пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

1. Київська Русь: передумови створення держави та етапи її розвитку.


Спираючись на свідчення іноземних авторів, зокрема арабського географа аль-Балхі 
(850-934  рр.),  ряд  істориків  вважає,  що  напередодні  утворення  Київської  держави  на  її 
території  існувало  три  політичних  об‟єднання  –  Куявія,  Славія  і  Артанія.  Перше  було 
об‟єднанням  придніпровських  слов‟ян  з  центром  у  Києві  (по  арабськи  Куяба).  Друге  – 
об‟єднання    новгородських  слов‟ян,  які  за  літописом  називалися  словенами.  Можливо  у 
цьому випадку мова йде про ширше об‟єднання, на чолі якого стояли новгородські слов‟яни. 
Більшість  дослідників  вважає,  що  Артанія  знаходилася  в  Приазов‟ї  і  Причорномор‟ї,  де 
пізніше було Тмутараканське князівство епохи Київської Русі. 
Суспільно-політичний  устрій  цих  об‟єднань  набував  характерних  рис,  притаманних 
вищій  стадії  родоплемінного  ладу  –  воєнній  демократії.  Спочатку  верховним  органом 
племінного  самоуправління  було  віче.  Подальший  розвиток  родоплемінної  організації 
обумовлював появу зразу виборної, а пізніше спадкової князівської влади, що ставала вищим 
виконавчим  органом  племінного  управління.  У  сферу  її  компетенції  входили  управління 
фінансами, судові і релігійні функції. 
Історичні джерела дають підставу стверджувати, що внутрішня соціально-економічна 
еволюція  східних  слов‟ян,  зокрема,  досягнутий  ними  на  цьому  етапі  рівень  розвитку 
продуктивних  сил  і  виробничих  відносин,  суспільний  поділ  праці  об‟єктивно  зумовили 
зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньокласової держави. 
Наступним  кроком  на  шляху  утворення  Київської  держави  можна  вважати 
виникнення  ранньодержавних  об‟єднань  у  дніпровських  і  приільменських  слов‟ян, 
відповідно з центром у Києві та Новгороді. 
Конфедерація  слов‟янських  і  неслов‟янських  земель  у  Північній  Русі  увібрала  до 
свого  складу  землі  словен  новгородських,  кривичів,  чуді  і  мері.  Ці  племена,  як 
сповіщається в літописі, під 859 р. змушені були платити данину варягам, які приходили за 
нею  із-за  моря.  Варяги  не  мали  тут  постійних  пунктів  представництва  своєї  влади  –  вони 
здійснювали  лише  епізодичні  набіги,  збираючи  данину  від  “мужа”.  Згідно  з  оповіддю 
літописця,  862  р.  населення  земель  північноруської  конфедерації  відмовило  варягам  у 
виплаті  данини  і  спільними  зусиллями  вигнало  їх  за  море.  Однак  звільнившись  від 
зовнішньої  експансії,  ці  племена  стали  ворогувати  між  собою.  Місцеві  правителі,  не 
бажаючи поступитися своїми правами один перед одним вирішили пошукати собі володаря 
на  стороні.  Так  на  новгородському  князівському  столі  утвердилася  варязька  правляча 
династія на чолі з князем Рюриком. 
Ця  літописна  розповідь  довгий  час  була  головним  аргументом  для  безпідставних 
тверджень  істориків-норманистів  про  норманське  походження  давньоруської  правлячої 
династії, а відтак і державності. Не заперечуючи факт запрошення у Новгород князя Рюрика, 
зауважимо,  що  ця  подія  була  наслідком  внутрішнього  суспільно-політичного  розвитку 
конфедерації  північноруських  земель,  на  службу  до  якої  він  був  поставлений.  За  часів 
раннього середньовіччя найманці-варяги залучалися на державну службу в багатьох країнах 
тогочасної  Європи.  До  того  ж  питання  про  етнічне  походження  Рюрика  остаточно  не 
з‟ясовано.  Невиключно,  як  вважає  академік  П.Толочко,  що  він  міг  бути  із  північно-
західнослов‟янського міста Реріка, від якого і отримав своє ім‟я. 
Виникнення  ранньодержавного  об‟єднання  у  дніпровських  слов‟ян  відбувалося 
автономно  і  в  інших  історичних  умовах.  Область  Середнього  Подніпров‟я  була  давнім 
державотворчим осередком. У своєму соціально-економічному, політичному і культурному 
розвитку  вона  помітно  випереджала  інші  східнослов‟янські  землі.  Протягом  VІІІ-ІХ  ст.  на 
цій  території  в  результаті  внутрішньополітичної  консолідації  дніпровських  слов‟ян 
складається  ранньодержавне  об‟єднання  –  “Руська  земля”  з  центром  у  Києві.  Його 
первісним територіально-політичним осереддям було полянське племінне княжіння. 
Це  об‟єднання  стало  саме  тим  територіальним  і  політичним  ядром,  навколо  якого 
зростала  Давньоруська  держава.  На  чолі  його  стояла  місцева,  а  саме  полянська  правляча 
династія  києвичів.  Як  засвідчують  літописи,  ще  до  Київської  Русі  поляни  жили  осібно  і 
володіли родами своїми, а після смерті Кия, Щека і Хорива почав рід їх тримати княжіння у 
полян. У кінці V – на початку VІ ст., тут, на землях східнослов‟янського населенні полян, 
зводиться град Кия. Хоча Київ і не був тоді ще повноцінним містом, але він набув значення 
міжплемінного та культурного центру. Територіальні межі “Руської землі” ІХ ст. включали 
землі,  що  згодом,  у    ХІ-ХІІ  ст.  увійшли  до  складу  Київського,  Чернігівського  і 
Переяславського  князівств.  Єдність  території  цього  об‟єднання  ґрунтувалася  вже  не  на 
родоплемінній  спільності,  а  на  політичній,  яка  склалася  у  результаті  поширення  влади, 
панування  та  на  ідеології  києво-полянської  знаті,  що  історики  пов‟язують  із  князюванням 
Аскольда і Діра (другої половини ІХ ст.). Локалізація “Руської землі” чи Русі у Середньому 
Подніпров‟ї підтверджується не тільки археологічними, а й матеріалами писемних джерел. 
Об‟єднання  на  початку  80-х  років  ІХ  ст.  південного  і  північного  утворень  східного 
слов‟янства стало заключним етапом у процесі формування відносно єдиної Давньоруської 
держави – Київської Русі (назву дав М. Грушевський). 
У своєму розвитку Київська Русь пройшла три головних етапи: 
Перший,  дістав  в  історичній  науці  назву  “збирання  земель”,  тобто  це  період 
виникнення і становлення держави. На цей період припадає правління таких князів – Олега 
(882-912  рр.),  Ігоря  (912-945  рр.),  Ольги  (945-964  рр.),  Святослава  (964-972  рр.). 
Характерними ознаками цього періоду стали наступні: 
• формування території держави та централізація влади (до складу Русі ввійшли землі 
полян, деревлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, в’ятичів та ін.); 
•  створення  Русі  на  міжнародній  арені  (вдалі  війни  з  Візантією,  заведення 
дипломатичних стосунків із європейськими державами); 
•  боротьба  із  кочовиками  (спочатку  із  Хазарським  каганатом,  а  після  його 
послаблення – з печенігами). 
У  цілому рівень консолідації держави на той час був недостатнім, малоефективним 
було  управління  нею.  Адже  велика  територія,  розпорошеність  населення  ускладнювали 
процес  централізації  держави,  вимагали  великих  зусиль  для  захисту  земель  від  сусідів, 
утримання в покорі племінних князів. Тому Русь цієї епохи була ще аморфною державою. 
Другий  період  –  розквіт  та  піднесення  держави  (кінець  Х  –  середина  ХІ  ст.).  Він 
припадає на час князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) та Ярослава Мудрого 
(1019-1054 рр.). Ознаки цього періоду: 
• завершення процесу формування території Київської Русі; 
•  проведення  реформ,  спрямованих  на  зміцнення  державного  управління 
(адміністративна, військова, судова тощо); 
• перетворення християнства на державну релігію; 
• активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю; 
•  поступове  оформлення  руського  кодексу  правових  норм  (“Закон  земляний”  за 
Володимира, “Руська правда” за Ярослава); 
• високий розвиток культури. 
Третій період – період поступового занепаду та розвалу держави. Він розпочинається 
після смерті Ярослава Мудрого. Цей період позначений: 
• послабленням влади великого князя; 
• посилення децентристських тенденцій в середині держави; 
• постійними міжусобними війнами князів, 
• загостренням соціальних проблем; 
• частими нападами половців; 
•  переміщенням  торгових  шляхів  в  Середземне  море,  в  Італію,  у  зв‟язку  зі  зміною 
геополітичної ситуації в Європі, зумовленої  хрестовими походами. 
Ці процеси посилилися з оформленням феодальної вотчини та закріпленням окремих 
князівств за конкретними князівськими династіями  (рішення Любецького з’їзду 1097 р.). 
На  короткий  час  припинити  розвал  держави  вдалося    Володимиру  Мономаху  (1113-1125 
рр.), але після смерті його сина  Мстислава (1132 р.) Київська Русь практично припинила 
своє існування як єдиний державний організм, розпавшись на окремі князівства-держави. 
 

09.01.2014; 18:00
хиты: 88
рейтинг:0
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь