пользователей: 21212
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» 1-10
» 41-50
» 11-20
» 21-30
» 31-40
» 51-60

31. Поняття методу і методології. 32. Рівні методологічного знання. 33. Методологічна функція філософії. 34. Евристична функція філософії. 35. Гносеологічна функція філософії. 36. Емпіричний рівень пізнання, його методиста форми. 37. Експеримент як метод емпіричного пізнання. 38. Форми емпіричного пізнання. 39. Загальна характеристика теоретичного рівня пізнання. 40. Методи теоретичного рівня пізнання.


31. Поняття методу і методології.

Метод (від греч. методос) в найширшому значенні слова - "шлях до чого-небудь. Поняття " методологія" має два основні значення: 1) с-ма певних способів, прийомів і операцій, вживаних в тій або іншій сфері діяльності (у науці, політиці, мистецтві і т. п.);

2) вчення про цю с-му, теорія методу. Так, метод-я науки дослідж. стр-ру і розв. наук. знання, засоби і методи наук. дослідж., способи обгрунтув. його рез-в, мех-ми і форми реалізації знання в практиці.

Отже, метод (у тій чи ін. своїй формі) - це сукуп. певних правил, способів, норм пізн. і дії. Він є с-ма приписів, принципів, вимог, які орієнтують суб'єкта на рішення конкр. задачі, досягн. певного рез-ту в цій сфері діяльн. Основна функція методу - регулювання пізнавальної і інших форм діяльності.

У суч. науці усі методи наук. пізн. по мірі спільності і сфері дії ділять на 5 осн. груп:

Ф-фські методи, серед яких найбільш древніми є діалектичний і метафізичн. До їх числа також відноситься аналітичний, інтуїтивн., феноменологічн., герменевтичн. та ін.

Вузькоспеціалізовані наук. методи, тобто. сукупн. способів, принципів пізн., дослідницьк. прийомів і процедур, вживаних у тій або ін. галузі науки, відп. цій осн. формі руху матерії. Це методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманіст.(соц.) наук.

Дисциплінарні методи - с-ми прийомів, вживаних в тій або ін. дисципліні, що входить в яку-н. галузь науки або виникла на стику наук. Кожна фунд. наука є комплексом дисциплін, які мають специфічний предмет і своєрідні методи дослідж.

Серед наук. методів теор. дослідж. найчастіше виділяють формалізацію, аксіоматичний і гіпотетико-дедуктивний методи.

1. Формалізація – відображ. змістовного знання в знаковій формі (формалізована мова). Цей метод створюється для точного вираження думок з метою унеможливлення неоднозначного розуміння.

2. Аксіоматичний метод - спосіб побудови наук. теорії, ґрунтований на деяких поч. положеннях-аксіомах(постулатах), з яких усі ін. затвердження цієї теорії виводяться чисто логічним шляхом, за доп. доказу.

3. Гіпотетико-дедуктивний - спосіб теор. дослідж., суть якого полягає в створ. с-ми дедуктивно пов'яз-х між собою гіпотез, з яких врешті вивод. твердж. про емпір. факти.

У науці широко використ. т.зв. заг.лог. методи і прийоми дослідж. З них виділяють:

1.Аналіз - реальне або уявне розділ. об'єкту на част. і синтез - їх об'єдн. в єдине ціле.

2. Абстрагування - процес відвернення від ряду властивостей і стосунків явища, що вивчається, з одночасним виділенням властивостей, що цікавлять дослідника.

3. Ідеалізація - розумова процедура, пов'язана з утвор. абстр.(ідеалізованих) об'єктів, принципово нездійсненних насправді ("МТ", "абс. ЧТ" і т.п.). Ці об'єкти не є "чисті фікції", а дуже складне і дуже опосередковане вираження реальних процесів.

4. Індукція - рух думки від одиничного(досвіду, фактів) до заг-го(їх узагальн. у виведеннях) і дедукція - сходження процесу пізн. від загального до одиничного.

5. Аналогія (відповідність, схожість) – встановл. схожості в деяких сторонах, власт. і стосунках між нетотожними об'єктами.

6. Моделювання - метод дослідж. певних об'єктів шляхом відтвор. їх хар-к на ін. об'єкті - моделі, яка є аналогом того або іншого фрагмента дійсності(речового або розумового) - оригіналом моделі. Між моделлю і об'єктом, що цікавить дослідника, повинна існувати відома подібність(схожість) у фіз. хар-ках, структурі, ф-ціях та ін.


32. Рівні методологічного знання

Методологія  це вчення про методи, принципи, підходи до пізн. й перетвор. світу, сукупність прийомів дослідж. у б.-я. науці. Методологія є спец. формою рефлексії над науковим пізнанням, особливий тип усвідомлення науки. Суч. методологія не обмежується вивч. методів і прийомів наукового пізн. й дослідж.. Вона досліджує також підвалини, стр-ру і власт. наукового знання, його генезис і функц-ні закономірності розв. та трансформації. На рівні методології створ. умови визначення адекватної аксіології науки — с-ми критеріїв і оцінок наук. діяльності та її результатів, таких як істинність, об’єктивність, раціональність, ефективність, прагматизм тощо.

Однією з найактуальніших проблем сучасного етапу розвитку методологіїї науки є проблема виокремлення поряд з емпіричними та теоретичними рівнями ще й метатеоретичного рівня наукового пізн.. У сучасній ф-фії такі конструкції зустрічаються в методологічних концепціях Т. Куна, І. Лакатоса та інших ф-фів. Це в першу чергу такі поняття: «парадигма», «стиль мислення», «картина світу», «архетип наукового мислення».

Парадигма — інтегральна характеристика тієї чи тієї науки в певну епоху. Вона включає, по-перше, символічні узагальнення (формалізовані компоненти теорії), по-друге, картину світу (модельні уявлення, образи об’єктів науки), по-третє, загальноприйняті в товаристві вчених методологічні вимоги й ціннісні орієнтації, по-четверте, поширені в науковій громаді зразки опису, пояснення, базисні приклади розв’язання конкретних наукових проблем.

Стиль мислення  певний історично конкретний тип мислення, який, будучи заг. для даної епохи, стійко виявляється в розв. основних наукових напрямків та обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах усіх фундаментальних теорій.

Картина світу  це сукупність загальних уявлень про структуру того чи того фрагмента об’єктивної реальності.

Архетип теоретичного мислення  сукупність принципів, які на конкретному історичному етапі розвитку науки задають певний спосіб теоретичної діяльності для пояснення явищ, визначають вибір засобів цієї діяльності, відбір її кінцевих результатів, певне бачення світу.

Методологічний інструментарій науки складається з трьох засадничих рівнів методології: ф-фського, загальнонаукового, спеціально-наукового.

Найзагальніший, метанауковий характер має ф-фська методологія. Історія ф-фії фіксує два протилежних методологічних підходи до створення ф-фських с-м пізн. і розуміння с-ми «Людина — Світ» — діалектику і метафізику. Існує багато модифікацій метафізики (механіцизм, редукціонізм тощо) і діалектики (стихійна, ідеалістична, матеріалістична, негативна та ін.). Конкретизацією діалектики загальнонаукового рівня можна назвати с-мно-структурний підхід, синергізм, принципи невизначеності й доповнення, критичний раціоналізм і т. д.

Методологію другого рівня пов’язують із загальнонауковими методами пізн.: моделюванням, с-мно-структурним аналізом, формалізацією, абстрагуванням, індукцією, дедукцією, ана­логією.

Методологія третього рівня в нашому випадку спирається на теорію (теорія ноосферогенезу, глобальний закон внутрішньої компресії економіки, закони суспільної інтеграції, глобальної безпеки тощо) і спеціальні методи глобалістики (екстраполяція, глобальне моделювання, факторний аналіз тощо).


33. Методологічна функція ф-фії

Основними ф-ціямиф-фії є: світоглядна, методологічна, культурологічна, онтологічна, праксеологічна, гносеологічна, аксіологічна, виховна.

(як додаток до методологічної) Світоглядна функція полягає у тому, що, опановуючи ф-фію, людина відтворює певний погляд на світ. Характер її уявлень про світ сприяє визначенню певної мети. Їх узагальнення створює загальний життєвий план, формує ідеали людини. Світогляд не може бути лише сумою знань. У світогляді відбувається певне ставлення до світу. Світогляд має спрямовувати поведінку, діяльність людини у сфері практики і в пізнанні. Але коли світогляд починає виконувати роль активного регулятора діяльності, то виступає й у ролі методології.

Методологічна функція. Методологія - це світогляд, що виступає у вигляді методу та теорії методу. Інакше, методологія - це сукупність найбільш загальних ідей та принципів, що застосовуються у вирішенні конкретних теоретичних та практичних завдань, це й наукове обґрунтування, розробка ідей та принципів, шляхів та засобів пізн. та практики. Які загальні шляхи методологічного впливу ф-фії на інші науки? Їх два. Один з них зв'язаний з функціонуванням ф-фії як загального методу, що спрямовує постановку та вирішення проблем та завдань. Дійсно, теоретик або практик, що вирішує будь-яку проблему, має розглянути її об'єктивно, всебічно, конкретно, виявити зв'язки та характер розвитку вивчених процесів та явищ. Інший напрямок зв'язаний з тим, що ф-фія виступає не лише як метод, але й як теорія методу. Тут ф-фія відіграє значну роль у постановці та вирішенні методологічних проблем теорії та практики. Для вирішення будь-якої проблеми теорії або практики, що виникає, необхідна правильна вихідна позиція. Але позиція не буде вихідною та правильною, доки не визначено її ставлення до всієї світової ф-фії, до досягнень різних ф-фських шкіл та напрямків, до діалектичного, метафізичного, с-много методів мислення.

Мова ф-фії - це мова категорій, тих гранично загальних понять(дух - матерія; необх.сть - випадковість; добро - зло; прекрасне - потворне; істина - помилка і так далі), на якому формулюються її вічні граничні питання і на них же даються раціональні відповіді. Пари ф-фських категорій утворюють граничні полярні полюси думки, що замикають у своєму "логічному просторі" усе можливе багатство інших раціональних понять і доказів. Базові ф-фські категорії наповнюються різним змістом в різні історичні епохи і виступають в ролі явного або неявного смислового фундаменту різних наукових дисциплін. Будь-яка наука у б-я історичний період використовує категорії кількості і якості, причини і наслідку, суті, закону і так далі, свідомо або несвідомо запозичуючи їх категоріальні сенси з ф-фії. Завдяки с-мі своїх загальних категорій ф-фія допомагає наукам осмислити і, найголовніше, цілеспрямовано сформувати власні ф-фські підстави, адекватні їх предмету і завданням.


34. Евристична функція ф-фії.

Суть евристичної функції полягає у сприянні приросту наукових знань, у тому числі в створенні передумов для наукових відкриттів. ф-фський метод, застосовуваний в єдності з формально-логічним, забезпечує приріст знань, звичайно, у власне ф-фської сфері. Результатом цього є екстенсивна та інтенсивна зміна с-ми загальних категорій. Нова інформація може мати вигляд прогнозу.

Ф-фія не містить у собі будь-яких заборон на спроби передбачити відкриття теоретико-світоглядного або загальнометодологічного характеру. Можливо виявлення нових загальних сторін розвитку, які будуть виражені у формулюванні досі невідомих основних або неосновних законів діалектики.

Загальні ф-фські поняття і принципи проникають в природознавство не тільки через онтологію, але також через гносеологію і регулятивні принципи приватних наук. До останніх у сфері фізичного знання відносяться принципи спостережливості, простоти і відповідності.

Сказане, звичайно, не охоплює всіх шляхів, напрямків, за якими ф-фія проникає в природничі науки; форми впливу ф-фії досить різноманітні.

Результати такого впливу при зовнішньому знайомстві з теорією не очевидні, однак спеціальний аналіз показує, що зміст тієї чи іншої теорії базується на ф-фських уявленнях. ф-фські принципи і поняття проникають в саму тканину науки і, беручи участь у генезі наукової теорії, залишаються в ній, функціонують як Част., як внутрішній необх. елемент самої теорії.

Аналіз виявляє, наприклад, що:

1)класична механіка побудована на логічній схемі ф-фського принципу причинності;

2) квантова механіка базується на общекатегоріальной структурі;

3) теорія відносності спиралася, як на свій світоглядний фундамент, на ф-фські поняття;

4) еволюційна теорія в біології (Ч. Дарвіна) мала своїм підставою групу світоглядних понять.

Слід звернути увагу на такий момент: вплив ф-фії на побудову окремих теорій не інтегрально, а фрагментарно, локально. «Проникаючою» силою володіють лише окремі ідеї, поняття (або їх групи), окремі ф-фські принципи. Дане явище пояснюється перш за все найвищим рівнем узагальненості наукового знання, укладеного в науковому аспекті ф-фії на відміну від будь-якої частини науки, і його застосуванням не до миру в цілому, а лише до фрагментів матеріальної дійсності і до окремих сторін або рівнями пізнавального відношення.

Фрагментарність впливу ф-фії на формування гіпотез і теорій у приватних науках має одним зі своїх наслідків своєрідний характер натуралістского світогляду.

Розгляд евристичної функції ф-фського методу (діалектики як методу) показує, що роль ф-фії в розвитку приватних наук вельми значна, особливо щодо формування гіпотез і теорій. Не завжди ф-фія «на очах» і далеко не завжди вона як методології на передньому краї. Конкретна наукова задача вирішується, звісно, конкретним же методом або комплексом таких методів. ф-фський же метод найчастіше діє «з тилу»: через частнонаучние методи і загальнонаукові поняття. Тим не менш, без світоглядних понять і принципів неможливий розв. науки (інше питання - які ці поняття і принципи, як вони трактуються і який характер їх впливу на науку).


35. Гносеологічна функція ф-фії.

Гносеологічна функція ф-фії виявляється у розробці і виборі засобів і методів вивчення та зміні предметного світу або сус-ва з урахуванням діючих законів та особливостей об'єкта.

Гносеологія (від грец. γνώσις — «знання» і λόγος — «вчення, наука») — теорія пізн., розділ ф-фії. Термін «гносеологія» був уведений і активно застосовувався у німецькій ф-фії XVIII ст.

Пізн. у Рене Декарта: Декарт критикує існуюче пізн.. Він сумнівається у всьому, що до цього часу вважалося беззастережним знанням. Він вважає, що ні дані відчуттів, ні мислення не дають такого знання. Ілюзії почуттів роблять ненадійними показники відчуттів, помилки суджень ставлять під сумнів висновки розуму. Тому необх. починати із загального, радикального сумніву. Проте, яким би всеохопним він не був, є в діяльності пізн. дещо, що не підлягає жодному сумніву. Декарт не скептик і не агностик, його сумнів лише попередній прийом, метод встановлення достовірної істини. Достовірним у всякому випадку є те, що сумнів існує. Сумнів — акт мислення, я мислю, значить я існую — лат. cogito ergo sum. Це знамените положення — основа, на якій може будуватися все достовірне знання.

Пізн. у Артура Шопенгауера розвивається у двох формах: безпосереднє (інтуїтивне) пізн. або відсторонене (рефлективне) пізн. (пізн. розуму).Основним видом пізн. Шопенгауер вважає інтуїтивне: в кінцевому результаті весь світ рефлексії базується, на його думку, на інтуїції. Шопенгауер стверджує, що наука не стільки діяльність пізн., скільки діяльність, спрямована на служіння волі. Ціль науки в задоволенні практичних інтересів, які у своїй суті завжди інтереси волі, сліпого хотіння. Досконалим пізн.м може бути тільки споглядання, вільне від всякого відношення до практики і до інтересів волі. Таке споглядання розглядає речі не в якомусь відношенні, а як зміст, який тільки проявляється у відносності, але сам їй не підкоряється.

Споглядальне пізн., на думку Шопенгаура, недоступне науці, так як вона завжди звертаєтья до інтелекту, який глибоко занурений в інтереси волі. Проте таке пізн. цілком доступне різноманітним видам мистецтва.

Поняття і питання гносеології: -пізн.; -свідомість; -відчуття; -розум; -істина;

!!!Основне питання — чи пізнаваний світ у принципі?!!!

Відповіді на це питання дає:

-оптимізм — світ пізнаваний, меж пізн. немає, необх. лише час і засоби.

-агностицизм — світ пізнаваний у принципі, людина не пізнає світ, а будує віртуальний світ на основі почуттєвого сприйняття.

-скептицизм — ми пізнаємо реальний світ, але в силу недосконалості почуттів постійно вводимо себе в оману.

Більшість ф-фів, вчених, інших учасників пізнавального процесу відповідають на це питання позитивно. Однак Част. з них вважає неможливим остаточне вирішення питання про істинність знання. Така світоглядна позиція у ф-фії називається агностицизмом (грец. недоступний пізнанню). Найчастіше її поділяють ф-фи ідеалістичного, дуалістичного і плюралістичного напрямів.

Сучасна наукова гносеологія ґрунтується на таких основоположеннях.

Принцип об'єктивності, пізнаванності, активного творчого відображення, діалектики, практики, історизму, конкретності істини.


36. Емпіричний рівень пізн., його методи та форми

Емпіричний /гр. - досвід/ - це такий рівень знання, зміст якого в основному одержано з досвіду /зі спостережень та експериментів/, підданого деякій раціональній обробці, тобто сформульованого певною мовою. Характерною особливістю емпіричного пізнавального рівня є те, що він включає в себе безпосередній контакт дослідника з предметом за допомогою органів відчуттів або приладів, що їх подовжують; дає знання зовнішніх, видимих зв'язків між явищами. Вершиною емпіричного пізн. є фіксація повторення явищ без пояснення причин. Емпіричні знання спираються на емпіричні факти й співвідношення, дані спостереження, показання приладів, записані в протокол, зведені в таблицю чи подані графічно тощо.

Здебільшого виокремлюють три види емпіричного дослідж. (чи емпіричної перевірки), які мають форму безпосередньої емпіричної діяльності: спостереження, вимірювання, експеримент. Іноді вимірювання та експеримент об'єднують в понятті дослід.

Спостереження виводить пізн. за межі вже відомого кола явищ, у той час як дослід проходить у межах відкритого наукою. Спостереження як різновид емпіричного дослідж. залишає предмет пізн. в безмежжі реально існуючих об'єктивних зв'язків. Дослід обмежує ці зв'язки, принаймні шляхом абстрагування дослідників від несуттєвого для вирішення дослідницької задачі. Особливо очевидно це в експериментах де прагнуть створити спеціальні умови їх проведення.

Однак саме в поєднанні досвіду й спостереження відбувається загальний поступ емпіричного пізн.

Загалом емпіричне узагальнення може бути визначене як відповідь “мовою фактів” на поставлені питання, задачі, проблеми, зняття невизначеності об'єктивними даними. Б-я метод вирішення задачі (відома послідовність дій з передбачуваним результатом) як узагальнююче знанння в емпіричному застосуванні до унікальних одиничних обставин починає виявляти свої межі, демонструвати свідомості нову проблему. При цьому в цих виявлених межах, як знання про реальну об'єктивну можливість досягти передбачуваний результат, метод сформований за допомогою узагальнення фактів завжди залишається істинною думкою.

У тих випадках, коли емпіричне узагальнення не спирається на науково перевірений фактичний матеріал с-матизований усвідомленням проблем, воно стає довільною екстраполяцією, що не визнається науковим знанням. Вирішення проблем шляхом емпіричного узагальнення виявляє свою науковість та істинність можливістю передбачувано використовувати це знання. Ця передбачуваність емпірично виявляє себе в тому, що проблема вирішується створенням методу, який визначаючи активність дій людини дозволяє отримати передбачувані наслідки.

Треба зазначити, що існує досить поширена помилка встановлення тотожності між емпіричним узагальненням і гіпотезою. Підставою для появи такої помилки є те, що при емпіричних узагальненнях та формуванні гіпотез використовується дедукція для виведення висновків, що перевіряються подальшим вивченням емпіричних явищ. Однак, зміст емпіричних узагальнень не виходить за межі тих фактів, на які воно спирається, тому такі узагальнення змістовно не відрізняються від факту. Гіпотеза, навпаки, змістовно завжди за межами фактів, що слугували підставою для її появи. Також, емпіричне узагальнення формується як встановлення єдності різних фактів, яка дозволяє дати відповідь на питання, вирішити емпірично наявну проблему емпірично наявними засобами.


37. Експеримент як метод емпіричного пізн.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізн., спосіб чуттєво-предметної діяльності. Він використовується тоді, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Це свідоме, активне втручання у досліджуваний процес (планомірний підбір приладів, пристроїв та регулювання умов тощо), багатократне повторення процесу відповідно до певних схем (матриць) заради досягнення (підтвердження чи спростування) певного результату. Проведення експерименту передбачає визначення цілей на основі наявних теоретичних концепцій з урахуванням потреб практики та розвитку науки; теоретичне обґрунтування умов експерименту; розробку основних принципів, створення технічних засобів для проведення експерименту; спостереження, вимірювання та фіксування виявлених під час експерименту властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об'єкта; статистичну обробку результатів експерименту й попередню класифікацію та порівняння статистичних даних.

Порівняно з іншими методами експеримент має певні переваги. Зокрема, дає можливість досліджувати об'єкти не лише в так званому чистому вигляді, айв екстремальних умовах, що сприяє глибшому проникненню в їхню сутність. І ще: важливою перевагою є його повторюваність. У процесі експерименту необх. спостереження, порівняння, вимірювання можна проводити стільки разів, скільки необх. для одержання достовірних даних. Завдяки цьому експериментальний метод у науковому пізнанні набуває виняткового значення й цінності.

Експеримент — це не лише метод, а й вид діяльності, котрий здійснює суб'єкт (людина, дослідник чи колектив) з метою наукового пізн., встановлення істинності. Під час експерименту суб'єкт впливає на об'єкт за допомогою спеціальних приладів, інструментів, що забезпечує йому можливість: а) ізолювати об'єкт пізн. від впливу побічних явищ, котрі перекручують, затьмарюють його сутність, і досліджувати його таким, яким він є насправді; б) у разі необх.сті багаторазово відтворювати хід процесу в жорстко фіксованих умовах, котрі водночас зазнають контролю й урахування; в) планомірно змінювати, комбінувати, варіювати, "моделювати" різні умови з метою отримання максимально повного, а головне — об'єктивно-істинного результату.

Предметно-технологічна діяльність експериментатора опосередкована його теоретичним мисленням. По-перше, експеримент проводиться з метою вирішення певних пізнавальних завдань, що випливають зі стану наявної теорії. Він є необхідним засобом накопичення та вивчення фактів, що становлять емпіричну базу будь-якої теорії. І по-друге, експеримент проводиться задля того, щоб підтвердити чи спростувати ті чи інші теоретичні положення, гіпотези. В цьому плані він, як і вся практична діяльність, є критерієм істинності.

Експеримент — основна форма пізн. в природознавстві й технічних науках. Останнім часом він дедалі частіше застосовується у суспільних та гуманітарних науках. Проте варто пам'ятати, що соціальний експеримент обмежується моральними рамками й принципами гуманізму й можливий лише за чітко окреслених, визначених умов.


38. Форми емпіричного пізн.

Такі форми, як поняття, судження, умовиводи, в науковому пізнанні не відображають сповна його специфіку. З цією метою в його методологічному арсеналі сформувалися й набули відносної самостійності такі форми й засоби, як факт, проблема, гіпотеза, концепція, теорія, ідея тощо.

Емпіричний рівень пізн. не зводиться лише до форм і методів чуттєвого сприйняття. Експериментальне дослідж., предметна діяльність передбачає й теоретичні дії, мислительну діяльність, спрямовану на постановку завдання, вирішення проблеми тощо.

Теоретична діяльність вчених (природодослідників, гуманітаріїв та су спільників), якщо вона хоче бути ефективною й успішною, має спиратися на практику, експеримент, спостереження, оскільки вони забезпечують дослідника фактами. Факт — це те, що нам відоме, про що ми дізналися в процесі спостереження, експерименту, досвіду, практики. Знання про об'єкт загалом чи окремі сторони, грані предмета, явища стають об'єктивними, незалежними за змістом від свідомості суб'єкта. В цьому розумінні "факт — це неспростовна річ".

Спростувати факт можна тільки фактом. Проте в контекст науки входять, зберігаються й обробляються не самі по собі події чи явища, а їх теоретичні конструкції — як опис цих подій, фактів, як емпіричне знання.

Спостереження є чуттєвим відображенням предметів та явищ зовнішнього світу. Це вихідний метод емпіричного пізн., який дозволяє одержати первинну інформацію про об'єкти навколишньої дійсності.

Спостереження як метод пізн. в цілому задовольняє потреби науки на описово-емпіричній стадії розвитку. Подальший прогрес наукового пізн. пов'язаний із переходом багатьох наук до наступного, більш високого ступеня розвитку, на якому спостереження доповнюються експериментальними дослідж.ми, в основі яких — цілеспрямований вплив на об'єкти дослідж..

Експеримент — більш складний метод емпіричного пізн. порівняно зі спостереженням. Він передбачає активний, цілеспрямований і строго контрольований вплив дослідника на досліджуваний об'єкт з метою виявлення й вивчення тих чи інших його сторін, властивостей, зв'язків. При цьому експериментатор може змінювати досліджуваний об'єкт, створювати штучні умови для його вивчення, втручатися в природний перебіг процесів.

Складовими частинами експерименту є також інші методи емпіричного дослідж. (спостереження, вимірювання).

Більшість наукових експериментів і спостережень передбачають проведення різноманітних вимірювань. Вимірювання — це процес, суть якого полягає у визначенні кількісних значень тих чи інших властивостей, сторін досліджуваного об'єкта або явища за допомогою спеціальних технічних пристроїв.

Важливою стороною процесу вимірювання є методика його проведення. Вона являє собою сукупність прийомів, що ґрунтуються на певних принципах і засобах вимірювання. Під принципами вимірювання в даному випадку розуміють якісь явища, що лежать в основі вимірювань (наприклад, вимірювання температури з використанням термоелектричного ефекту).


39. Загальна характеристика теоретичного рівня пізн.

Теорет. рівень пізн. характериз. домінуванням понять, теорій, законів, принципів, наук. узагальн. і висновків. Теоретичне пізн. відображає предмети, властивості і відносини з боку універс. вн., істотних зв'язків і закономірностей, що осягнуті рац. обробкою емпіричних даних. Відб. така обробка на основі форм мислення: поняття, судження, умовиводу, закону, категорії та ін. Головна мета теорет. пізн. - збагнення об'єктивної істини, вільної від спотворення і суб'єктивності, поясн. і інтерпретація емпір. фактів. Теорія оперує ідеалізованими об'єктами (ідеальний газ, абсолютно тверде тіло, ідеальний тип, матеріальна точка та ін.), тому теорія корист. аксіоматичним методом, гіпотетико-дедуктивним, с-мно-структ., струк.-функц-ним аналізом, еволюційним, редукціоністським, методом підіймання від абстр. до конкр. Емпір. і теорет. - різні рівні пізн., знання, розрізн. за засобами ідеальн. відтвор. об'єктивної реальності, гносеолог. спрямованості, хар-ром і типом здобуття знання, за методами, що використ., і формами пізн.. І все ж жорсткої межі між емпі-ричним і теорет. не існує. Емпіричне пізн., досліджуючи власт. і відносини речей, здобуває нове знання, стимулююче подальший розв. теорії. Теорет. дослідж. шукає ствердження правильності результатів в емпірії. Дослід, експ-т завжди теоретично навантаж., теорія потребує емпіричної інтерпретації.

Теоретичний рівень – це знання, отримане шляхом абстрактного мислення.

Людина починає процес пізн. об'єкта із зовнішнього його опису, фіксує окремі його властивості, сторони. Потім заглиблюється в зміст об'єкта, розкриває закони, яким він підлягає, переходить до пояснення властивостей об'єкта, об'єднує знання про окремі сторони предмета в єдину, цілісну с-му, а отримане при цьому глибоке різнобічне конкретне знання про предмет і є теорією, що має певну внутрішню логічну структуру.

Слід відрізняти поняття "чуттєве" і "раціональне" від понять "емпіричне" і "теоретичне". "Чуттєве" і "раціональне" характериз. діалектику процесу відображення взагалі, а "емпіричне" і "теоретичне" належать до сфери лише наукового пізн..

Емпіричне пізн. форм. в проц. взаємод. з об'єктом дослідж., коли ми безпосередньо впливаємо на нього, взаємодіємо з ним, обробляємо рез-ти і робимо висновок. Але отримання окремих емпір. фактів і законів ще не дає змогу побудувати с-му законів. Для того щоб пізнати сутність, необх. обов'язково перейти до теорет. рівня наук. пізн.

Емпір. і теорет. рівні пізн. завжди нерозривно пов'язані між собою і взаємо-обумовлюють один одного. Емпіричне дослідж., виявляючи нові факти, нові дані спостереж. та експериментів, стимулює розв. теорет. рівня, ставить перед ним нові пробл. та завд. В свою чергу, теорет. дослідж., розглядаючи та конкретизуючи теорет. зміст науки, відкриває нові перспективи пояснення та передб. фактів і цим орієнтує та спрямовує емпір. знання. Емпір. знання опосередковується теорет. – теорет. пізн. вказує, які саме явища та події мають бути об'єктом емпір. дослідж. і в яких умовах має здійснюв. експ-т. На теорет. рівні також виявляються і вказуються ті межі, в яких рез-ти на емпір. рівні істинні, в яких емпір. знання може бути використано практично. Саме в цьому і полягає евристична функція теорет. рівня наукового пізн.

Межа між емпір. та теор. рівнями досить умовна, самостійність їх один стосовно одного відносна. Емпір. переходить у теор., а те, що колись було теорет, на ін., більш високому етапі розвитку, стає емпірично доступним. У б-я сфері наук. пізн., на всіх рівнях спост. діалектична єдність теор. та емпір. Провідна роль у цій єдності залежно від предмета, умов та вже наявних, отриманих наук. рез-в належить то емпір., то теорет.. Основою єдності емпір. та теорет. рівнів наукового пізн. виступає єдність наук. теорії та наук.-досл. практики.


40. Методи теоретичного рівня пізн.

Залежно від хар-ру об'єктів пізн., методів і засобів їх вивчення, особл-й проблем, що вирішуються, в суч. наук. пізнанні виокремлюють три основних види теор.х досліджень:

Фундам-ні дослідж., що спрямов. на пошук нових ідей, шляхів і методів пізн., розв'яз. яких потребує глибокого аналізу розробл. теорій, законів, гіпотез та критичного вивч. пізнавальних можливостей, методів і засобів наук. пізн., якими корист. дослідник.

Дослідж., в яких вчений має справу з уже сформульованими проблемами, коли належить критично вивчити запропоновані рішення, перевірити визнані наукою закони, теорії, гіпотези.

Прикладні теорії, спрямовані на практичне використання сформульованих законів і теорій, пошук методів практичного застосування нових і вже відомих джерел енергії, способів створення нових засобів праці та пізн..

Методи теоретичного пізн.:

Абстрагування. Сходження від абстрактного до конкретного

У процесі абстрагування відбувається перехід (сходження) від чуттєво сприйнятих конкретних об'єктів (з усіма їх властивостями, сторонами й т.д.) до абстр. уявлень про них, відтворених у мисленні. Абстрагування, т. чином, полягає в уявному нехтуванні певними менш істотними властивостями, ознаками, зв'язками досліджуваного об'єкта з одночасним виділенням, формуванням однієї чи декількох істотних ознак, властивостей, зв'язків цього об'єкта. Рез-т, одержаний у процесі абстрагування, наз. абстракцією.

В історії науки мали місце й помилкові, хибні абстракції, що створювало лише видимість пояснення явищ, що спостерігалися.

Формування наук. абстракцій, загальних теор. положень не є кінцевою метою пізн., а являє собою тільки засіб для більш глибокого, різнобічного пізн. конкретного.

Ідеалізація (ід-я). Уявний експеримент

Особливий вид абстрагування - ідеалізація. Являє собою уявне внесення певних змін у досліджуваний об'єкт відповідно до мети дослідж.

У рез-ті таких змін можуть бути, наприклад, вилучені з розгляду якісь властивості, ознаки, зв'язки об'єктів. Під широко розповсюдь. в механіці ідеалізацією, що має назву МТ, слід розуміти тіло, розмірами якого можна знехтувати.

Зміни об'єкта в процесі ід-ї можуть відбуватися також шляхом надання йому якихось особл. власт., яких у реальній дійсності не існує. Приклад – абс. ЧТ.

Доцільність використання ідеалізації визначають такі обставини.

1. Ід-я доцільна тоді, коли реальні об'єкти, які слід дослідити, досить складні за наяв-них засобів теор-го (зокрема матем.) аналізу, а стосовно ідеалізованого випадку можна побудувати й розв. теорію, яка за певних умов ефективно опише власт. й поведінку цих реальних об'єктів, що і засвідчує доцільність ід-ї і відмежовує її від безплідної фантазії.

2. Ід-ю доцільно використ. в тих випадках, коли необх. вилучити деякі власт., зв'язки дослідж. об'єкта, без яких він існувати не може, але які затемнюють сутність процесів, що протікають у ньому. Складний об'єкт постає в "очищеному" вигляді".

3. Заст. Ід-ї є доцільним тоді, коли ознаки, властивості, зв'язки дослідж. об'єкта, які вилучаються з розгляду, не впливають у межах даного дослідж. на його сутність. Напр. – газ – ід. газ Максв.-Больцм. - основа для дослідж. звичайних молекулярних розрідж. газів, що знах. при досить високих темп-х; ід. газ Бозе-Ейншт. – вивч. фотонного газу, а ід. газ Фермі-Дірака - розв. проблем електронного газу.

Уявний експ-т припускає оперування ідеалізованим об'єктом (що заміщує в абст-ції об'єкт реальний); оперування полягає в уявному створенні того чи ін. стану, різних ситуацій, що дозволяє виявити якісь важливі особливості дослідж. об'єкта. Уявний експ-т виступає в ролі попереднього ідеального плану реального експерименту.

Формалізація. Мова науки. Формалізація - особливий підхід у наук. пізнанні, який полягає у використ. спец. символів. Це дозволяє абстрагуватися від вивч. реальн. об'єктів, змісту теорет. положень, що їх описують, й оперувати замість цього певною множиною символів (знаків).

Для побудови будь-якої формальної с-ми необхідним є:  а) задання алфавіту, тобто певного набору знаків;  б) зад. правил, відп. до яких з знаків цього алфавіту можна отримати "слова", "ф-ли";  в) зад. правил, які дають можливість переходити від одних слів, формул даної с-ми до інших слів і формул (так зване правило висновку).

У рез-ті виникає формальна знакова с-ма у вигляді своєрідної штучної мови.

Індукція та дедукція. Індукція (від лат. inductio — наведення, спонукання) — метод пізн., що ґрунт. на формально-логічному умовиводі, який дає можливість одержати заг. висновок на осн. окремих фактів.

Виявляючи подібні ознаки, власт-ті багатьох об'єктів певного класу, дослідн. робить висновок про наявн. цих ознак, власт. у всіх об'єктів даного класу.(мет. – ел.пров.)

Наукова індукція реалізується у вигляді таких методів:

1) метод єдиної подібності (у всіх випадках при спостереж. якогось явища виявл. лише один спільний фактор, всі інші - різні; отже, цей єдиний подібний фактор і є причиною даного явища);

2) м. єдиної відмінності (якщо обставини виникн. якогось явища та обст-ни, за яких воно не виникає, майже в усьому подібні й розрізн. лише одним фактором, що присутній тільки в 1-му випадку, то робимо висн., що цей фактор є причиною даного явища);

3) з'єднаний м. подібності й відмінності (комбінація двох вищевказаних методів);

4) метод супровідних змін (якщо певні зміни одного явища кожного разу спричинюють певні зміни іншого явища, то звідси випливає висновок про причинний зв'язок між цими явищами);

5) метод залишків (якщо складне явище зумовлене багатофакторною причиною" причому деякі з цих факторів відомі як причина якоїсь частини даного явища, то звідси випливає висновок: причина іншої частини явища — інші фактори, що складають разом загальну причину цього явища).

Родоначальником класичного індуктивного методу пізн. був Ф. Бекон.

Дедукція (від лат. deductio — виведення) — метод, який полягає в одержанні часткових висновків на основі знання якихось загальних положень. (ел.пров. – мет.)

Усі природничі науки одержують нові знання за допомогою дедукції, але особливо велике значення дедуктивного методу в математиці.

Новий час - Р. Декарт. Натхненний своїми математичними успіхами, переконаний у безпомилковості розуму, завдяки якому мислення уникає помилок,

Логічно-конкретне — це конкретне у всьому багатстві його змісту, теор. відтворене в мисленні дослідника. Воно містить у собі вже не тільки чуттєво сприйняте, але і щось приховане, недоступне для чуттєвого сприйняття, щось істотне, закономірне, зрозуміле лише завдяки теоретичному мисленню, певним абстракціям.


13.01.2014; 15:24
хиты: 1492
рейтинг:0
Гуманитарные науки
философия
философия музыки
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь