пользователей: 21228
предметов: 10455
вопросов: 177496
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» 1-10
» 41-50
» 11-20
» 21-30
» 31-40
» 51-60

21. Проблема наукової раціональності. 22. Античний раціоналізм і особливості античної науки. 23. Науково-дослідницькі програми античності. 24. Типологія раціональної поведінки М.Вебера. 25. Раціональність і ефективність економічної діяльності. 26. Філософсько-світоглядні передумови науки Нового часу. 27. Науково-дослідницька програма Галілея. 28. Науково-дослідницька програма Декарта. 29. Становлення методології економічного пізнання. 30. Структура наукового пізнання.


 21. Проблема наукової раціональності.

Наукова раціональність залежить від стану науки і продовжує еволюціонувати разом із нею. На зміну класичній раціональності приходять нові типи раціональності, що зберігають лише окремі елементи колишньої та імператив. Специфіка застосування імператива наукової раціональності визначає її модуси.

Посткласичний раціоналізм відмовляється від абсолютного суб'єкта і вводить безліч локальних суб'єктів з обмеженими можливостями пов'язаних між собою і з об'єктом особливою проміжною ланкою – с-мою суспільних зв'язків. Припускається можливість існування відмінних від наукової типів раціональності.

Наука постійно містить у собі нові факти і відкриття, науковці досягають згоди з різних суперечливих питань, і при цьому розширюються границі наукової раціональності, змінюються її критерії, а також і інтервали абстракції, у яких розглядається наукова раціональність.

Іноді змінюється об'єкт вивчення, але залишається постійною орієнтація на використання розуму і звертання до логічних доводів для збагнення істини.

Науковій раціональності ХХ століття притаманні такі критерії класичної наукової раціональності, як наявність повторюваних результатів, їхня передбачуваність і експериментальна перевірка, на ряді з ними раціональність визначає використання обчислювальної техніки для рішення задач, парадигма самоорганізації, розуміння необоротності процесів, багатомірності і нелінійності. Як синтаксичний елемент її мови використовується комп'ютерне слово.

Самі акти використання високих технологій формують у їхнього користувача критерії наукової раціональності. Ці критерії зовсім не обов'язково рефлектуються людиною, але лежать у основі її поведінки. Людина, що бажає досягти успіху у сучасному сус-ві, змушена істотно раціоналізувати свою поведінку, ґрунтуючись на науковій раціональності. У підсумку там замість чітких границь з'являються буферні зони, у які дифундують принципи наукової раціональності, привносячи із собою логічні презумпції й алгоритми.

Існує ціла низка думок, про те, якими критеріями характеризується наукова раціональність, але можна виділити модус сучасної природничонаукової раціональності, що відповідає наступним критеріям: фальсифікованість; відтворюваність; с-матизованість фактів; логічність теоретичних побудов; використання статистичних і ймовірністних методів; глобальна передбачуваність результатів експериментів (з можливістю локальної непередбачуваності); використання обчислювальної техніки для опису і моделювання процесів, комп'ютерний експеримент; точно задана сфера застосовності; можливість застосування теоретичних знань для практичних потреб.


22. Античний раціоналізм і особливості античної науки

Найбільш важливим положенням античної ф-фії була теза про тотожність буття і мислення. Звідси витікало, що буття можна пізнати, більше того, воно абсолютно прозоре для думки: саме тому мислення, а не б-я ін. пізнавальна власт. дозволяє людині схопити суть буття. Знання, яке фіксується подібного роду буттєвою думкою, є раціон. у макс. можливій мірі. Яскравими прикладами такого підходу стали с-ми Платона і Аристотеля. І антична наука була насамперед теоретичною, а не емпіричною, оскільки чуттєво сприйманий світ мінливий, істина ж повинна бути незмінною.

Особливістю наукового мислення греків була теоретичність або споглядальність. Тому головна діяльн. мислителя полягала в спогляданні й осмисленні його результатів. Поняття "споглядання" охоплювало зовнішнє споглядання, спостереження за допомогою зору, і внутрішнє споглядання, або умогляд. Споглядання було певною мірою пасивним актом, що не передбачав можливості активного втручання або впливу на предмет.

Узагальнюючи досвід осмислення специфіки знань нового типу давньогрецькими мислителями, зазначимо такі його характеристики:

- відзначався спеціалізований характер — наукові знання завжди є продуктом розв'язання пізнавальної задачі й результатом певних пізнавальних процесів;

- наукове знання з'являється за умов пізнавального відокремлення конкретної частини дійсності, що є об'єктом пізн.;

- формою наукового знання була логічно обгрунтована с-ма дедуктивного висновку.

Розв. наукових знань поступово сформував певні підстави для того, щоб ці знання розрізняти за об'єктом (предметом) пізн.. Спираючись на сучасний досвід, ми маємо можливість шукати в тому обсязі знань, яким володіло людство в давні часи, знання природничі (про природу), гуманітарні (про людину і сус-во), технічні та технологічні (про практичну діяльність і способи її здійснення). Але зазначимо, що такі визначення і класифікація знань як наукових чи донаукових, для давніх часів мають умовний хар-р.

Діяльність особл. груп людей і формув. згаданих знань нового типу сприйняли особ-ливо виразну форму завдяки тому, що істотно змінився їх контекст. Таким стає ф-фське мислення, що певною мірою заступає міфологічне і створює передумови подальшого розв. опосередкованого, раціонального мислення і пізн., с-матизації і узагальн. раніше отриманих знань. Отже, на ранній стадії розвитку наукові знання і ф-фія утв. певну цілісність. Для їх характ-ки іноді використ. поняття "синкретичні знання", в якому саме підкреслюється невіддільність ранніх ф-фських і наукових знань, їх необхідне для того часу сполучення. Створені в той період ф-фські концепції були необх.ю основою тих чи інших знань про природу або людину, їх підґрунтям, передумовою обгрунтування, с-матизації, доведення. І, у свою чергу, ф-фські концепції значною мірою надихалися науковими знаннями, які були відомі або здобуті тим чи іншим ф-фом Давньої Греції.

Одна з ранніх характеристик різноманітності спрямування діяльності ф-фів Давньої Греції належить Діогену Лаерцію: "Одні ф-фи наз. фізиками за вивчення природи; другі — етиками за міркування про вдачі; треті — діалектиками за хитромудрість мови. Фізика, етика і діалектика суть три частини ф-фії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому знаходиться, етика — про життя та властивості людини, діалектика ж турбується про доводи і для фізики, і для етики".

Те, що Діоген Лаерцій назвав фізикою (раніше ця назва зустрічається в Арістотеля), у подальшому дістало назву натурф-фії, як такого знання, в якому ф-фські умовиводи доповнювалися науковими знаннями і навпаки.


23. Науково-дослідніцькі програми античності.

Розв. наукових знань поступово сформував певні підстави для того, щоб ці знання розрізняти за об'єктом (предметом) пізн.. Спираючись на сучасний досвід, ми маємо можливість шукати в тому обсязі знань, яким володіло людство в давні часи, знання природничі (про природу), гуманітарні (про людину і сус-во), технічні та технологічні (про практичну діяльність і способи її здійснення). Але зазначимо, що такі визначення і класифікація знань як наукових чи донаукових, для давніх часів мають умовний характер.

Діяльність особливих груп людей і формування згаданих знань нового типу сприйняли особливо виразну форму завдяки тому, що істотно змінився їх контекст. Таким стає ф-фське мислення, що певною мірою заступає міфологічне і створює передумови подальшого розвитку опосередкованого, раціонального мислення і пізн., с-матизації і узагальнення раніше отриманих знань.

Отже, на ранній стадії розвитку наукові знання і ф-фія утворювали певну цілісність. Для їх характеристики іноді використовують поняття "синкретичні знання", в якому саме підкреслюється невіддільність ранніх ф-фських і наукових знань, їх необхідне для того часу сполучення. Створені в той період ф-фські концепції були необх.ю основою тих чи інших знань про природу або людину, їх підґрунтям, передумовою обгрунтування, с-матизації, доведення. І, у свою чергу, ф-фські концепції значною мірою надихалися науковими знаннями, які були відомі або здобуті тим чи іншим ф-фом Давньої Греції.

Одна з ранніх характеристик різноманітності спрямування діяльності ф-фів Давньої Греції належить Діогену Лаерцію: "Одні ф-фи наз. фізиками за вивчення природи; другі — етиками за міркування про вдачі; треті — діалектиками за хитромудрість мови. Фізика, етика і діалектика суть три частини ф-фії; фізика вчить про світ і про все, що в ньому знаходиться, етика — про життя та властивості людини, діалектика ж турбується про доводи і для фізики, і для етики".

Те, що Діоген Лаерцій назвав фізикою (раніше ця назва зустрічається в Арістотеля), у подальшому дістало назву натурф-фії, як такого знання, в якому ф-фські умовиводи доповнювалися науковими знаннями і навпаки.


24. Типологія раціональної поведінки М. Вебера.

М. Вебер виходить з того, що дійсність, вивченням якої займається соціальна наука, складається з численної кількості елементів, ознак, факторів, явищ. За своїм характером вона аморфна, неупорядкована, хаотична. Завданням соціальної науки (її соціолог називає наукою про дійсність) є розуміння життя в його своєрідності, з'ясування культурної значущості суспільних явищ у їхньому специфічному вигляді, причин історичної своєрідності їх. До того ж наукове пізн. М. Вебер вважає галуззю, де хаотична дійсність раціонально упорядковується.

Усі види людської діяльності всередині сус-ва Макс Вебер розділив на чотири типи соціальних відносин:

1) традиційний, заснований на звичаях і звичних зразках поведінки;

2) цілераціональний, який характеризується використанням різноманітних засобів для досягнення мети. Цілераціональна дія властива тим індивідам, поведінка яких орієнтована на мету, засоби та побічні результати цієї дії;

3) Ціннісно-раціональними є дії того, хто вірить у самодостатню цінність — релігійну, естетичну або будь-яку іншу, незважаючи на можливі наслідки. Цей тип дії завжди підпорядкований "заповідям" або "вимогам", у підкоренні яким вбачає свій обов'язок індивід;

4) афективний, продиктований емоційними мотивами.

Розуміння для М. Вебера являє собою специфічну категорію, за допомогою якої можна пояснити людську поведінку. При цьому мається на увазі поведінка окремого індивіда або групи індивідів. Окремий індивід та його поведінка розглядаються як "клітинка" соціології, "атом" її, "найпростіша єдність", яка не підлягає роздрібненню. У своєму трактуванні розуміючої соціології М. Вебер посідає позицію номіналізму, або методологічного індивідуалізму. На його думку, такі поняття, як "держава", "сус-во", "феодалізм" та ін., позначають певні категорії спільної діяльності людей. Отже, завдання соціології полягає в тому, щоб звести їх до "зрозумілої" поведінки, тобто до поведінки окремих людей, які беруть участь у цій діяльності.

Однак зрозуміти можна тільки таку поведінку, що має смисл для її суб'єкта. Отже, предметом розуміючої соціології є осмислена дія, дія, пов'язана із "суб'єктивно передбачуваним смислом". Висуваючи раціональність, раціоналізацію, цілераціональну поведінку як ключові методологічні засади розуміючої соціології, М. Вебер водночас не доходить "висновку про переважання раціонального у повсякденному житті", однак пов'язує долю сучасного світу зі зростаючими раціоналізацією та інтелектуалізацією. Такою є, на його думку, об'єктивна тенденція історичного процесу.

Вага цілераціональних дій витісняє інші типи поведінки людей, сприяє укоріненню на Заході раціонального способу ведення господарства, утвердженню раціональної держави, раціональних конституції, права, науки, раціонально гармонійних музики, архітектури, образотворчого мистецтва тощо. На їхньому ґрунті виникає на Заході капіталістичне сус-во, яке не має історичних аналогів. Історія його ґенези і розвитку, запевняє М.Вебер, є історією зростаючої раціоналізації.


25. Раціональність і ефективність економічної діяльності.

Раціональність - це досягнення цілей, чи задоволення потреб, з використанням мінімуму ресурсів.

На самому примітивному рівні комерційні організації Існ. лише за рахунок одержання прибутку, яку можна виразити як:

Прибуток = Доход - Витрати

Підвищення раціональності, безсумнівно, скорочує витрати, але це ніколи не повинне робитися на шкоду ефективності.

Категорія "ефективності" належить до категорій, які в економічних науках є найбільш дискусійними і одночасно найбільш застосовуваними для оцінки процесу господарювання певними суб'єктами ринкової економіки. Тому увага повинна бути приділена з'ясуванню суті ефективності, її основних вимірів і критеріїв, попередньої класифікації чинників, які визначають ефективність функціонування підприємства чи галузі.

Прийняття певних рішень і організація діяльності підприємства в умовах ринкової економіки вимагає застосування певних правил, принципів і засад, що створить можливості для одержання найкращих результатів при закладених умовах діяльності. Раціональність дій, які здійснює підприємство основується чи принаймні повинно ґрунтуватися на засаді господарності (чи так званій засаді раціонального господарювання), яке у загальному понятті охоплює дві форми:

● форму продуктивності, яка ґрунтується на досягненні "максимальних" ефектів при стабільних (встановлених) витратах;

● форму економії, що закладає отримання певних ефектів при прагненні до мінімізації величини здійснюваних витрат.

Мірилом результативності виробництва є сукупність найважливіших економічних показників, які визначають використання матеріальних, фінансових, земельних і трудових ресурсів та критерій ефективності:

● коефіцієнт зростання виробництва товарної і валової продукції, валового і чистого доходів;

● продуктивність праці;

● виробництво продукції на одну грошову одиницю виробничих витрат;

● виробництво валової продукції та валового доходу на одну грошову одиницю виробничих ресурсів;

● окупність капітальних вкладень;

● ефективність приведених витрат;

● прибуток на один гектар сільськогосподарських угідь;

● економія основних виробничих фондів, оборотних засобів, матеріальних витрат, живої праці та її оплати;

● критерій економічної ефективності;

● критерій приросту ефективності економічного зростання виробництва чи сус-ва.


26. Ф-фсько-світоглядні передумови науки Нового часу.

Спільними зусиллями європейських вчених створювались наукові підвалини нового світогляду, а, таким чином, і нової секуляризованої культури. У XVII ст. відбувається світоглядна революція, руйнується традиційна картина Всесвіту.

Важливі відкриття, які змушували переглядати традиційні уявлення про будову світу та його природу, були зроблені в хімії, ботаніці, медицині.

У розробці наукових підвалин Нового часу, поширенні математичного природознавства важливе місце належить французькому ф-фу, фізику і математику Рене Декарту (1596—1650 рр.), який відповідно до вчення Бекона розглядав науку як найважливіше знаряддя панування людини над силами природи. За Декартом практична користь — кінцева мета справжньої науки. Корисними можуть бути лише вірогідні знання. Поява нового знання починається зі сумнівів у вірогідності існуючих «істин», саме сумніви дають поштовх думці. Декартові належить славетне гасло: «мислю, отже, існую».

Підсумком у науковій революції XVII ст. є відкриття великого англійського фізика, астронома І математика Ісаака Ньютона. Вершиною наукової творчості І. Ньютона є праця «Математичні початки натуральної ф-фії», в якій узагальнено дослідж. попередників і його власні у галузі астрономії й фізики. Йому належать видатні відкриття законів всесвітнього тяжіння, дисперсії світла, він розробив метод диференціального та інтегрального числення.

Вихідні принципи нового наукового світогляду за Ньютоном можна сформулювати таким чином:

1) час і простір мають абсолютний характер, вони Існ. самі по собі, незалежно від матерії;

2) рух має всезагальний характер;

3) всі явища в світі перебувають у причинно-наслідковому зв'язку.

Проте, мабуть, найголовнішим загальнокультурним наслідком наукової революції XVII ст. було перетворення схоластичного природознавства на дослідне і математичне. Був відкритий шлях до нагромадження нових наукових знань, до перетворення науки на вагомий змістовний компонент культури, до прискорення процесу становлення цивілізації.

Водночас поглибилось розмежування між наукою і релігією. Предметом науки стала природа, під якою тепер розумілося все існуюче разом з людиною, все, що можна вивчати емпіричним методом і пояснювати, керуючись аргументами розуму. Все, що відносилось до так званих «кінцевих причин», які не могли бути об'єктом емпіричного пізн., виводилося за межі науки. Остання зосереджувала свою увагу на кількісних характеристиках речей, процесів, рухів. Починалась доба панування механістичного детермінізму, принципи якого розповсюджувались не лише на фізичну природу, а навіть на людину і сус-во загалом.

 

27. Науково-дослідницька програма Галілея.

Однією з видатних постатей епохи зародження сучасного природознавства був Галілео Галілей (1564-1642). Галілей був переконаним прихильником с-ми світу Коперника і відстоював вирішальну роль експерименту в природознавстві, вбачаючи в ньому прямий шлях пізн. людиною природи. позиції клерикальної влади звідусіль піддавалися дуже енергійним нападкам.

Галілео Галілей був основоположником експериментально-математичного методу вивчення природи. Він залишив розгорнутий виклад цього методу і сформулював найважливіші принципи механічного світу.

Найважливішим вкладом Галілео Галілея в науку була свідома й послідовна заміна пасивного спостереження активним експериментом. Результатами цих експериментів стали зроблені ученим наукові відкриття.

В основі світогляду Галілея лежить визнання ним об'єктивного існування світу, нескінченного та вічного, при цьому Галілей припускав божественну першопричину. У природі, за Галілеєм, ніщо не знищується і не породжується, відбувається лише зміна взаємного розташування тіл або їхніх частин. Матерія складається з неподільних атомів, її рух — універсальне механічне пересування.

Небесні світила подібні до Землі й підкоряються єдиним законам механіки. Усі процеси в природі зумовлені суворою механічною причинністю. Звідси справжня мета науки — відшукати причини явищ. Вихідний пункт пізн. природи, за Галілеєм, — спостереження, а основа науки — досвід. Галілей стверджував, що задача вчених не добувати істину із зіставлення текстів визнаних авторитетів та шляхом абстрактних, відсторонених міркувань, а «…вивчати велику книгу природи, що і є справжнім предметом ф-фії».

Розвиваючи в гносеології ідею безмежності «екстенсивного» пізн. природи, Галілей припускав і можливість досягнення абсолютної істини, тобто «інтенсивного» пізн.. У вивченні природи Галілей виділяв два основні методи пізн.: суть першого полягала в тому, що поняття досвіду, на відміну від своїх попередників, Галілей не зводив до простого спостереження, а віддавав перевагу планомірно поставленому експерименту, за допомогою якого дослідник немов ставить природі запитання і шукає на них відповіді. Метод цей Галілей назвав резолютивним, він є, власне, методом аналізу, розчленовування природи, тобто аналітичним. Іншим найважливішим методом пізн. Галілей визнавав композитивний, тобто синтетичний.

Він за допомогою низки дедуктивних суджень перевіряє істинність висунутих при аналізі гіпотетичних припущень. При цьому Галілей вважає, що хоча досвід і є вихідним пунктом пізн., але сам по собі він не дає ще достовірного знання. Останнє досягається планомірним реальним або уявним експериментуванням, що спирається на суворий кількісно-математичний опис. У підсумку достовірне знання ми одержуємо при сполученні синтетичного й аналітичного, почуттєвого й абстрактного.


28. Науково-дослідницька програма Декарта.

Декарт був основоположником раціоналізму, установки, за якою наші знання складаються в основному або винятково з апостеріорного знання, ідей, які у нас уже є. Він поставив розум на перше місце, а роль досвіду звів до простої перевірки умовиводів інтелекту.

Декарт вважав, що розум спроможний пізнати світ, проте, потребує правильного застосування, тобто методу. Він поставив собі мету наново обґрунтувати знання з огляду на нові досягнення в природничих науках тієї епохи, які він порівнює із Част.ми дерева: коріння — метафізика, фізика — стовбур, механіка, медицина та мораль — різні гілки. Останні з перелічених наук потрібні людині для опанування природи. Декарт сподівався припинити суперечки духовної еліти, якій він ставив у провину війни того часу. Його метод базується на індукції та дедукції:

  1. Вважати істиною тільки те, що не викликає жодного сумніву.
  2. Розкладати кожну складну проблему або завдання на простіші.
  3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого й недослідженого (від простого евідентного знання до складнішого).
  4. Не робити жодних пропусків у логічних ланках дослідж..

Декарт бажав дослідити, яким чином можливе точне та надійне пізн.. Існує розрив між науковими знаннями та тим, що ми бачимо безпосередньо. Наприклад, Сонце насправді набагато більше від того, що ми спостерігаємо. Можливо, що органи чуття дурять нас, але ми цього не помічаємо. Сумнів у Декарта є методичним підходом — потрібно сумніватися у всьому, що не доведено строго. Декарт особисто не сумнівався в існуванні світу. Він припускав, що «Genius malignus» («злий Бог») може дурити людину у всьому, окрім того, що вона думає і щодо чого сумнівається.

Шукаючи положення, яке не можна було б поставити під сумнів, Декарту сформулював вислів «Cogito ergo sum» — «Думаю, отже, існую». Це єдине, в чому не можна сумніватися. Суб'єкт пізн., людина, не може поставити під сумнів факту свого мислення. На відміну від Августина, який розвинув схожі думки, Декарт розвинув на базі цього положення свою с-матику.

Після того, як доказане існування «я», потрібно показати його сутність. Для Декарта дух, душа, розум та розсудок є однаковими речами — атрибутами «свідомої істоти» (лат. «res cogitans»), яка сумнівається, розуміє, підтверджує, заперечує, бажає, фантазує тощо.

Декарт першим запровадив у ф-фію поняття свідомості. Вміст свідомості складають думки: ідеї, афекти (вольові акти) та висновки. Тільки ідеї можуть бути правильними або хибними, оскільки тільки у ідей можна знайти відповідність або невідповідність до зовнішніх речей. У подальшій класифікації Декарт розділяє вроджені, запозичені та розвиті самою людиною ідеї. Вроджені ідеї є в б-я час готовими поняттями. Вони також визначають результати пізн..


29. Становлення методології економічного пізн..

Економічна теорія тісно пов'язана з потребами, інтересами, мотивами сус-ва та особи, необх. рац. використ. всіх видів ресурсів з метою максимально можливого задоволення матеріальних і духовних потреб людини. Одвічність цих проблем наштовхує на думку про стародавнє походження економічної теорії як особливої самостійної галузі знань. Саме так тлумачили питання про виникнення економічної теорії перші історики світової економічної думки євроцентристського напряму.

Однак незабаром було доведено неспроможність такого підходу.

По-перше, піддались критиці як помилкові погляди А. Бланкі та його прихильників: виведення старовинності теорій із стародавності установ та господарського побуту. В цьому випадку вони змішували економічну науку з явищами, що вивчаються нею.

По-друге, було з'ясовано, що одвічність і насущність проблем економіки не сприяли, а, навпаки, заважали ранній появі економічної теорії як самостійної науки.

По-3тє, було звернуто увагу на бідність теорет. осмислення явищ економ. життя в старод. світі та неправомірн. ототожн. його з економ. теорією як особл. галуззю науки.

Трудність визначення начал економічної науки і її засновників полягає в тому, що протягом багатьох віків теоретико-економічні трактування не становили особливої науки. Тому економічний матеріал був розкиданий по творах про політику, мораль, право, історію тощо. У зв'язку з цим видатний австро-америк. вчений Й. А. Шумпетер (1883-1950) розмежовував економічну думку - погляди, що переважають в б.-я. певний час в будь-якому сус-ві, і економ. аналіз як результат наукових зусиль. "Історія економ. думки розпочинається з письмових джерел національних теократій стародавнього світу, - вважав він. - Однак історія економічного аналізу розпочинається лише з греків"".

В істор. розвитку б.-я. знання практика передує мистецтву, а мистецтво - науці. Це повною мірою стосується економ. теорії. Тривалий час вона була практикою в руках народів та урядів, потім формувалась в деякі загальні приписи, правила, рецепти для окремих випадків і завдань (перетворення на мистецтво) і лише після тривалого процесу розвитку почала давати цілісне пояснення економ. життя і оформилась як самост. наука.

У працях давньогрецьких мислителів зустрічаються перші спроби теорет. Осмисл. принципів організації та управління господарством, аналізу понять "поділ праці", "товар", "обмін", "гроші" тощо. Ксенофонт (близько 430-355 р. до н. е.) і Арістотель (384-325 р. до н. е.) ввели термін "економія" ("ойкономія"). Буквально він означав мистецтво про ведення домашнього господарства ("домоводство") і точно відповідав своєму змісту.

Свідоме використання економічних законів призвело до розширення функцій економічної науки (політичної економії). Поряд з пізнавальною та ідеологічною функціями вона почала виконувати ще й практичну і методологічну функції. Співставляючи об'єктивний механізм дії економічних законів з конкретним станом економіки, економічна наука почала робити практичні висновки, спрямовані на вдосконалення економіки, на свідоме використання економічних законів, тобто на встановлення механізму їх використання.

В кожному сус-ві діє свій механізм використання економічних законів. Проте в сучасних умовах у механізмах використання економічних законів у капіталістичних та соціалістичних країнах багато спільного: активне втручання держави у процес відтворення, розв. регулювання, програмування та планування економічних процесів, впровадження с-ми матеріального і морального стимулювання, розв. змагання при соціалізмі, конкуренції при капіталізмі тощо.


30. Структура наукового пізн..

Процес наук. пізн. (пізнавальний цикл) — це певна схема дій суб'єкта стосовно об'єкта, в якому вирізняють окремі методологічні процед. та етапи (пункти): постановка завд., вирішення, перевірка правильності, постановка нового або ж зміна попереднього.

У структурі науки можна виділити три базові блоки її основ: 1) ідеали і норми наук. пізн.; 2) наукова картина світу; 3) ф-фські основи. Не зваж. на існув. окремого ф-фського блоку в стр-рі науки, можна впевнено сказати, що й перші два блоки формуються під впливом ф-фських ідей. У найзаг. формі результати пізн. діяльності фікс. в ф-фських категоріях, які поряд із заг. стилем мислення й панівною с-мою цінностей забезпеч. входження наукового знання у с-му культури.

Наука походить з неспеціалізованого, повсякденного знання, що існувало й існує у трьох основних формах:

1) рецептивного, технічного знання, що може бути частково спеціалізованим для мистецтва, ремесел, торгівлі, дрібного виробництва;

2) протонауки, тобто підготовчого етапу становлення науки, сутність котрого полягає у збиранні фактів, встановленні каузальних зв’язків між явищами природи тощо;

3) псевдонауки, тобто сукупності переконань і дій, які мімікрують під наукові форми й методи представлення знань.

Перетвор. повсякденного знання у науку здійсн. за умови виконання трьох правил:

1) перш ніж вирішувати питання про сутність того чи іншого явища або процесу, треба з’ясувати за допомогою експерименту його реальні параметри і форми існування;

2) для мате мат. моделювання явищ і процесів необх., щоб вони були представлені метрично, тобто у кількісних вимірах;

3) не тільки досвід, а й власні наукові твердження, висновки, узагальнення можуть використовуватися при будуванні наукової теорії.

Розв. будь-якої галузі науки має чотири фази: перша є латентною і починається з виникнення «зародкових» робіт; друга характериз. «вибуховим», «лавиноподібним» зростанням інформації і початковим її впорядкуванням і оформленням; третя пов’язана з приходом у цю галузь науки широкого кола науковців і практичним використанням результатів; четверта характеризується насиченням знання, галузь вичерпує себе, основні ідеї переходять у підручники, навчальні посібники, довідкову літературу.

Треба також розуміти, що наукове знання є багатоманітним і багаторівневим. Існ. три осн. різновиди науки. В межах кожного різновиду науки відокремились певні галузі, дисципліни, окремі науки (фізика, хімія, біологія, історія, логіка, матем., соц-я, механіка, юриспруденція, політекономія тощо). Існ. також т.зв. комплексні науки, предмет яких перебуває на перетині різних галузей знання: астрофізика, біоніка, біохімія, кібернетика тощо. Існ. також класифікації наук, де окрему галузь становлять економічні науки. Кожна галузь наукового знання за глибиною проникнення у сутність об’єкта дослідж. має декілька рівнів (фундаментальні, пошукові, прикладні, конструкторські розробки) і два основних рівня наукового пізн. (емпіричний і теоретичний).

Завд. наукового пізн. полягає в тому, щоб розкрити внутрішню природу, сутність об'єкта (предмета, речі, явища, процесу тощо), дослідити й зрозуміти закони, закономірності й тенденції їх функціонування та розвитку. Вирішення цих проблем можливе в процесі тривалого й складного шляху розвитку науки і практики, котрі виробили цілий арсенал різноманітних прийомів, методів та засобів наукового пізн. (дослідж.).


13.01.2014; 15:19
хиты: 704
рейтинг:0
Гуманитарные науки
философия
философия науки
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь