін. Прорив у сфері наукових досліджень внутрішніх механізмів мислення пов'язаний з наукою і Ф. Нового часу, а насамперед з діяльністю Декарта, Гоббса, Локка. Свій внесок у вирішення проблеми Т. зробив Гегель, який наділив Абсолютну ідею творчою енергією. Творення - це і є діяльність Абсолютної ідеї, за Гегелем.

За дослідж.ми Фрейда та Юнга психіка складається з 2 частин - свідомого (С.) і позасвідомого (П.). Саме П. наділяє людину інтуїцією - процес безпосереднього осягнення істини без допомоги досвіду.

З П. пов'язяна уява - творча здатність людини, що полягає у створенні нових образів та ідей у наочно-чуттєвій та абстрактній сферах. Уява: репродуктивна - та, що відтворює образи у первинному вигляді і творча - яка з накопиченого у свідомості творить нові образи. У душевному стані митця основою Т. якраз і є інтуїція та уява. Найдосконаліші твори народжуються у процесі натхнення - особливий збуджений стан психіки, коли С. відступає на задній план, а натомість різко зростає інтуїтивна творча активність. Найголовнішою ф-цією психіки для митця є асоціація - поєднання відчуттів і уявлень у групи за схожістю чи контрастом, - бо саме вона виступає головним засобом образотворення, втілення, розгортання мистецької ідеї.


13.01.2014; 15:32
хиты: 899
рейтинг:0
Гуманитарные науки
философия
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь