пользователей: 21222
предметов: 10454
вопросов: 177450
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» История Украины

Суспільно-політичне життя України на початку ХХ. Виникнення та діяльність українських політичних партій.

При розгляді другого питання, студенти мають з‟ясувати, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. український суспільний рух вступає у якісно новий етап – створення політичних партій. Спочатку виникають партії соціалістичного спрямування, які тривалий час кількісно домінували. З огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські партії виникли на терені Австро-Угорської імперії, в Галичині. Спираючись на закон про громадські об‟єднання (1867 р.), в 1890 р. у Львові створюється Русько-українська радикальна партія, згодом з назвою – Українська радикальна партія (УРП). Вона займала посереднє становище між марксизмом та народництвом. У 1899 р. в Галичині утворюється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яка стала автономною національною секцією австрійської соціал-демократії. Відстоюючи соціалістичні гасла, вона перебувала переважно в опозиції до інших українських партій, однак, виходячи з її вузької соціальної бази (робітничий клас), партія залишалася маловпливовою. У 1899 р. виникає Українська національно-демократична партія (УНДП), яка, займаючи центристські позиції, очолила національний політичний рух українства. За подібною схемою (національні демократи – радикали – соціал-демократи) у першому десятиріччі ХХ ол. створюється національна партійна система в Буковині. Інші дрібні політичні партії (консервативні, москвофільські) не відігравали суттєвої ролі.

Українські політичні партії Галичини та Буковини (в ол. арем ий Закарпатті процес їх складання розгорнувся лише у 1918 р.) діяли цілком легально, мали національні фракції у Віденському парламенті, Галицькому та Буковинському сеймах. Не зважаючи на ідейні розбіжності, згадані українські партії на зламі XIX–ХХ ол. займали єдину позицію щодо першочерговості національного визволення українського народу, а соціальне визволення розглядали як похідну попередньої. Вирішення національного питання бачилося шляхом створення соборної Української держави («програма-максимум”). Першим кроком до її втілення („програма-мінімум”) мало бути утворення з усіх українських земель Австрії (Східна Галичина та Північна Буковина) українського Коронного краю на засадах політичної національно-територіальної автономії у складі федеративної Австрії. Долю українського народу в Наддніпрянській Україні згадані партії пов‟язували з перетворенням Росії на конституційно-федеративну або ж відторгнення від неї українських земель, чим викликали велику стурбованість в російських урядових колах. В Наддніпрянщині українські політичні партії створювалися в умовах відсутності політичних свобод, нелегально. Місцева національна партійна система складалася з ІІІ основних течій: соціалістичної (найвпливовішої), національно-революційної та ліберальної.

Першою була створена у 1900 р. у Харкові за ініціативи студентства Революційна українська партія (РУП), яка займала соціалістичні позиції. У практичній діяльності партія відстоювали соціальні інтереси селянства, яке вважали основою української нації. Програмним документом РУП стала брошура М.Міхновського „Самостійна Україна” (Львів, 1900 р.) стрижнем якої було гасло – „Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”, спрямована на відбудову Української держави. Однак, у 1903 р. партія відмежовується від попередньої програми через її „націоналістичні тенденції” і переходить на автономно-федералістські позиції. В наступному РУП, частково за рахунок своїх колишніх членів, дала поштовх для формування нових політичних партій – соціалістичних (Українська соціалістична партія, Українська соціал-демократична спілка (Спілка) – автономна частина російських соціал-демократів; Українська соціал-демократична робітнича партія, групи українських соціалістів- революціонерів), а також національного та ліберального напряму.

Національно-революційна течія в Україні уособлювалася з утвореною у 1902 р. Українською народною партією (УНП), яка незмінно залишалася на позиціях боротьби за повну національну незалежність України („автономія” розглядалася виключно як етап на цьому шляху), що мало забезпечити подальші соціальні перетворення в соціалістичному напрямі. Протягом 1904–1905 рр. з утворенням маловпливових Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП), які згодом об‟єдналися в одну демократично-радикальну партію (УДРП), сформувалася ліберальна течія. Її політичною платформою було встановлення конституційної монархії, запровадження автономії України.

В період політичної реакції діяльність ліберальних партій припиняється. На їх базі у 1908 р. створюється політичне об‟єднання – Товариство українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу. На відміну від Західної України, національні партії в Наддніпрянщині залишалися досить нечисленними, не мали спільної політичної платформи. В умовах реакційного царського режиму, переважаючих позицій загальноросійських політичних партій, які не визнавали визвольних прагнень українського народу, вони на початку ХХ ст., у своїй більшості, перейшли на позиції „автономізму”, бачачи вирішення українського питання шляхом створення національної широкої автономії у складі оновленої Росії, що, в цілому, відповідало настроям українського суспільства. Після поразки революції 1905-1907 рр. діяльність національних партій в Україні завмирає. Їх керівні органи та видавництва переносяться за кордон. Пожвавлення і поновлення діяльності партій відбувається у 1911- 1912 рр., але це піднесення було перервано світовою війною.

Україна в добу першої російської революції 1905 – 1907 рр. та третьочервневої монархії.

Підкреслимо, що на початку ХХ ст. Росія увійшла в період гострої політичної кризи. Зволікання з вирішенням аграрного питання, посилення соціальних антагонізмів, національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали грунт для стихійного вибуху невдоволення народних мас. Приводом для початку революції стала, як відомо, кривава розправа над учасниками мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 р. У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька етапів, кожний з яких мав свої особливості. Зокрема, сучасний історик О.Бойко виділяє наступні:

  • І етап: «Піднесення» (січень – жовтень 1905 р.)
  • ІІ етап: «Кульмінація» (жовтень – грудень 1905 р.)
  • ІІІ етап : «Спад» (січень 1906 р. – червень 1907 р.)

Наголосимо, що особливістю революційних подій в Україні, що обумовило широкомасштабні народні виступи, стало те, що вона складалася з трьох пов‟язаних між собою складових: соціальної революції, завданням якої було знищення існуючого політичного режиму, демократизація суспільного життя; аграрної революції з наміром радикального і остаточного вирішення селянського питання, ліквідації поміщицького землеволодіння та національної революції, пов‟язаної з вирішенням українського національного питання, створення умов для вільного розвитку української нації. Варто наголосити, що лише піднесення революції змусило самодержавство піти на поступки та започаткувати реформування політичного устрою Росії „зверху” в напрямі наближення до стандартів Західної Європи. 17 жовтня 1905 р. Миколою II було підписано Маніфест, в якому проголошувалися громадянські свободи (недоторканість особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів), декларувалося про скликання російського парламенту – Державної Думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ, згідно якого Росія мала трансформуватися у конституційну монархію, мав надзвичайно важливі наслідки.

Він суттєво розширив межі легальної політичної та культурної діяльності. Зокрема, це знайшло вияв у створенні робітничих рад, профспілок, селянських спілок, поширенні кооперативного руху, громадських організацій та політичних партій. Оголошення Маніфесту, з яким українське середовище пов‟язувало великі надії на демократизацію політичного режиму, вирішення „українського питання”, викликало бурхливий розвиток національного руху. Так, з прийняттям закону про товариства (березень 1906 р.) масово поширюються в Україні національні громадські об‟єднання: клуби, самодіяльні театри, особливо „Просвіти”. Завдяки оприлюдненню правил про пресу (листопад 1905 р.), правил про неперіодичні видання (квітень 1906 р.), які фактично поклали край заборони українського друкованого слова, після сумно відомих указів 1863 та 1876 рр., в Україні вперше створюється національна періодична преса, початок якій поклала газета „Хлібороб” (Лубни, листопад 1905 р.). Найбільше україномовних газет та журналів виходило в Україні у 1906 р. – 32. Великого розмаху набуває рух за українізацію освіти. Однак певних здобутків вдалося досягти лише в ряді вищих навчальних закладів (Київському, Харківському, Одеському університетах, Петербурзьких Вищих жіночих курсах та деяких інших), де протягом 1906–1907 рр. читалися українознавчі курси.

Починаючи з 1906 р. українці вперше прийняли участь у роботі російського парламенту. У І та II Державних Думах діяли Українські думські громади, які відстоювали, головним чином, право України на політичну автономію, українізацію освіти, судочинства, церкви та місцевих адміністративних органів. Однак їх намагання були цілком блоковані ще на стадії обговорення законопроектів.

В період революції значно активізуються українські політичні партії, основним прагненням яких було здійснення соціальної революції та вирішення національного питання шляхом надання Україні прав широкої національно-територіальної автономії, українізації всіх сфер життя. Але, незважаючи на значне піднесення, національний рух в Україні знаходився у досить складних умовах. Як відзначав з цього приводу М.Грушевський, „серед бурхливої хвилі російської революції 1905 р. український рух здавався дрібним провінціалізмом, що мав... згодом потонути і розплистися в російськім морі”. Причини цього полягали в тому, що український політичний рух та його вимоги не отримали визнання з боку російських революційних сил, залишався досить низьким і рівень національної свідомості серед українства.

3 червня 1907 р. з опублікуванням царського Маніфесту про розпуск ІІ Держдуми і новий виборчий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав, в Росії фактично було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав період політичної реакції, а й підводив риску під революційними змаганнями 1905–1907 рр. В умовах репресій українські політичні партії були вимушені майже повністю згорнути свою роботу. Логічним наслідком наступу реакції було посилення національного гніту. В Україні була закрита переважна більшість українських газет та журналів, „Просвіт”, інших громадських об‟єднань. З освітнього процесу була повністю вилучена українська мова. Єдиною політичною інституцією, яка в цих умовах намагалася захищати національні інтереси було Товариство українських поступовців (ТУП). З допомогою російських кадетів ТУП вдалося декілька разів підняти українське питання в ІІІ та IV Державних Думах (1908, 1911, 1913, 1914 рр.), однак будь-які спроби щодо його вирішення, принаймні в освіті, не знайшли підтримки ні з боку уряду, ні провідних російських політичних сил.


08.02.2015; 23:37
хиты: 296
рейтинг:+1
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь