пользователей: 21204
предметов: 10449
вопросов: 177330
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» История Украины

Соціально-економічний розвиток України на початку ХХ ст. Столипінська аграрна реформа.

При розгляді першого питання необхідно підкреслити, що Україна, як складова Російської імперії, на початку ХХ ст. увійшла в новий етап розвитку – монополістичну фазу капіталізму, коли вирішальну роль в житті держав набувають монополістичні об‟єднання.

Монополія з грецької – „єдиний продавець”. Під цим терміном розуміється пануюче становище однієї чи групи фірм на ринку. Ці об‟єктивні процеси були пов‟язані з світовою промисловою кризою, яка у 1900–1903 рр. охопила Росію і прискорила процес монополізації та концентрації виробництва, коли в першу чергу банкрутували й поглиналися дрібні підприємства. Нове промислове піднесення починається у 1909–1912 рр. Фактично відбувався процес, коли в інтересах груп капіталістів захоплювався та перерозподілявся на сфери впливу ринок, де монополії в різних галузях запроваджували свої „правила гри” – встановлювали високі ціни на власні товари, не допускали на ринок конкурентів тощо. Від цього страждав пересічний споживач, який в умовах відсутності конкуренції отримував обмежений асортимент товарів та послуг за перебільшену ціну.

Така ситуація негативно позначалася на всій макроекономічній системі, адже монополії, забезпечивши сталі прибутки, дозволяли собі витрачати менше коштів на модернізацію виробництва, оновлення продукції. Через це економіка України, як і Росії в цілому, починає відставати від загальноєвропейського рівня, її товари втрачають конкурентноздатність на зовнішніх ринках.

Саме в цей час монополістичні об'єднання – союзи підприємців (трести, синдикати, концерни та картелі) зосередили у своїх руках виробництво і збут левової частини продукції України. Серед них – об'єднання цукрозаводчиків, металургійний синдикат „Продамет”, кам'яновугільний синдикат „Продвугілля” та ін. Сприятливі умови приваблювали в Україну іноземний капітал, переважно бельгійський, французький, англійський, американський. На початок ХХ ст. тут було сконцентровано 25% всіх іноземних інвестицій Росії, головним чином у важкій промисловості: у вугільній – 63% капіталу, металургії – 90%. Поряд з промисловими виникають великі банківські монополії, відбувається процес зрощування банківського капіталу з промисловим та утворення фінансового капіталу. В цей час, Україна, займаючи друге після Центрально-промислового району місце в промисловому виробництві Росії, перше в паливно-металургійній галузі, за темпами розвитку, концентрацією виробництва, продуктивністю праці, стала динамічним і перспективним регіоном імперії. В Україні у 1902 р. на підприємствах з кількістю 500 і більше робітників працювало понад 40% усіх працюючих, що було одним з найвищих світових показників.

Однак ці здобутки були досягнуті не в ім‟я не корінного українського народу, а величезної імперії, іноземних компаній, які по-хижацькому використовували природні ресурси України, дешеву робочу силу, вивозили за її межі величезні прибутки. Промислове піднесення викликало стрімке зростання чисельності пролетаріату в Україні, яка у 1917 р. складала 3,6 млн. чол. Однак зауважимо, що українці і надалі залишалися селянським народом: хоча на початку ХХ ст. вони складали біля 70% промислових робітників, серед кваліфікованих робітників та металургів – 25-30%, понад 80% нації були селянами. Частка українців серед міських жителів була менша за третину. В сільському господарстві України на початку XX ст. проходила боротьба двох тенденцій: переважаючого прусського (буржуазно-поміщицького) і американського (фермерського) шляхів розвитку. За даними статистики (1905 р.) в Україні 10,9 млн. десятин землі належало 35,2 тис. поміщицьких господарств, однак, лише менше 40% з них були здатні виробляти товарну продукцію. Переважно поміщицькі господарства використовували для свого існування відробіткову систему, здаючи землю в оренду. Т.ч. поміщики здебільше виступали не як виробники, а як землевласники-лихварі, сприяючи розоренню селянства і поглиблюючи, в умовах гострої недостачі землі, аграрне питання. На селянина тиснули й штучно підтримувані царизмом общинні пережитки. Справа в тому, що земля знаходилася у власності всієї общини (надільна земля), продавати або купувати її було заборонено. Існувала кругова порука, при якій за сплату боргів кожного селянина відповідала сільська громада, без її згоди селянин не міг іти з села на заробітки. У 1905 р. в Україні було близько 45 % дворів з общинним землеволодінням.

Багатомільйонне селянство володіло 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі, через що на одне бідняцьке господарство припадало в середньому 3,7 десятини землі, на середняцьке – 8,2. Десятки тисяч селян були безземельними, не мали робочої худоби, реманенту, через що були змушені, як і раніше, йти в кабалу до поміщиків.

З метою вирішення гострого аграрного питання, пов‟язаного з подоланням проблеми безземелля, зняття обмежень для буржуазних перетворень, а також створення політичної опори самодержавства на селі, урядом П. Столипіна були запропоновані заходи, які передбачали: ліквідацію общини, яка в даних умовах виступала як гальмо економічного розвитку; передачу землі селянам у приватну власність; надання кредитної допомоги через Селянський земельний банк; організацію переселення селян у райони Сибіру, Далекого Сходу, Північного Кавказу та Середньої Азії. Столипінська аграрна реформа, яка була розрахована на 20 років, поряд з іншими (реорганізація місцевого самоврядування, судових установ, робітниче страхування, введення загальної початкової освіти) мала повернути Росію на шлях еволюційного розвитку.

Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р., який після затвердження царем став законом від 14 червня 1910 р. Селяни отримали право виділення з масиву общинних земель власної компактної земельної ділянки – відрубу (передбачалося й переселення на хутори). Т.ч. земля переходила у приватну власність, її можна було купувати й продавати. В Україні з 1861 р. переважно існувало подвірне землеволодіння: земля вважалася власністю всієї родини, її не можна було продавати й ділити між членами родини.

Відтепер кожний селянин міг вийти з подвірного господарства і стати власником землі. Аграрна реформа прискорила перехід села на індустріальну основу, сприяла розширенню внутрішнього ринку і збільшенню товарності сільського господарства. Однак ці модернізація здійснювалася досить повільно у порівнянні з країнами Західної Європи і була перервана війною у 1914 р. Реформа мала найбільший успіх в Україні. Якщо 1916 р. в 40 губерніях Європейської Росії біля 24% господарів вийшло з общини, то на Правобережжі – 50,7%, на Півдні – 34,2%, Лівобережжі – 13,8%. Масової хуторизації не відбулося: на хутірське землеволодіння припадало 14% селянських дворів.

Протягом 1907–1912 рр. з України на Схід виїхало бл. 1 млн. чоловік. Однак, внаслідок недостатньо підготованої переселенської компанії значна частина селян повернулася. Лише в 1911 р. в Україну повернулося 68% переселенців. Далеко не всі селяни могли скористатися з послуг Селянського банку, виходячи з високої вартості його послуг. Проведення реформи призвело до посилення класової диференціації села. Станом на 1912 р. серед селян України частка бідняків складала 57%, середняків – 30%, заможних – 11,9%.

В цілому, аграрна реформа не досягла своєї мети. Хоча продуктивність сільського господарства зросла (протягом 1909–1913 рр. у 1,5 рази), гострою залишилася проблема аграрного перенаселення, не була вирішена і головна політична мета – село не стало надійною опорою самодержавства, про що свідчила хвиля соціальної боротьби, особливо у 1907–1910 рр., яка приймала різні форми: знищення поміщицьких посівів, підпали майна, самовільна порубка лісу, захоплення поміщицьких земель.


08.02.2015; 23:43
хиты: 296
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь