пользователей: 21211
предметов: 10450
вопросов: 177346
Конспект-online
зарегистрируйся или войди через vk.com чтобы оставить конспект.
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

I семестр:
» История Украины

Основні тенденції розвитку суспільно-політичного руху на українських земляху ХІХ ст.

При розгляді третього питання, студентам слід врахувати, що в становищі українських земель під владою Росії та Австро-Угорщини існували значні відмінності, але завдання визвольної боротьби здебільшого збігалися. В той час на українських землях у складі Російської імперії залишалися живими традиції Київської Русі та козацької держави.

Разом з вигідним геополітичним становищем та більш динамічним економічним розвитком це призвело до того, що Наддніпрянщина відіграла визначальну роль у процесі утворенняукраїнської нації. Характерно, що і українське населення Східної Галичини, ПівнічноїБуковини і Закарпаття вбачало в ній свій, так би мовити, природний центр і прагнуло довозз‟єднання. З поширенням національної свідомості, в середині ХІХ ст. відбуваєтьсяпроцес виокремлення і становлення українського суспільно-політичного національногоруху, який все активніше обстоював необхідність вирішення національного українськогопитання (ліквідація національного гноблення, відновлення національної автономії тадержавності).

В Західній Україні перші кроки досить слабкий і нерозвинутий український суспільно-політичний рух (це стосувалося спочатку виключно Галичини), відбувалися у 30-і рр. ХІХ ст. в лоні польських таємних товариств. Ігнорування українських національний прагнень, змусило українців до закладання власного національного суспільного руху.

Виходячи із складності та великого обсягу матеріалу, ми пропонуємо його скомпонувати за наступною схемою:

І – становлення і розвиток українського національного суспільного руху в Наддніпрянській та Західній Україні.

ІІ – неукраїнські суспільні рухи, які відбувалися на українських землях і суттєво впливали на перебіг подій.

І. Пробудившись на початку ХІХ ст., свого першого виразного оформлення український суспільний рух набув в Кирило-Мефодіївському товаристві (1845–1847 рр.). Платформа, вироблена братчиками (М.І.Гулак, М.І.Костомаров, В.М.Білозерський, Т.Г.Шевченко тощо), посідала помітне місце в ідеології українського руху аж до 1917 р.

Програмні положення кирило-мефодіївців були викладені у “Книзі буття українського народу” („Закон божий”), “Статуті Слов‟янського товариства св. Кирила і Мефодія” і зводилися до наступного: ліквідація кріпацтва і абсолютистських режимів, національневизволення українського та інших слов‟янських народів шляхом їх об„єднання у федераціюдемократичних республік. Україна, як складова частина майбутньої слов„янської федерації, мала поділятися на два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя), до якогомала бути приєднана українська Східна Галичина.

Ідеї братчиків були підтримані й розвинуті провідними діячами національного громадсько-культурного руху, що спирався, головним чином, на представників передовоїінтелігенції. На Наддніпрянщині це був, в першу чергу, громадівський або українофільський рух. Громади являли собою осередки української інтелігенції, що займалися переважно культурницькою діяльністю і діяли в другій половині XIX - на початку XX ст. В їх діяльності ми можемо виокремити три етапи.

Перший – кінець 50 – початок 60-х рр. Він характеризувався розгортанням національної культурно-просвітницької діяльності. Одна з перших громад, створена зусиллями колишніх членів Кирило-Мефодіївського товариства виникає напр. 50-х рр. вПетербурзі, який стає організаційним центром громадівського руху. Тут у 1861–1862 рр.виходить перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал“Основа”. На початку 1861 р. завершується процес консолідації громадівських осередків уКиєві, результатом якого стає заснування Київської громади. До її складу ввійшлихлопомани на чолі з В.Б.Антоновичем (поляки за походженням, які вважали своїмморальним обов„язком обстоювати інтереси поневоленого українського народу), українці-наддніпрянці, що до того часу брали активну участь у культурно-просвітницькій діяльностіта заснуванні недільних шкіл. Громади діяли в Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та іншихмістах.

Незважаючи на відносну поміркованість поглядів громадівців, обмеження їх діяльності культурно-освітньою роботою, царський уряд ставився до них відверто вороже, обвинувачуючи в сепаратизмі. Через це на початку 60-х рр. більшість з громад була самоліквідована, закривалися недільні школи. Нарешті, у 1863 р. вийшов Валуєвський циркуляр, за яким заборонялося друкувати українською мовою будь-яку літературу, крімхудожньої, посилювалася цензура. Заборонялося проводити навчання українською мовою.

Основним напрямком діяльності громад на другому етапі (початок 70-х – 80-ті рр.) стає наукова, українознавча праця. Головним осередком громадівського руху залишається

Київ (Стара громада). Чергового удару по національному руху завдав Емський акт 1876 р., згідно з яким заборонялось видання українською мовою як оригінальних творів, так і перекладів (навіть текстів до нот); завезення до імперії українських книг, надрукованих за кордоном; ставити п„єси, влаштовувати концерти, публічні читання українською мовою.

Місцева адміністрація мала стежити, щоб у школах не навчали українською мовою. З цього часу відкрита діяльність громадівців була повністю перенесена за кордон. Жорстока політична реакція початку 80-х рр. призвела до розпаду громад, значна частина їх членівзалучається до народницького руху. Валуєвський циркуляр та Емський акт були скасованілише в ході революції 1905-1907 рр.

Третій етап громадівського руху припадає на 90-ті - початок 1900-х рр. З часом він поділяється на дві течії. З одного боку діяльність „молодих громад”, що охоплювали головним чином студентську молодь, все більше набувала політичного характеру. Виявом“молодогромадівського” руху можна вважати створення Братства Тарасівців (1891 або1892 рр.), що ставило своїм основним завданням боротьбу за національне визволенняукраїнського народу та досягнення політичної автономії. Представники іншої течіїнаполягали на продовженні традиційної культурно-освітньої та наукової діяльності. У 1897р. в Києві утворюється Загальна українська безпартійна демократична організація (Загальнаукраїнська організація), до якої приєдналися всі громади, що існували в 20 містахНаддніпрянщини. Діяльність громад продовжувалась до Лютневої революції 1917 р. Яскравою сторінкою визвольної боротьби і духовного життя на західноукраїнських землях стала діяльність „Руської трійці” (М.Шашкевич, І.Вагилевич і Я.Головацький) - демократичного об‟єднання, що існувало у 30-40-х рр. XIX ст. у Львові. Його діяльність була спрямована проти феодально-абсолютистського ладу, на протистояння реакційній асиміляторській політиці правлячих кіл Австрійської монархії і польської шляхти в Східній Галичині, розвиток самобутньої національної культури її населення у нерозривній єдності з культурою всього українського народу. Утвердженню цих принципів була підпорядкована їх літературна діяльність, зокрема, виданий у 1836 р. альманах „Русалка Дністрова”. У 1848-1849 рр. у більшості європейських країн, в т.ч. й Австрійській імперії, відбулися революції, невід‟ємною складовою частиною яких стали визвольні рухи поневолених народів. Тоді було вироблено програму національно-політичного і духовного відродження українців, створено перше політичне національне представництво – Головну

Руську Раду (Львів, 1848 р.). У 60-х рр. XIX ст. на ґрунті ідей національного відродження європейських народів, під впливом українського руху на Наддніпрянщині серед західноукраїнської інтелігенції виникає суспільно-політична течія, що продовжує традиції „Руської трійці” – народовці. Вони були представлені переважно молодою українською інтелігенцією і займалися культурно-освітньою діяльністю. В Галичині з 1868 р. засновуються перші „Просвіти”, 1873 р. – товариство ім. Т.Шевченка у Львові (у 1892 р. перетворене на Наукове Товариство ім. Т.Шевченка). Народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі. Зовсім інші погляди були у москвофілів („староруси”). Представники цієї течії, що мала клерикально-консервативний характер, наголошували на подібності й тотожності українців і росіян; неможливості власними силами вистояти в культурних і політичних змаганнях; невизнання права на розвиток української мови як літературної тощо. У 90-х рр. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку, створюються перші національні політичні партії, що стане предметом розгляду наступної лекції.

ІІ. Фактично першими антиурядовими таємними організаціями в Наддніпрянській Україні стали масонські ложі на початку ХІХ ст. (Полтава, Київ, Житомир, Одеса, Кам‟янець-Подільський та ін.). Діяльність масонських лож не мала українського національного характеру. Однією з цілей, що ставили перед собою організатори першихтаємних товариств, було залучення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Чи не єдиним винятком було „Малоросійське таємне товариство” на чолі з переяславським повітовим предводителем дворянства В.Лукашевичем, яке висувало завдання боротьби за державну незалежність України. Згодом члени масонських організацій брали участь в декабристському русі, інших таємних політичних організаціях. Першим організованим штурмом старого феодально-кріпосницького ладу в Росії став, названий згодом, декабристський рух. Програмними документами декабристів стали „Руська правда” П.Пестеля та „Конституція” М.Муравйова. „Конституція” Північного товариства декабристів (Петербург) передбачала встановлення конституційної монархії та поділ Російської держави на тринадцять федеративних штатів. Два з них – Чорноморський та Український (зі столицями відповідно у Києві та у Харкові) територіально збігалися з колишніми Гетьманщиною та Слобідською Україною.

„Руська правда” Південного товариства (Наддніпрянщина) виступала за знищення кріпацтва, станового ладу, встановлення республіки. Програма виступала за єдність росіян, українців та білорусів, тобто єдиного і неподільного “слов‟янського племені”. В основу був поставлений принцип централізованої могутньої держави, через що вважалося за доцільне не відокремлення народів, а об‟єднання їх з російським народом та надання їм однакових прав з російським. Позбавлення народів Росії права на самостійне існування свідчить про дворянську обмеженість поглядів П.І.Пестеля. В той же час його думка про єднання і рівноправність народів прогресивна. У 1825 р. до Південного товариства увійшло „Товариство об’єднаних слов’ян” (засноване у 1823 р. в м. Новограді-Волинському дворянами українського та польського походження) у програмних документах якого (“Правила”, “Клятвена обіцянка”) виразно проступали ідеї добровільного об‟єднання слов‟янських народів у федерацію, встановлення демократичного республіканського устрою. Незважаючи на нищівну поразку (Петербург, грудень 1825 р.; Наддніпрянська Україна, грудень 1825 р. – січень 1826 р.), повстання декабристів зробило визначний вплив на подальше розгортання визвольної боротьби в Росії, „благовісниками свободи” назвав декабристів Т.Шевченко. Певний вплив на розвиток суспільно-політичного руху в Україні виявляв польський національно-визвольний рух, особливо під час антиросійських повстань 1830-1831 рр., 1863-1864 рр. Однак надмірний аристократизм цього руху, зверхність до корінного українського населення і його потреб, реваншистські ідеї відтворення Великої Польщі, до якої мали бути включені і українські землі, відштовхнули від нього представників українства. Народницький рух в Україні. Народництво – ідеологія і громадсько-політичний рух, який охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-80-х рр. ХІХ ст. Цей суспільний рух був спрямований на захист селянства в його прагненні до волі і землі й поєднував у собі ідеї утопічного соціалізму з вимогами ліквідації кріпосництва та всіх його залишків. Народники вірили в самобутній характер економічного розвитку країни, вважали селянство рушійною силою революції. Народництво, як суспільна течія, в своєму розвитку пережило певну еволюцію. Демократичне, революційне народництво 60-70- х рр., що відбивало протест проти залишків кріпосництва, самодержавства й зростаючого капіталізму (що на їх думку несло селянам розорення та загострення соціальних конфліктів) й передбачало застосування крайніх форм боротьби – революція, повстання, терор, у другій половині 80 – на початку 90-х рр. перетворилось на ліберальне, з вимогами поміркованих ліберальних реформ.

У 70-х – на початку 80-х рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні головним чином в середовищі земств формується ліберально-демократичний табір. Завдяки „прикриттю” земств, цей суспільний рух діяв напівлегально і був виявом прагнень інтелігентсько- різночинського середовища до активної участі не лише в культурно-господарських справах, але й в політичному житті. Однак жорсткий самодержавний режим аж до вибуху революції 1905-1907 рр. не дозволив ліберальному напряму стати суттєвим фактором суспільно-політичного життя в країні.

У 80-х рр. ХІХ ст. в Наддніпрянській Україні стрімкими темпами розвивається робітничий рух. Його появу пов‟язується з створенням у 1875 р. в Одесі першої в Росіїполітичної пролетарської організації – „Південноросійського союзу робітників”. Сповідуючисоціалістичні ідеали, Союз ставив метою знищення царизму. Подібні до нього організації,робітничі гуртки невдовзі з‟являються у всіх робітничих центрах України. У 80-х рр. Наддніпрянською Україною прокочуються перші організовані робітничі страйки. Подальший розвиток капіталізму, збільшення промислового пролетаріату, ідейна кризанародництва, розгортанням масового робітничого створюють сприятливі умови для поширення марксизму та появи соціал-демократичного руху, в основі якого було сповідування пріоритетності боротьби за звільнення трудящих мас шляхом революції тавстановлення соціалістичної республіки.

Одним з центрів робітничого, соціал-демократичного руху Росії стала Наддніпрянська Україна. Не випадково, що саме завдяки місцевій соціал-демократії, у 1897 р. в Мінськувідбувся І з‟їзд Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) на якій вонипредставляли більшість соціал-демократичних організацій всієї Росії.

Протягом згаданого періоду, за відсутності дієвого власного національного політичного руху, значні сили українців і надалі були змушені приймати участь у загальноросійських політичних формаціях – народницькому русі, робітничому, соціал- демократичному. Це явище, коли цілі покоління українства залучалися до загальноросійського визвольного руху, в цілому досить негативно позначилося на українському національному рухові. Поступово склалася традиція пріоритетності боротьби за соціальне визволення, а національне визволення відсувалося на невизначене майбутнє,принаймні до моменту ліквідації самодержавства. Це значно стримувало розвитокнаціонального суспільного руху, поширення національної свідомості, що, зрештою, і стало результатом непідготовленості українського політичного руху до складних завдань, які поставило життя на початку ХХ ст. Таким чином, ХІХ ст. стає періодом посилення соціальної боротьби, піднесення українського національного руху, який стимулював як загальний прогрес усього українського суспільства, так і зростання національної і громадянської свідомості широких народних мас. У XIX ст. існує майже безперервний ланцюг груп або товариств, навіть незавжди оформлених організаційно, що за мету своєї діяльності ставлять втілення в життя ідеїкультурного й політичного відродження України.


30.11.2014; 15:03
хиты: 858
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2016. All Rights Reserved. помощь