2. Первісна доба на території сучасної України.

 
При розгляді  проблеми первісної доби на терені України, необхідно усвідомити, що 
найбільш  поширеними  є  дві  періодизації  первісного  ладу  –  суспільно-історична  та 
археологічна. За першою, важливими є суспільні відносини всередині людського колективу. 
За  другою  –  домінуюча  роль  того  чи  іншого  матеріалу  при  виготовленні  знарядь  праці: 
каменю, міді, бронзи і заліза. Відповідно до цього археологи виділяють:  
1)  кам’яний  вік,  який  поділяється  на  палеоліт  (давньокам‟яний)  вік,  мезоліт 
(середній кам‟яний вік та неоліт (новокам‟яний вік);  
2)  енеоліт (міднокам‟яний вік); 
3)  бронзовий вік;  
4)  ранній залізний вік. 
Донедавна найдавнішою памяткою перебування людей на території сучасної України 
вважалася  стоянка  віком  приблизно  150  тисяч  років  поблизу  с.  Лука-Врублевецька  на 
Дністрі.  Проте  не  так  давно  поблизу  с.  Королево  на  Закарпатті  були  виявлені  кремяні 
знаряддя, виготовлені рукою людини, вік яких – 1 млн. років тому. Це свідчить, що перші 
поселення людей на території України існували вже в ранньому палеоліті.  
У  середньому  палеоліті  в  період  порівняно  мякого  клімату  людина  розселилася 
майже по всіх теренах сучасної України. Досліджені середньопалеолетичні стоянки Криму 
(Киїк-Коба),  Подніпровя  та  ін.  Було  знайдене  метальне  знаряддя  –  дротик  із  кремяним 
гостроконечником. У пізньому палеоліті (40-11 тис. років тому), коли на час останнього 
(валдайського) зледеніння сформувався сучасний тип людини – кроманьйонець, в Україні 
були вже існували поселення, як Мізин та Межиріч на річках Десна та Рось, де були знайдені 
перші в світі музичні інструменти з кістки віком 20 тисяч років, браслети з кістки мамонта із 
зображенням меандру, свастики. 
Значні досягнення були в перехідний період камяного віку, який має назву мезоліт 
(10-8 тис. років тому). Найважливішим було винайдення лука й стріли, що різко підвищило 
продуктивність полювання. Широко розповсюджуються складні мініатюрні камяні вироби – 
мікроліти, з яких виготовляли наконечники стріл, а також леза-вкладиші. Приручили деяких 
тварин,  розвивалося  скотарство.  Все  це  відомо  з  матеріалів,  знайдених  на  мезолітичних 
стоянках, яких на Україні особливо багато. Серед них – Журавська стоянка на Чернігівщині, 
Кирилівська в Києві тощо. На кінець мезоліту і початок неоліту припадає поява культових 
малюнків на стінах гротів знаменитої Камяної Могили біля Мелітополя. 
Розквіт первісного ладу припав на епоху неоліту – нового камяного віку (8-6 тис. 
років  тому).  У  неоліті  порівняно  високий  рівень  виготовлення  знарядь  праці  і 
нагромаджений  досвід  дали  змогу  людині  перейти  від  присвоєння  дарів  природи  до 
  7 
відтворюючого  господарства  –  землеробства  й  скотарства.  Виникнення  продуктивного 
господарства вчені називають “неолітичною революцією”.  На добу неоліту припадає поява 
принципово  нових  матеріалів.  Зокрема,  було  освоєно  виготовлення  ліпної  кераміки. 
Опалена  глина  –  це перший  штучний  матеріал,  створений  людиною,  який  дав  можливість 
готувати рідку їжу і зберігати припаси. По суті кераміка – головне досягнення матеріальної 
культури неоліту, але поряд з нею зявився ще один штучний матеріал – тканина. 
У  неоліті  спостерігається  дальший  розвиток  духовного  світу  людини,  шириться 
мистецтво,  але  зникають  реалістичні  зображення  звірів,  мабуть,  у  звязку  з  втратою 
пріоритету  полювання.  Поширюється  культ  плодючості  в  образі  жінки.  Ознаки  обряду 
поховання – скорчене трупопокладення з посипанням червоною вохрою, яка символізувала 
поклоніння  сонцю.  У  похованнях  знаходять  їжу,  знаряддя  праці,  зброю,  прикраси  –  це 
свідчення вірування людей доби неоліту в потойбічне життя.  
Період розповсюдження знарядь з міді має назву енеоліт або мідно-камяний вік (5-
3 тис. до н.е.). У землеробстві починається використання рала й тяглової сили тварин. На 
кінець неоліту і енеоліту припадає існування першої протоцивілізації на терені України, яку 
пов‟язують з трипільською культурою. 
Головними  питаннями  є  звідки  прийшли  трипільці  і  чи  можна  їх  вважати 
попередниками сучасних українців. Вважається, що трипільська культура виникла на рубежі 
V-IV тис. до н.е. на території Трансільванії і Румунської Молдови. На теренах України ця 
культура наявна у IV- середині III тис. до н.е. На пізньому етапі свого розвитку трипільські 
племена займали величезні простори Східної Європи, включаючи терени сучасних України, 
Словаччини і Румунії. 
Не  до  кінця  зясованою  залишається  проблема  походження  трипільців.  Вважається, 
що через трипільців на українські землі прийшла блискуча Середземноморська культура  – 
Крито-Мікенська  (Егейська).Трипільські  прямокутні  глинобитні  житла  з  деревяним 
каркасом  стін  і  глиняною  долівкою  демонструють  типовий  приклад  балканської 
домобудівної традиції, яка існувала у VІІ – VІ тис. до н.е. в Східній Греції. Українська хата-
мазанка  є  її  проявом.  Численні  глиняні  статуетки  жінок  з  поселень  трипільців,  як  і  їхній 
посуд, вказують на балканські звязки культури.  
Археологи пізнають трипільські поселення перш за все по багато орнаментованому 
глиняному  посуду.  Вишуканий  лінійний  та  спіральний  орнамент  червоного,  коричневого, 
чорного  та  білого  кольорів  вкриває  жовту  поверхню  столового  посуду.  Трипільці 
вирощували пшеницю та ячмінь, розводили велику рогату худобу, кіз, овець, свиней.  
Трипільське  землеробське  суспільство  досягло  високого  рівня  розвитку  і  стояло  на 
порозі  цивілізації.  Цивілізацією  називають  такий  рівень  соціально-економічного  розвитку 
  8 
суспільства,  коли  є  присутніми  ряд  обов‟язкових  ознак,  зокрема,  міста,  писемність, 
монументальна архітектура (громадські, культові тощо). Величезні трипільські поселення 
Майданецьке,  Тальянки,  Доброводи  та  інші,  які  нараховували  до  3  тис.  жител  і  займають 
площу  200  –  400  га,  по  праву  вважаються  протомістами.  Складна  знакова  система 
трипільських орнаментів та глиняні конічні фішки і кульки для лічби свідчать, про наявність 
письма  у  трипільців.  Отже,  трипільські  протоміста  та  протописемність  дають  підстави 
вважати Трипілля протоцивілізацією. Трипілля має величезне значення в первісній історії 
України, яке полягає в тому, що саме з ним повязана остаточна перемога відтворюючої 
економіки на українських землях у ІV тис. до н.е. 
На зміну енеолітичному вікові прийшов бронзовий (друга половини ІІІ – початок І 
тис. до н.е.). В кінці бронзового віку в степах України жило іраномовне населення зрубної 
культури, а в лісостепу – протословянське (тшинецько-комарівська культура). 
 
3.  Виникнення  перших  державних  об’єднань  (кіммерійці,  скіфи,  сармати, 
грецька колонізація). 
Ознайомлення  з  третім  питанням  студенти  можуть  розпочати  з  вивчення 
особливостей розвитку людства в епоху бронзи й на початку залізного віку, коли на території 
України зародилися перші класові суспільства. Це, насамперед, пов‟язано з кіммерійцями 
– першим народом, власна назва якого збереглася в писемних історичних джерелах. Вони 
заснували  державу  –  Кіммерію.  Кіммерійці  займалися  скотарством  і  землеробством, 
підтримували торговельні звязки з Кавказом і Середземноморям, мали укріплені поселення.  
З VІІ ст. до н.е. степову зону між Доном і Дунаєм займають  скіфи. Держава скіфів  
виникла  у  VІ ст. до н.е. і відома під назвою царства Атея. Греки вважали скіфів одним із 
найрозумніших  народів  у  світі,  а  їхнього  філософа  Анахарсіса  –  одним  із  найбільших 
мудреців того часу. Геродот розрізняв серед скіфів: скіфів-кочовіків, скіфів-орачів, скіфів-
землеробів та царських скіфів. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних, на думку 
деяких  вчених,  зокрема,  Б.Рибакова  та  О.Хвойки,  дає  підстави  віднести  геродотівських 
скіфів-землеробів до праслов’ян. 
Грецькі  колонії  –  міста-держави  –  зявляються  на  узбережжі  Криму  та  в  гирлах 
Дніпра,  Дністра  і  Бугу  з  VІІ  ст.  до  н.е.  Перша  з  них  була  на  о.  Березань  на  Дніпрі.  Дещо 
пізніше виникають Ольвія, Херсонес, Пантікапей, Тіра, Фанагорія, Танаіс та ін. Обєднанням 
грецьких міст-держав було Боспорське царство, яке утворилося в V ст. до н.е. і охоплювало 
Керченський  і  Таманський  півострови  та  північне  узбережжя  Азовського  моря  до  гирла 
Дону. Це були держави, подібні до своєї метрополії, які багатіли на торгівлі хлібом, рабами, 
рибою і т.п. Ці товари греки обмінювали у скіфів на золоті вироби, предмети розкоші, вино 
  9 
тощо. У І ст. н.е. ці міста-держави потрапляють у залежність від Римської імперії, а в ІV ст. 
перестають існувати внаслідок занепаду рабовласницької системи й ударів кочових племен. 
Скіфів у ІІІ ст. до н.е. витіснили сармати. Мала Скіфія (Таврика) залишилася лише в 
степовому  Криму.  У  ІІІ  ст.  вона  впала  під  ударами  готів  і  гуннів,  а  її  населення 
асимілювалося іншими народами, зокрема, словянами. Скіфи й сармати справили значний 
вплив на побут, мову й культуру місцевого населення, а також сусідніх словянських племен, 
на економіку й життя міст Північного Причорноморя. 
 
4. Східні слов’яни. Першопочатки українства. 
При  розгляді  четвертого  питання,  необхідно  враховувати,  що  коли  мова  йде  про 
скіфів  і  сарматів,  то  необхідно  памятати,  що  під  цим  поняттям  греки  розуміли  не  тільки 
власне скіфські чи сарматські племена, а також включали в цю загальну назву і їхніх сусідів, 
у  тому  числі  й  прасловянське  населення  України.  Формування  словян  як  окремої 
етнічної спільноти та їх культури відбувалося в кілька етапів. 
І етап умовно можна назвати передсловянським. Він охоплює другу половину ІІ і І 
тис.  до  н.е.  Тоді  в  Центральній  і  Східній  Європі  сформувалось  декілька  споріднених 
археологічних  культур,  в  яких  існував  ряд  елементів,  що  пізніше  стали  характерними  для 
культури словян. Однією з цих культур є вже згадана   трипільська, згодом тшинецько-
комарівська етнічна спільність, яка на думку багатьох дослідників була праслов’янською 
– попередницею східних і західних слов‟ян.  
З  І  тис.  до  н.е.  посилюється  різниця  між  західною  і  східною  половинами 
прасловянського  світу  –  захід  втягується  у  звязки  із  кельтським  світом  (лужицька 
культура),  а  схід  продовжує  тяжіти  до  кіммерійсько-скіфського  та  фракійського  світу 
(чорноліська  культура).  Чорноліська  культура  склалася  в  східній  частині  на  початку 
залізного  віку  і  межувала  з  кіммерійцями,  а  потім  з  кочовими  скіфами,  саме  її  вважають 
давньословянською.  В  VІ  –  ІV  ст.  до  н.е.  за  даними  Геродота  в  східній  частині  досить 
високого  рівня  розвитку  досягають  скіфи-землероби,  які  експортують  хліб  з  Середнього 
Подніпровя у країни Середземноморя. Поєднання археологічних і лінгвістичних даних дає 
підстави віднести геродотівських скіфів-землеробів до прасловян. 
ІІ етап формування східного словянства – давньословянський. В останні століття І 
тис. до н.е. і в перші століття нашої ери ми вже бачимо виразні археологічні культури давніх 
словян,  в  тому  числі  й  предків  українців.  Біля  ІІ  ст.  до  н.е.  під  тиском  сарматів  відбувся 
частковий відхід лісостепового населення з півдня на північ і колонізація ним лісової зони в 
  10 
межиріччях  Десни,  Сейму  і  Сожу.  Це  привело  до  виникнення  в  ІІІ  ст.  до  н.е.  так  званої 
зарубинецької культури, яку історики і лінгвісти визнають словянською. 
Зарубинецька  культура  швидко  перетворюється  в  своїй  південній  частині  у 
черняхівську  культуру  ІІ  –  V  ст.  У  цей  час  дуже  пожвавлюються  торговельні  звязки 
українських земель з Римом, про що свідчить величезна кількість скарбів римських срібних 
монет по теренах поширення черняхівської культури. Своє існування черняхівська культура 
припинила внаслідок вторгнення гуннів. 
Найдавніші свідчення про давніх словян містять твори римських авторів кінця І ст. 
Плінія Старшого і Тацита, які називали їх венедами. Більш конкретні відомості про словян 
подає  готський  історик  Йордан,  який  вперше  зробив  спробу  уточнити  місце  розселення 
різних  частин  словянства.  У  цей  період  відомості  про  словян  залишає  і  візантійський 
історик  Прокопій  Кесарійський.  Античні  автори  ділили  венетів  на  західних  –  склавінів  і 
східних – антів. 
Головним заняттям антів було землеробство. Було поширене залізне рало, а пізніше – 
плуг.  Також  було  поширене  городництво,  тваринництво,  мисливство,  рибальство, 
збиральництво і бортництво, які давали все необхідне для життя і водночас були важливим 
засобом торгівлі. Розвивалися ремесла – залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін.  
Анти заснували першу державу – Антський союз (ІV – VІІ ст.). Деякі вчені вважають 
його племінним союзом, деякі – короткочасним військовим обєднанням, що створювалося 
для боротьби з ворогом (готами, аварами). У 602 р. Антська держава впала під тиском 
кочових племен – аварів. Після антів зявляється поляно-руський політичний союз з центром 
у Середньому Подніпров‟ї. Ряд істориків вважає антів прямими предками українців. Взагалі, 
зараз в українській історичній науці склалося чотири головні концепції етногенезу українців: 
трипільсько-арійська, ранньослов’янська, київоруська, пізньосередньовічна. Перша і 
остання є найбільш сумнівними з наукової точки зору.  
У цілому ж сукупність історичних, археологічних, лінгвістичних та антропологічних 
джерел  дозволяє  стверджувати,  що  українці  належать  до  індоєвропейської  мовної  сімї 
народів  і  є  автохтонами  на  своїй  землі.  На  всіх  етапах  формування  протоукраїннців 
колискою  цього  складного  і  неоднозначного  процесу  виступало  Подніпровя  Саме  тут  в 
середині І тис. н.е. почалося становлення держави Київської Русі. 
 
 
 
 
  11 
Тема 2. Княжа доба 
План 
1. Київська Русь: передумови створення держави та етапи її розвитку. 
2. Політичний устрій, економічні відносини, соціальний склад населення Київської 
Русі. 
3. Причини занепаду давньоруської держави. 
4. Галицько-Волинське князівство – спадкоємець Київської Русі. 
 
1. Київська Русь: передумови створення держави та етапи її розвитку. 
Спираючись на свідчення іноземних авторів, зокрема арабського географа аль-Балхі 
(850-934  рр.),  ряд  істориків  вважає,  що  напередодні  утворення  Київської  держави  на  її 
території  існувало  три  політичних  об‟єднання  –  Куявія,  Славія  і  Артанія.  Перше  було 
об‟єднанням  придніпровських  слов‟ян  з  центром  у  Києві  (по  арабськи  Куяба).  Друге  – 
об‟єднання    новгородських  слов‟ян,  які  за  літописом  називалися  словенами.  Можливо  у 
цьому випадку мова йде про ширше об‟єднання, на чолі якого стояли новгородські слов‟яни. 
Більшість  дослідників  вважає,  що  Артанія  знаходилася  в  Приазов‟ї  і  Причорномор‟ї,  де 
пізніше було Тмутараканське князівство епохи Київської Русі. 
Суспільно-політичний  устрій  цих  об‟єднань  набував  характерних  рис,  притаманних 
вищій  стадії  родоплемінного  ладу  –  воєнній  демократії.  Спочатку  верховним  органом 
племінного  самоуправління  було  віче.  Подальший  розвиток  родоплемінної  організації 
обумовлював появу зразу виборної, а пізніше спадкової князівської влади, що ставала вищим 
виконавчим  органом  племінного  управління.  У  сферу  її  компетенції  входили  управління 
фінансами, судові і релігійні функції. 
Історичні джерела дають підставу стверджувати, що внутрішня соціально-економічна 
еволюція  східних  слов‟ян,  зокрема,  досягнутий  ними  на  цьому  етапі  рівень  розвитку 
продуктивних  сил  і  виробничих  відносин,  суспільний  поділ  праці  об‟єктивно  зумовили 
зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньокласової держави. 
Наступним  кроком  на  шляху  утворення  Київської  держави  можна  вважати 
виникнення  ранньодержавних  об‟єднань  у  дніпровських  і  приільменських  слов‟ян, 
відповідно з центром у Києві та Новгороді. 
Конфедерація  слов‟янських  і  неслов‟янських  земель  у  Північній  Русі  увібрала  до 
свого  складу  землі  словен  новгородських,  кривичів,  чуді  і  мері.  Ці  племена,  як 
сповіщається в літописі, під 859 р. змушені були платити данину варягам, які приходили за 
нею  із-за  моря.  Варяги  не  мали  тут  постійних  пунктів  представництва  своєї  влади  –  вони 
здійснювали  лише  епізодичні  набіги,  збираючи  данину  від  “мужа”.  Згідно  з  оповіддю 
  12 
літописця,  862  р.  населення  земель  північноруської  конфедерації  відмовило  варягам  у 
виплаті  данини  і  спільними  зусиллями  вигнало  їх  за  море.  Однак  звільнившись  від 
зовнішньої  експансії,  ці  племена  стали  ворогувати  між  собою.  Місцеві  правителі,  не 
бажаючи поступитися своїми правами один перед одним вирішили пошукати собі володаря 
на  стороні.  Так  на  новгородському  князівському  столі  утвердилася  варязька  правляча 
династія на чолі з князем Рюриком. 
Ця  літописна  розповідь  довгий  час  була  головним  аргументом  для  безпідставних 
тверджень  істориків-норманистів  про  норманське  походження  давньоруської  правлячої 
династії, а відтак і державності. Не заперечуючи факт запрошення у Новгород князя Рюрика, 
зауважимо,  що  ця  подія  була  наслідком  внутрішнього  суспільно-політичного  розвитку 
конфедерації  північноруських  земель,  на  службу  до  якої  він  був  поставлений.  За  часів 
раннього середньовіччя найманці-варяги залучалися на державну службу в багатьох країнах 
тогочасної  Європи.  До  того  ж  питання  про  етнічне  походження  Рюрика  остаточно  не 
з‟ясовано.  Невиключно,  як  вважає  академік  П.Толочко,  що  він  міг  бути  із  північно-
західнослов‟янського міста Реріка, від якого і отримав своє ім‟я. 
Виникнення  ранньодержавного  об‟єднання  у  дніпровських  слов‟ян  відбувалося 
автономно  і  в  інших  історичних  умовах.  Область  Середнього  Подніпров‟я  була  давнім 
державотворчим осередком. У своєму соціально-економічному, політичному і культурному 
розвитку  вона  помітно  випереджала  інші  східнослов‟янські  землі.  Протягом  VІІІ-ІХ  ст.  на 
цій  території  в  результаті  внутрішньополітичної  консолідації  дніпровських  слов‟ян 
складається  ранньодержавне  об‟єднання  –  “Руська  земля”  з  центром  у  Києві.  Його 
первісним територіально-політичним осереддям було полянське племінне княжіння. 
Це  об‟єднання  стало  саме  тим  територіальним  і  політичним  ядром,  навколо  якого 
зростала  Давньоруська  держава.  На  чолі  його  стояла  місцева,  а  саме  полянська  правляча 
династія  києвичів.  Як  засвідчують  літописи,  ще  до  Київської  Русі  поляни  жили  осібно  і 
володіли родами своїми, а після смерті Кия, Щека і Хорива почав рід їх тримати княжіння у 
полян. У кінці V – на початку VІ ст., тут, на землях східнослов‟янського населенні полян, 
зводиться град Кия. Хоча Київ і не був тоді ще повноцінним містом, але він набув значення 
міжплемінного та культурного центру. Територіальні межі “Руської землі” ІХ ст. включали 
землі,  що  згодом,  у    ХІ-ХІІ  ст.  увійшли  до  складу  Київського,  Чернігівського  і 
Переяславського  князівств.  Єдність  території  цього  об‟єднання  ґрунтувалася  вже  не  на 
родоплемінній  спільності,  а  на  політичній,  яка  склалася  у  результаті  поширення  влади, 
панування  та  на  ідеології  києво-полянської  знаті,  що  історики  пов‟язують  із  князюванням 
Аскольда і Діра (другої половини ІХ ст.). Локалізація “Руської землі” чи Русі у Середньому 
Подніпров‟ї підтверджується не тільки археологічними, а й матеріалами писемних джерел. 
  13 
Об‟єднання  на  початку  80-х  років  ІХ  ст.  південного  і  північного  утворень  східного 
слов‟янства стало заключним етапом у процесі формування відносно єдиної Давньоруської 
держави – Київської Русі (назву дав М. Грушевський). 
У своєму розвитку Київська Русь пройшла три головних етапи: 
Перший,  дістав  в  історичній  науці  назву  “збирання  земель”,  тобто  це  період 
виникнення і становлення держави. На цей період припадає правління таких князів – Олега 
(882-912  рр.),  Ігоря  (912-945  рр.),  Ольги  (945-964  рр.),  Святослава  (964-972  рр.). 
Характерними ознаками цього періоду стали наступні: 
• формування території держави та централізація влади (до складу Русі ввійшли землі 
полян, деревлян, сіверян, кривичів, радимичів, хорватів, уличів, в’ятичів та ін.); 
•  створення  Русі  на  міжнародній  арені  (вдалі  війни  з  Візантією,  заведення 
дипломатичних стосунків із європейськими державами); 
•  боротьба  із  кочовиками  (спочатку  із  Хазарським  каганатом,  а  після  його 
послаблення – з печенігами). 
У  цілому рівень консолідації держави на той час був недостатнім, малоефективним 
було  управління  нею.  Адже  велика  територія,  розпорошеність  населення  ускладнювали 
процес  централізації  держави,  вимагали  великих  зусиль  для  захисту  земель  від  сусідів, 
утримання в покорі племінних князів. Тому Русь цієї епохи була ще аморфною державою. 
Другий  період  –  розквіт  та  піднесення  держави  (кінець  Х  –  середина  ХІ  ст.).  Він 
припадає на час князювання Володимира Великого (980-1015 рр.) та Ярослава Мудрого 
(1019-1054 рр.). Ознаки цього періоду: 
• завершення процесу формування території Київської Русі; 
•  проведення  реформ,  спрямованих  на  зміцнення  державного  управління 
(адміністративна, військова, судова тощо); 
• перетворення християнства на державну релігію; 
• активізація зовнішньополітичної діяльності, домінування дипломатії над зброєю; 
•  поступове  оформлення  руського  кодексу  правових  норм  (“Закон  земляний”  за 
Володимира, “Руська правда” за Ярослава); 
• високий розвиток культури. 
Третій період – період поступового занепаду та розвалу держави. Він розпочинається 
після смерті Ярослава Мудрого. Цей період позначений: 
• послабленням влади великого князя; 
• посилення децентристських тенденцій в середині держави; 
• постійними міжусобними війнами князів, 
• загостренням соціальних проблем; 
  14 
• частими нападами половців; 
•  переміщенням  торгових  шляхів  в  Середземне  море,  в  Італію,  у  зв‟язку  зі  зміною 
геополітичної ситуації в Європі, зумовленої  хрестовими походами. 
Ці процеси посилилися з оформленням феодальної вотчини та закріпленням окремих 
князівств за конкретними князівськими династіями  (рішення Любецького з’їзду 1097 р.). 
На  короткий  час  припинити  розвал  держави  вдалося    Володимиру  Мономаху  (1113-1125 
рр.), але після смерті його сина  Мстислава (1132 р.) Київська Русь практично припинила 
своє існування як єдиний державний організм, розпавшись на окремі князівства-держави. 
 
2.  Політичний  устрій,  економічні  відносини,  соціальний  склад  населення  Київської 
Русі. 
За своїм політичним устроєм Київська Русь належала до ранньофеодальної монархії. 
З  розширенням  території  держави  зміцнювалася  влада  великого  князя,  традиційне  віче 
(народні  збори)  втрачало  своє  значення.  Поступово  на  Русі  утворилася  складна  система 
васально-ієрархічних  відносин.  Вищий  щабель  у  ній  зайняв  “великий  князь руський”, 
який вважався власником землі і уособлював свою державу. До його компетенції входило: 
охорона  кордонів;  керівництво  військовими  походами;  збір  данини;  судочинство  щодо 
васалів,  дружинників,  вищих  посадових  осіб;  військово-дипломатична  діяльність; 
будівництво  шляхів;  охорона  торговельних  шляхів;  придушення  заколотів;  поширення 
християнства;  скликання  княжих  з‟їздів;  призначення  на  вищі  посади;  видання  уставів, 
уставних грамот та інших законодавчих актів. 
У  залежності  від  “великого  князя”  перебували  “світлі  князі”  (Рюриковичі),  що 
володіли князівствами, землями, великими містами і уособлювали державну владу на місцях. 
Як правило, це були сини або інші близькі родичі великого князя. Загалом вони виконували 
ті ж функції, що й великий князь, але у межах відведеної їм території. Дрібними феодалам – 
васалам  князів  належали  невеликі  містечка  й  села.  З  часом  влада  місцевих  князів 
посилювалася, нівелюючи вплив великого князя.. 
Студентам  варто  звернути  увагу  на  характеристику  феодально-залежних  верств 
суспільства Київської Русі, на значні успіхи в розвитку землеробства, ремесла й торгівлі, на 
те,  що  за  часів  Володимира  Великого  й  Ярослава  Мудрого  Русь  стала  однією  з 
наймогутніших,  найбагатших  й  найкультурніших  країн  тодішнього  світу,  територія  якої 
простягнулася  від  Карпат  до  Волги,  від  Балтики  до  Причорномор‟я  й  Приазов‟я.  Велике 
значення в цьому мала праця й талант людей, які не знали рабства; багатство землі; вигідне 
географічне положення. У цілому позитивним фактором розвитку держави було остаточне 
запровадження  християнства.  Хоч  воно  і  порушило  язичницьку  гармонію  сприйняття 
  15 
природи простою людиною, з ним пов‟язані значні досягнення культури й освіти, а також 
швидка інтеграція Київської Русі в європейську цивілізацію. 
 
3. Причини занепаду давньоруської держави 
Із середини ХІІ ст. Київська Русь вступає в період феодальної роздрібненості. Перші її 
ознаки з‟явились по смерті Ярослава Мудрого. Причинами роздрібненості були: 
• послабленням влади великого князя; 
• перетворення великого землеволодіння на спадкове, а господарство на натуральне, 
що зменшувало потребу в торгових контактах і об‟єднанні земель;  
• посилення децентристських тенденцій в середині держави; 
•  воєнно-політичне  посилення  бояр  та  удільних  князів,  які  ставили  власні  інтереси 
вище за державні; влада великого князя стала зайвою; 
• постійними міжусобними війнами князів; 
• великі простори держави, різний етнічний склад руських територій; 
• загостренням соціальних проблем; 
• частими нападами половців; 
•  переміщенням  торгових  шляхів  в  Середземне  море,  в  Італію,  у  зв‟язку  зі  зміною 
геополітичної ситуації в Європі, зумовленої хрестовими походами. 
Найбільшими князівствами стали: 
-  Київське,  Переяславське,  Чернігіво-Сіверське,  Волинське,  Галицьке,  які  стали 
основою формування Української держави; 
-  Володимиро-Суздальське,  Новгородське,  Псковське,  Смоленське,  Рязанське  – 
основа Московської держави; 
- Полоцьке, Мінське, Турівське – основа Білоруської держави. 
Наслідками феодальної роздробленості були як негативні так і позитивні: 
-  міжусобна боротьба підривала сили князівств, Русь не могла опиратися нападам 
половців, які грабували руські землі; 
-  Русь опинилась на узбіччі торгових шляхів; 
-  Удосконалення системи управління удільними землями, розвиток демократичних 
традиці: скликання народного вча; 
-  Економічне та культурне піднесення руських земель на окраїнах держави. 
 
4. Галицько-Волинське князівство – спадкоємець Київської Русі. 
Особливе  місце  в  цій  темі  займає  питання  “Галицько-Волинське  князівство”. 
Об‟єднавши у 1199 р. Галичину й Волинь, а пізніше Київське князівство, князі Роман (онук 
  16 
Володимира Мономаха), а згодом і Данило Романович фактично створили нову державу, яку 
історики розглядають вже як українську. Майже всі сучасні українські території до Чорного 
моря і Дунаю входили до складу цього князівства, яке стало могутньою державою Європи. 
На його чорноземах здавна розвивалися землеробство і скотарство. Високого рівня досягло 
ремесло  (обробка  заліза,  ювелірна  справа,  гончарне  виробництво,  будівництво  тощо), 
зростали міста – Перемишль, Галич, Володимир-Волинський, Теребовль, Львів, Холм та ін. 
(понад  80  міст  у  ХІІІ  ст.)  жваво  велася  торгівля  (сіль),  здійснювалася  активна  зовнішня 
політика.  Виступивши  проти  золотоординців,  Данило  Галицький  (1228-1264)  став  першим 
королем, а його онук Юрій знову прийняв титул короля Русі. Загалом Королівство Русі, як 
називали Русь після 1253 р., було більш незалежним від орди і менш ізольованим від Європи 
порівняно з Північно-Східними землями. 
Розвиток  Галицько-Волинського  князівства  був  зумовлений  його  вигідним 
географічним положенням: близькість до європейських торговельних шляхів і віддаленість 
від  “дикого  поля”.  Так  було  до  середини  ХІVст.  Поки  могутність  цієї  держави  не  була 
остаточно підірвана її сусідами. У 1340 р. зі смертю останнього з гілки українських князів 
Юрія ІІ вона втрачає рештки незалежності. 
Студенти  повинні  усвідомити,  що  Галицько-Волинська  держава  зробила  значний 
внесок у збереження етнічної й культурної цілісності українського народу, продовженні 
державницької  традиції,  бо  після  занепаду  Києва  вона  більше  ніж  століття  відігравала 
головну роль  у політичному й торгово-економічному житті  українських земель. Галицько-
Волинська  держава  успадкувала  політичну  традицію  Київської  Русі,  забезпечивши 
неперервність  українського  етногенезу,  державогенезу  і  культурогенезу,  виконуючи  свою 
високу місію єднання України-Руси з Європою. 
 
 
Тема 3.  Українські землі під владою Литви та Польщі  
(ХIV –  перша половина ХVІІ ст.). Українське козацтво. Запорізька Січ. 
План: 
1.  Загарбання  українських  земель  феодалами  сусідніх  держав.  Політичне 
життя в українських землях. 
2.  Соціально-економічний розвиток. 
3.  Козацтво в Україні. Національно-визвольний рух кінця ХVІ – першої половини 
ХVІІ ст. 
 
  17 
1. Загарбання українських земель феодалами сусідніх держав. Політичне життя в 
українських землях. 
Студентам необхідно звернути увагу на те, що після смерті Юрія ІІ Болеслава у 1340 
р. колись єдина і могутня Галицько-Волинська держава розпалась на Волинське князівство 
на  чолі  з  князем  Любартом  та  Галицьке  на  чолі  з  представником  боярської  верхівки 
Д.Дедьком. Любарту залишились підвладні Поділля, Київщина, Переяславщина, Чернігово-
Сіверська  земля,  які  разом  з  Волинню  поступово  переходять  під  владу  Литви  і    стають 
найбільшою за територією і населенням частиною Великого Князівства Литовського. Після  
десятирічного боярського правління Галичина потрапляє під владу Польщі.  
Подібною  була  доля  і  південних  та  південно-західних  земель  Галицько-Волинської 
держави. Українська Бессарабія потрапляє під владу Молдови, а з 1514 р. разом з нею під 
владу  Туреччини.  Південна  Буковина  (“Шипінська  земля”)  спочатку  визнала  зверхність 
Золотої  Орди,  а  з  60-х  років  ХІV  ст.  також  увійшла  до  складу  Молдови.  Ще  з  ХІ  ст. 
Закарпаття  було  захоплено  угорськими  феодалами.  На  півночі  частина  Сіверщини  та 
Смоленська  земля  згодом  відійшли  до  Московського  князівства.  Отже,  українське  землі 
після розпаду Галицько-Волинської держави, були повністю захоплені сусідніми державами. 
Далі необхідно з‟ясувати особливості статусу українських земель у складі цих держав. 
Їх  основна  частина  опинилась  у  складі  Литовської  держави.  Це  було  мирне  входження, 
місцеве населення або підтримувало литовських князів або зберігало нейтралітет в боротьбі 
Литви проти Золотої Орди та Москви. Землі колишньої Київської Русі склали 90% території 
та  населення  Великого  Литовського,  Руського  і  Жемантійського  князівства  і  перетворили  
Литву в найбільшу державу Європи. Вплив більш високої руської культури позначився на 
всіх  сферах  життя  Великого  Князівства  Литовського:  переході  литовців  від  язичества  до 
православ‟я;  запровадженні  руського  адміністративно-територіального  поділу;  законів 
„Руської  Правди”  та  руської  мови    як  офіційної  поряд  литовською;  військової  організації 
Русі,  податкової  системи  та  ін.  На  руських  землях  продовжували  правити  удільні  князі, 
щоправда  васально  залежні  від  великого  князя  литовського,  але  з  досить  широкою 
автономією (власне військо, податкова та судова система та ін.). Цей процес тривав до кінця 
ХІV  ст.  Посилення  на  Сході  Московського  князівства  з  його  претензіями  на  „київську 
спадщину”  та  загроза  із  Заходу  з  боку  Тевтонського  ордену  змусили  Литву  шукати 
підтримки з боку Польщі. У 1385 р. між Литвою та Польщею була підписана Кревська унія, 
за  якою  вони  мали  об‟єднатися  в  одній  державі  під  владою  польського  короля,  яким  мав 
стати Великий князь Литовський Ягайло,  одружений на польській королівні. Хоча фактично 
злиття  цих  держав  не  відбулося  і  Литва  обрала  собі  іншого  князя,  вона  підпала  під 
домінуючий  політичний  та  релігійний  вплив  Польщі.  Почався  процес  окатоличення 
  18 
литовського суспільства, прагнення його верхівки до отримання прав і вольностей, які мала 
польська шляхта. Це штовхало їх на „ополячення”, посилювало позиції Польщі в Литві. 
Руський  чинник  перестав  грати  домінуючі  роль  в  литовському  суспільстві,  що 
призвело  спочатку  до  ліквідації  удільних  князівств  в  українських  землях,  заведення 
польського  адміністративного  устрою,  права  та  податкової  системи.  Процес  завершився  в 
1569 р. з прийняттям Люблінської унії. Литва і Польща об‟єднались в одну державу – Річ 
Посполиту  на  чолі  з  королем,  обраним  на  спільному  сеймі.  Єдиний  сейм  і  сенат  мали 
збиратися у Варшаві, впроваджувалась єдина грошова одиниця, формувався один зовнішньо 
- та внутрішньополітичний курс. Сама Литва зберігала повну автономію (свій князь, військо, 
суд, закони, адміністрація), але українські землі переходили під владу Польської корони, що 
кардинально  змінило  ситуацію.  Українське  суспільство  намагалось  чинити  супротив 
оскільки  було  обізнаним  з  польською  політикою  на  українських  землях,  які  увійшли  в  її 
склад ще в середині ХІV ст. Приєднавши Галичину у 1349 р. Польща спочатку дала краю 
повну автономію, що відбилось і в його назві – “Королівство Русі”, але водночас розпочала 
ополячення  та  окатоличення  верхівки  руського  суспільства,  розширення  польського 
землеволодіння, сприяла діяльності в краї католицьких орденів. З підписанням Люблінської 
унії ця політика поширилась на всі українські землі. Скасовуються руське право, руська мова 
витісняється з державного вжитку, запроваджуються польські суди, адміністрація, активно 
поширюється кріпосне право, посилюється національний та релігійний гніт. В 1596 р. було 
підписано  Берестейську  церковну  унію,  згідно  якої  в  Україні  створюється  нова  –  греко-
католицька  (уніатська)  церква,  що  підпорядковувалася  папі  Римському.  Остання  подія 
викликала церковний розкол та релігійне протистояння в українському суспільстві. 
Щодо  інших  українських  земель,  що  опинились  під  владою  Молдови,  Угорщини, 
Московської держави, то вони не мали якогось особливого статусу  в цих країнах і були їх 
звичайними підвладними територіями. 
 
2.Соціально-економічний розвиток. 
 При  розгляді  другого  питання  необхідно  звернути  увагу  на  те,  що  соціально-
економічний  розвиток  українських  земель  в  цей  період  був  досить  суперечливим.  В 
литовський період  українські землі розвивались в традиційному руслі. Основною галуззю 
економіки було сільське господарство. Більшість селян були вільними особисто і сплачували 
ренту.  Феодальні  відносини  були  розвинуті  слабо,  кріпосне  право  не  мало    великого 
поширення. Продовжували розвиватись ремесла, йшла жвава внутрішня і зовнішня торгівля. 
Зростали  українські  міста,  багато  з  них  отримували  Магдебурзьке  право.  З  прийняттям 
Люблінської  унії  ситуація  різко  змінюється.  Втягнута  в  орбіту  європейського  ринку,  Річ 
  19 
Посполита  перетворилася  на  основного  постачальника  хліба.  Це  штовхало    польських 
феодалів  до  посилення  експлуатації  народних  мас  (закони  1447,  1496  та  1505  рр.).  Всі 
селянські  землі  в  середині  ХVІ  ст.  були  включені  у  феодальні  землеволодіння, 
запроваджено панщину, яка складала 2-3 дні на тиждень. Цьому  сприяло і перетворення 
феодальних маєтків на фільварки – багатогалузеві господарські комплекси, що базувалися 
на постійній панщині залежних селян і були орієнтовані на товарно-грошові відносини. 
Українське суспільство було розподілено за польським зразком на  стани. Панівним 
станом  була  шляхта,  яка  ділилася  на  велику  (магнати),  середню  і  дрібну.  Цей  стан  мав 
необмежені права. Наступним станом було духовенство, де більше прав мали католики та 
уніати,  православне  духовенство  було  обмежене  в  правах.  Окремим  станом  українського 
суспільства  було  міщанство,  яке  за  Магдебурзьким  правом  мало  своє  самоуправління. 
Провід  у ньому вели поляки. Саме в цей час в Україні зароджується ще один стан, якому 
судилось зіграти надзвичайну роль в українській історії – козацтво. 
 
3.Козацтво в Україні. Національно-визвольний рух кінця ХVІ – першої половини ХVІІ 
ст. 
Переходячи  до  підготовки  третього  питання,  перш  за  все  з‟ясуйте  причини 
зародження  козацтва  в  Україні,  його  становлення  як  стану  українського  суспільства  та 
визначте його роль в історії нашого народу. Термін „козак” згадується в джерелах ще в 1240 
р. і означає тюркськими мовами „одинокий”, „схильний до розбою”, половецькою – „страж”. 
Козацтво  –  суспільний  стан  в  Україні  ХV  –  ХVIII  ст.  ,  який  виник  у  процесі  боротьби 
землеробського  і  кочового  населення  в  зоні  т.зв.  Великого  кордону,  який  розділяв 
європейську та азійську цивілізації. Також до причин виникнення козацтва слід віднести й 
посилення феодально-кріпосницького гніту з боку магнатів, що примушувало селян й міщан 
шукати кращої долі на неосяжних степових просторах. 
Сучасні дослідники виділяють три стадії розвитку козацтва. 
Перший  –  кінець ХV ст.  –  до  80-х років ХVІ ст. Протягом цього періоду козацтво 
було  переважно  суспільно-побутовим  явищем,  не  мало  сталої  структури  і  організації.  З 
огляду  на  це  маємо  й  небагато  достовірних  згадок  про  нього.  Навіть  перша  спроба  його 
організації  –  заснування  Д.Вишневецьким  (Байдою)  Січі  в  1552-1558  рр.  оповита 
напівлегендарними сюжетами. 
Другий  –  80-90-ті  роки  ХVІ  ст.  У  цей  час  козацтво  зростає  чисельно,  остаточно 
формуються  його  організаційні  структури  та  чітко  не  розмежовані  між  собою  категорії. 
Серед  них  –  запорозьке  (низове)  козацтво  –  козаки,  що  проживали  поза  межами  Речі 
Посполитої, в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорізька Січ, яка 
  20 
стала своєрідною демократичною козацькою республікою з власним політичним устроєм. З 
наміром  використання  частини  козаків,  як  прикордонну  охорону,  а  також  для  нагляду  за 
козацькою  масою,  у  1572  р.  польською  владою  було  створено  привілейоване  козацьке 
формування – реєстрове козацтво, яке перебувало на службі польського короля. Більшість 
козацтва, що мешкала у прикордонних містах (городове козацтво), вело козацький спосіб 
життя, не маючи офіційно визнаного статусу з боку польської держави. Протягом XVI-XVIII 
ст.  польськими  магнатами  створюються  приватні  військові  формування  –  надвірне 
козацтво. Цей поділ не мав чітко окреслених структур і перехід з однієї категорії до іншої 
був досить легким. 
Третій – перша половина ХVІІ – XVIII ст. Протягом цього часу козацтво поступово 
перетворилося  на  впливову  політичну  силу,  яка  стала  на  захист  інтересів  українського 
народу і стала джерелом його державотворчої енергії. Запорізька Січ стала ядром боротьби 
за  національне  визволення,  навколо  неї  групувалися  всі  інші  політичні  сили  суспільства. 
Також  українці  в  особі  козаків повернулися  на  міжнародну  політичну  арену  як  захисники 
християнського  світу  від  мусульманської  загрози.  Вони  стали  важливим  політичним 
чинником на теренах Східної Європи. 
Соціальний,  національний  та  релігійний  гніт,  який  відчуло  на  собі  українське 
суспільство у Речі Посполитій, призвели до низки великих повстань, провідну роль в яких 
почало відігравати козацтво. Перше велике антипольське  повстання відбулося в 1591-1593 
рр.  під  проводом  гетьмана  реєстрових  козаків  К.Косинського.  Воно  охопило  Київщину  та 
Переяславщину. Виступ підтримала Запорізька Січ. Придушення повстання Косинського не 
принесло  спокою  Польщі.  В  1594  р.  виникає  нове  повстання  під  проводом  Г.Лободи, 
М.Шаули та С.Наливайка. За розмахом це було найбільше повстання. Воно було придушене 
з  надзвичайною  жорстокістю.  В  часи  „мирного  протистояння”  козаків  та  Польщі,  якого 
дотримувався  П.Сагайдачний,  польським  урядом  не  було  здійснено  жодних  кроків  по 
врегулюванню українсько-польських конфліктів. Це призвело до низки повстань по  смерті 
цього великого гетьмана. В 1625 р. вибухнуло повстання під проводом М.Жмайла, в 1630 р. 
–  Тараса  Трясила,  в  1635  р.  –  під  проводом  І.Сулими.  В  1637  р.  вибухнуло  нове  велике 
повстання  під  проводом  Павла  Бута  (Павлюка),  до  якого  приєднались  повстанці  на  чолі  з 
Я.Остряницею, К.Скиданом та Д.Гунею. Це повстання знову зазнало поразки. З 1639 р. по 
1648 р. тривав т.зв. „золотий спокій” в Речі Посполитій. Жорстокими засобами посиливши 
соціальний,  національний  та  релігійний  ґніт  в  українських  землях,  обмеживши  права  і 
вольності козаків, польський уряд намагався зломити волю українців то боротьби. Але цей 
„спокій” не міг тривати довго і рухнув з повстанням Б.Хмельницького. 
 
  21 
Тема 4. Революційні події в Україні (1648–1676 рр.) 
План: 
1. Причини  та  характер  української  національної  революції.    Проблеми  її 
типології, хронологічних меж та періодизації. 
2. Хід національно-визвольної боротьби протягом 1648-1657 рр. 
3. Українська Козацька держава,  її виникнення та еволюція. 
4. Доба Руїни.  
 
1.  Причини  та  характер  української  національної  революції.    Проблеми  її 
типології, хронологічних меж та періодизації. 
Студенти мають засвоїти, що Визвольна війна під проводом Б.Хмельницького, що за 
своїм  розмахом  та  наслідками  в  політичній  та  соціально-економічній  сферах  переросла  в 
національну революцію, мала об‟єктивний характер і була викликана посиленням гніту з 
боку Речі Посполитої, яка володіла переважною більшістю українських земель. Основними 
причинами  вибуху  визвольної  війни  стало  посилення  феодального  (соціального), 
національного та релігійного гноблення українського народу (потрійний гніт): 
  посилення  експлуатації  селян  і  міщан;  наступ  на  права  реєстрового  козацтва  й 
небажання надати козацькі права значній кількості покозачених селян і міщан; 
  незахищеність прав української шляхти від свавілля польських магнатів; 
  продовжування полонізації; 
  утиски православного духовенства та насаджування католицизму. 
Необхідно підкреслити,  що  від  1648  р.  антипольська  (антифеодальна) боротьба,  яка 
розпочиналася  як  локальне  козацьке  повстання  (боротьба  козаків  за  свої  права  та 
привілеї),  поступово  охопила  всі  верстви  населення  України  й  вилилася  у  всенародну 
національно-визвольну війну за волю й незалежність України ( за відокремлення „Русі від 
Корони”), тобто національну революцію. З кінця 50-х рр. XVII ст. народні маси розпочали 
боротьбу проти колоніальної політики Московії, уряд якої намагався ліквідувати суверенітет 
козацької  України.  Поряд  з  цим  чинився  опір  спробам  Кримського  ханства  та  Туреччини 
підпорядкувати Україну власним інтересам. 
Невідривною складовою революції була соціальна боротьба, яка у 1648 р. переросла у 
селянську війну, що тривала до 1652 р. Влітку 1652 р. селянам і міщанам Наддніпрянської 
України  вдалося  добитися  визнання  з  боку  українського  уряду  своїх  головних  соціально-
економічних  завоювань  (ліквідація  форм  феодальної  залежності,  виборення  особистої 
свободи, власності на землю).  
  22 
Отже  боротьба  українського  народу  мала  національно-визвольний,  релігійний  та 
соціальний характер. Її основні завдання полягали у створенні незалежної соборної держави, 
ліквідації  існуючої  феодальної  моделі  соціально-економічних  відносин  та  утвердження 
нової, в основі якої лежала б дрібна власність фермерського типу, тобто буржуазної. В цій 
боротьбі,  яку  очолила  тодішня  українська  еліта  –  козацтво,  взяли  участь  широкі  верстви 
населення. 
В  історичній  науці  питання  типології,  хронологічних  меж  і  періодизації  боротьби 
українського народу, що розпочалася у 1648 р. залишаються відкритими. Набули поширення 
такі  терміни  як  „повстання”  (козацьке,  народне,  селянське  та  ін.),  „війна”  (козацька, 
селянська,  громадянська,  польсько-козацька,  національно-визвольна  тощо;  „революція” 
(козацька, буржуазна,  національна, національно-визвольна,  українська та ін.). Кожне з цих 
понять  розкриває  зміст  конкретних  соціально-політичних  подій,  які  в  середині  ХVII  ст. 
перепліталися, переливалися, перехрещувалися між собою.  
Згідно  сучасного  стану  розвитку  історичної  науки  в  Україні,  зокрема  висловлену 
колективом  Інституту  історії  України  НАН  України  на  чолі  з  академіком  В.Смолієм,  ми 
можемо констатувати, що за формами, характером і метою боротьби, якісними змінами, що 
відбувалися  в  політичному,  соціально-економічному  й  духовному  житті  суспільства  події, 
які розпочалися у 1648 р. становили не „повстання” чи „війну”, а „Українську національну 
революцію”,  близьку  до  Нідерландської  революції  1566–1609  рр.  Вживання  виключно 
термінів  „козацьке  повстання”,  „козацька  війна”  та  ін.    є  помилковим,  бо  вони  ігнорують 
національно-визвольну  боротьбу  українського  народу  за  створення  незалежної  держави  й 
зводять зміст події лише до внутрішнього конфлікту в Польщі. 
Щодо  хронологічних  меж  революції  (її  складової  національно-визвольної  війни),  у  
сучасній історичній літературі не існує єдиної точки зору. В радянські часи панував погляд, 
що Визвольна війна тривала протягом 1648–1654 рр., тобто до Переяславської угоди 1654 р. 
Ця  дата  випливала  з  пануючої  ідеологічної  доктрини,  за  якою  мета  Визвольної  війни 
зводилася до одного – прагнення „возз‟єднатися” з Росією (Московщиною). У 90-х рр. ХХ ст. 
окреслилася  традиція  датувати  її  1648–1657  рр.,  тобто  до  смерті  Б.Хмельницького  (після 
цього  різко  змінюється  характер  збройної  боротьби  –  з  визвольної  вона  поступово 
перетворюється  на  громадянську).  Однак  і  після  смерті  гетьмана  боротьба  українського 
народу, його політичної еліти за розв‟язання найголовніших завдань революції  (відома під 
назвою  Руїна)  не  припинилася,  хоча  тепер  відбувалася  у  менш  масштабних  й  значно 
складніших внутрішніх та зовнішніх  умовах. Через це значна частина дослідників вважає за 
доцільне продовжити українську революцію до 1676 р.: ліквідації національних державних 
  23 
інституцій  у  Правобережній  Україні  й  зреченні  влади  П.Дорошенка  у  вересні  1676  р.,  що 
знаменувало остаточну її поразку. 
Відсутність єдиної позиції щодо кінця української національної революції зумовило й 
різне визначення її періодизації. Тому в навчальних посібниках студенти зустрінуть й різні 
варіанти  періодизації,  в  залежності  від  того,  що  визначається  критерієм  –  національне 
державотворення,    військові  події,  соціально-політичні  процеси  в  Україні  тощо.  Однак,  не 
зважаючи на наукові дискусії, підкреслимо, що при вивченні даної проблеми, яка охоплює 30 
років,  її  основу  складає  головний  напрям  –  боротьба  українського  народу  за  національне 
звільнення, що призвело до утворення козацької держави, а згодом, виснажливі змагання за 
збереження  „державної  спадщини”  Б.Хмельницького,  що  в  силу  різних  обставин 
завершилися невдачею. 
На  сьогоднішній  день  найбільш  поширені  наступні  періодизації  української 
національної  революції:  колективу  Інституту  історії  України  НАН  України  (5  періодів  – 
1648–1676 рр.), відомого сучасного історика О.Бойка (3 періоди – 1648–1676 рр.). 
На  думку  укладачів  даного  посібника  доцільно  поділити  проблему  національної 
революції  XVII ст. на три великі, відмінні між собою, періоди: 
І  –  1648–1657  рр.  (найбільший  розмах  національно-визвольної  та  соціальної 
боротьби;  розгортання  селянської  війни;  ліквідація  дореволюційної  системи  феодальних 
відносин  на  селі;  утвердження  Української  держави  та  її  еволюція  від  республіканської 
форми правління до монархічної); 
ІІ  –  вересень  1657  р.  –  червень  1663  р.  -  різке  загострення  соціально-політичної 
боротьби,  що  вилилася  в  громадянську  війну;  жахливе  спустошення  українських  земель; 
наростання  соціальних  конфліктів  та  протистоянь;  поновлення  старої  моделі  соціально-
економічних  відносин;  відхід  національної  еліти  від  державної  ідеї,  повернення  до  ідеї 
автономізму  1648  р.;    розкол  Української  держави  на  два  гетьманства;  поділ  України  на 
Правобережну та Лівобережну; втручання іноземних держав (Польщі, Московської держави, 
Туреччини,  Кримського  ханства)  у  внутрішні  справи  козацької  держави  та  намагання 
розчленування України; 
ІІІ  –  червень  1663  р.  –  вересень  1676  р.  –  боротьба  за  возз‟єднання.  Цей  період 
значна частина науковців називає добою Руїни. Характерними рисами цього періоду були: 
боротьба  національно-патріотичних  сил  за  збереження  її  єдності;  виснаження    визвольних 
змагань; ліквідація державних інституцій на Правобережжі та остаточна поразка революції. 
Лідером  національних  патріотичних  сил  у  боротьбі  за  об‟єднання  українських  земель  в 
межах  однієї  держави  та  відновлення  її  незалежності  став  правобережний  гетьман  Петро 
Дорошенко (1665 – 1676 рр.). 
  24 
 
2. Хід національно-визвольної боротьби протягом 1648-1657 рр. 
При  засвоєнні  матеріалу  по  другому  питанню,  студентам  доцільно  розбити  його на 
відповідні чотири етапи (періоди). 
 Першим  періодом  можна  вважати  1648  р.  В  цей  час  відбулися  переможні  три  
головних битви: під Жовтими водами, Корсунем і Пилявцями. Було визволено з-під Польщі 
понад третини українських земель. 
Другий період визначимо з 1649 по 1651 р. Його не можна вважати таким вдалим, як 
попередній. Битва під Збаражем (1649 р.), хоча і завершилася перемогою Б.Хмельницького, 
польське  військо  та  короля  врятував  ненадійний  союзник  козаків  –  Кримський  хан,  який 
примусив підписати мир з поляками. За умовами  Зборівського договору (1649 р.) під руку 
Б.Хмельницького  відійшли  три  воєводства:  Брацлавське,  Київське  та  Чернігівське,  що 
створило,  хоча  і  обмежені,  але  сприятливі  умови  для  перших  кроків  українського 
державотворення. Слід зрозуміти, що таке становище не влаштовувало обидві сторони., тому 
військові дії відновилися. 
В  історії  цього  періоду  селянсько-козацькі  війська  через  зраду  кримських  татар 
зазнали  найважчої  поразки  у  битві  під  Берестечком  влітку  1651  р.    Б.Хмельницький  був 
змушений  підписати  Білоцерківський  договір  (1651  р.),  за  яким  козацька  влада 
поширювалася лише на Київське воєводство. 
У 1652 р.  Б.Хмельницький отримав блискучу перемогу під Батогом. Однак наступні 
події розвивалися вкрай несприятливо: козацькі сили були виснажені, відбулося зближення 
Польщі та кримських татар. У 1653 р. під Жванцем (неподалік від Кам‟янця-Подільського) 
Кримське  ханство  в  односторонньому  порядку  уклало  мир  з  польським  королем  Яном 
Казимиром, згідно якого польська сторона погоджувалася на умови Зборівського договору, а 
в  таємній  угоді  дозволялося  татарам  брати  ясир  (полонених)  з  козацької  території.  Ця 
ситуація  змусила  Б.Хмельницького  шукати  більш  надійного  союзника  у  боротьбі  проти 
Польщі. 
Тут ми можемо виділити третій  період, який умовно окреслимо з 1652 до початку 
1654 р. Б.Хмельницький свій погляд звернув на Московію. Студенти повинні розібратися у 
складних  дипломатичних  переговорах,  рішеннях  Земських  Соборів  1652  та  1653  рр., 
наслідком яких стала Переяславська рада (січень 1654 р.), на якій було ухвалено перейти 
„під  високу  руку  Москви”  (протекторат  московського  царя  над  Україною).  Остаточний 
російсько-український договір був укладений в Москві в березні 1654 р. (Березневі статті). 
Звернемо увагу, що цей перший “союзний договір” передбачав лише конфедеративну  
російсько-українську спільність і військовий союз при збереженні прав України  у зовнішній 
  25 
та  внутрішній  сферах:  міжнародні  відносини  (окрім  військових  противників  –  Речі 
Посполитої  та  Туреччини),  українська  адміністрація  і  судочинство  не  підпорядковувались 
Москві,  гетьман  і  старшина  обиралися  козацькою  радою,  українська  сторона  самостійно 
збирала податки, залишалося козацьке військо. Московський цар мав право тримати в Києві 
воєводу з обмеженим гарнізоном. Таким чином, суверенітет України обмежувався головним 
чином по двох напрямах: сплачування податків до царської скарбниці та в разі переговорів з 
вірогідними противниками – Річчю Посполитою та Туреччиною – сповіщати про це Москву. 
Проте за життя Б.Хмельницького на ці обмеження не зважали. 
Студенти мають впевнитися, що союз з Московією не був метою цієї війни. Не було 
втіленням багатовікового прагнення українського народу і возз‟єднання з російським, як це 
змальовувалося значною частиною великоросійських та радянських істориків. Це був союз, 
створений  під  впливом  реальних  умов,  коли  Україна  не  мала  можливості  самостійно 
протистояти  Польщі.  Б.Хмельницький  розрахував  завдяки  цьому  військово-політичному 
союзові  остаточно  позбавитись  впливу  Польщі  і  йти  до  власної  мети  –  звільнення  всіх 
українських  земель  з-під  влади  Речі  Посполитої  й  остаточного  утвердження  незалежної 
соборної української держави. 
Про  це  засвідчують  і  дії  Б.Хмельницького  під  час  умовно  визначеного  четвертого 
періоду  –  1654–1657  рр.  В  боях  проти  об‟єднаних  польсько-татарських  сил  разом  з 
військами Б.Хмельницького брали участь і московські війська. Однак військова активність 
Москви  в  Наддніпрянській  Україні  була  вельми  пасивною,  про  що  промовисто  свідчила 
російсько-польська  Віленська  угода  (1656  р.)  про  примирення,  підписана  без  участі 
української сторони. Через це гетьман, розуміючи наміри Москви поширити власний вплив 
на  українські  землі,  розгортає  активну  дипломатичну  діяльність.  Намагаючись  створити 
антипольську  коаліцію,  отримати  міжнародне  визнання  України,  Б.Хмельницький  веде 
переговори з Швецією та Туреччиною, Валахією та Трансільванією. Однак, влітку 1657 р. 
Б.Хмельницький  помер,  що  відкрило  нову,  трагічну  сторінку  у  боротьбі  за  українську 
державність. 
 
3. Українська Козацька держава,  її виникнення та еволюція. 
При  розгляді  третього  питання,  студенти  мають  усвідомити,  що  процес  розбудови 
української держави (Війська Запорозького) розпочався вже  у ході визвольної війни і з 
самого початку зазнав значного впливу козацьких традицій. Практично, за основу був взятий 
державно-політичний устрій Запорізької Січі. Територія України була поділена на полки та 
сотні.  Керівництво  державою  здійснювали  виборний  гетьман  і  старшина.  Назва 
старшинських посад співпадала з відповідними назвами на Запоріжжі.  
  26 
Головним  органом  влади  вважалася  загальна  козацька  рада.  Проте,  скоро  стало 
зрозумілим, що організаційні форми, які себе виправдали серед нечисленного козацтва, не 
відповідали  потребам  великої  країни.  Насамперед,  це  торкалось  головного  органу  влади  – 
Ради. Її функції дуже скоро перейшли до ради старшин, що збиралася кілька разів на рік для 
вирішення найважливіших справ. Але й вона не мала повної законодавчої компетенції і була 
лише  дорадчим  органом  –  останнє  слово  лишалося  за  гетьманом.  Намагаючись  отримати 
міжнародне  визнання,  Б.Хмельницький  мав  намір  перейти  від  республіканської  форми 
правління  (гетьман  вільно  обирався  загальною  козацькою  Радою)  до  монархічної,  маючи 
надію  передати  владу  гетьмана  у  спадок  своїм  синам,  що  було  традицією  для  тодішньої 
середньовічної Європи. 
 
4. Доба Руїни.  
При  розгляді  четвертого  питання,  зазначимо,  що  зберегти  в  повній  мірі  здобутки 
визвольної  війни  не  вдалося  і  в  Україні  розпочинається  трагічний  за  своїми  наслідками 
період  Руїни  –  руйнація  української  державності,  територіальної  цілісності  козацької 
України. Основними ознаками цього періоду були:  
  послаблення влади гетьмана; поділ території України (з 1663 р.) на Лівобережну та 
Правобережну на чолі з окремими гетьманами;  
  боротьба  різних  політичних  угруповань  за  владу,  що  фактично  переросла  у 
громадянську війну;  
  намагання іноземних держав загарбати українські землі;  
  господарсько-економічний занепад, спустошення значних територій.  
Окрім  крайнього  виснаження  сил  українського  народу,  хитання  його  верхівки  у 
пошуках зовнішніх союзників або ж зверхників, зауважимо, що головною причиною поразки 
української  національної  революції  XVII  ст.  стало  вкрай  несприятливе  геополітичне 
становище  України  та  агресивна  політика  суміжних  держав,  головним  чином  Польщі  та 
Росії, спрямована на пограбування та розчленування її території. Наслідком Руїни стало те, 
що згідно ряду міжнародних договорів (Андрусівський договір (1667 р.), Бахчисарайський 
договір  (1681  р.),  “Вічний  мир”  (1687  р.),  було  юридично  закріплено  поділ  українських 
земель.  
 
Тема 5. Українські землі наприкінці XVII – XVIII ст.  
План. 
1.  Українські  землі  у  ІІ    половині  ХVІІ  –  ХVІІІ  ст.:  соціально-економічний 
розвиток та політичне життя. 
  27 
а) Лівобережна та Слобідська Україна; 
б) Запорізька Січ. 
в) Правобережжя та західноукраїнські землі. 
2.  Антифеодальний та визвольний рух українського народу. 
 
1.  Українські  землі  у  ІІ    половині  ХVІІ  –  ХVІІІ  ст.:  соціально-економічний 
розвиток та політичне життя. 
Розглядаючи перше питання зверніть увагу на те, що українські землі цього часу були 
адміністративно і політично поділеними в межах історичних областей і в переважній своїй 
більшості знаходилися під владою Росії та Польщі. Такими областями були Лівобережжя – 
територія Гетьманщини, яка зберігала певну автономію (до 1764 р.), керувалася виборною 
або ж призначеною царем адміністрацією. Це був економічно потужний край з домінуванням 
старшинського  землеволодіння.  Головною  ланкою  господарства  було  землеробство,  проте 
зростала  мережа  ремісничих  та  торгових  центрів  (ярмарків,  базарів),  з‟являються 
мануфактури,  активізується  процес  урбанізації.  З  початку  XVIII  ст.  Царизм  активізує 
експлуатацію  матеріальних  та  людських  ресурсів  краю  та  посилює  наступ  на  його 
автономію.  Це  відбувалося  шляхом  обмеження  самоуправління,  зростання  землеволодінь 
російських  феодалів,  русифікації  і  завершилося  в  часи  правління    Катерини  ІІ  ліквідацією 
гетьманства,  полкового  та  станового  устрою  краю  і  юридичним  оформленням  кріпацтва. 
Лівобережжя перетворилося у звичайну провінцію Російської держави. 
Деякий  час  певну  автономію  у  складі  Росії  мала  і  Слобожанщина.  Вона  зберігала 
козачий устрій (до 1765 р.) хоча і була  у підпорядкуванні московського воєводи. Козацькі 
полковники підлягали затвердженню царем. Господарство краю не зазнало великих руйнацій 
в  роки  Хмельниччини  та  Руїни.  Окрім  вирощування  зернових  тут  було  поширене 
садівництво  та  городництво,  велика  роль  у  господарстві  належала  промислам,  ремеслу  і 
торгівлі. Область славилася своїми ярмарками, яких було біля трьох сотень. 
Окремою історичною областю та адміністративною одиницею бала Запорізька Січ, 
відносно  незалежна  від  царя  та  гетьмана  вона  вела  самостійне  політичне  та  господарське 
життя.  Яскравою  постаттю  часу  був  отаман  Сірко,  який  протистояв  спробам  будь-якого 
підпорядкування. Ще в часи Мазепи Січ виступила на підтримку гетьмана проти Москви в 
битві під Полтавою (1709 р.) за що була повністю зруйнована. Деякий час проіснувавши в 
межах татарських володінь, у 1734 р. Січ була відновлена на р. Підпільній – так звана Нова 
Січ. Для встановлення контролю над краєм російське самодержавство розпочало заселення 
прилеглих до Січі земель вихідцями з Балкан (Ново-Сербія, Слов‟яно-Сербія та ін.), нерідко 
посягаючи на козацькі землі. Протистояння Січі і царизму закінчилося її ліквідацією у 1775 
  28 
р. За час її існування козаки вели традиційне господарське життя, новою рисою якого стало 
зростання майнової диференціації та старшинського землеволодіння. 
Дещо  по  іншому  склалась  доля  історичних  областей  України  як  Правобережжя  та 
західноукраїнських  земель,  які  опинилися  під  владою  Польщі.  Зверніть  увагу  на  те,  що 
міжнародне визнання прав Польщі на Правобережжя було досягнуто лише у 1711–1714 рр. і 
цей  край  був  поділений  на  4  воєводства.  Польський  уряд  проводив  політику  нищення 
козацьких традицій, православної віри, відновлення магнатського землеволодіння (40 родин 
володіли 80% земель краю), сприяння розвитку панщинно-фільваркової системи.  XVIII ст. 
було часом піднесення ремесла і торгівлі, зростання мережі базарів та ярмарків. У 70-і рр. 
XVIII  ст.  зароджується  мануфактурне  виробництво.  Проте  жорстокий  національний, 
соціальний та релігійний гніт призводив до постійних повстань, що не могло не відбитись на 
політичній  ситуації  та  економічному  становищі  не  лише  краю,  але  й  Польщі  в  цілому. 
Внаслідок другого поділу Польщі Правобережжя відійшло до Росії. 
Щодо  західноукраїнських  земель,  то  до  поч.  XVIII  ст.,  незважаючи  на  те,  що  край 
потрапив під владу Польщі, він мав певну автономію і дружні відносини з гетьманщиною. 
Проте  упродовж  першої  половини  XVIII  ст.  Польща  посилила  свій  наступ  на  ці  землі  і 
повністю  оволоділа  Галичиною,  Холмщиною  та  Волинню.  До  характерного  для  краю 
малоземелля  додалися  посилення  кріпацтва,  ріст  польських  землеволодінь,  витіснення 
православ‟я та національний гніт. 
 
2.  Українські  землі  у  ІІ    половині  ХVІІ  –  ХVІІІ  ст.:  соціально-економічний 
розвиток та політичне життя. 
При  розгляді  другого  питання  необхідно  зауважити,  що  український  народ  не 
припиняв  боротьби  за  своє  національне  та  соціальне  визволення.  Основною  ареною  цієї 
боротьби стало Правобережжя, визвольний рух якого в цей період можна поділити на два 
етапи:  І – 60-70-ті рр. ХVІІ ст.; 
ІІ – 30-ті рр. другої половини  ХVІІІ ст.  
Народні повстання практично охоплювали все Правобережжя: 
  1661 р. – виступ Паволоцького полку під керівництвом полковника І.Поповича;  
  1664 – 65 рр.  – повстання під проводом Сулими і Варениці;  
  наступні роки – виступи полковників І.Сербина, В.Дрозденка, Децука та ін. 
  в 60-х роках ХVІІ ст. – на початку ХVІІІ ст. поряд з неорганізованими виступами 
селян та козаків виступали цілі козацькі полки. 
  29 
Тривалий  час  Польща  була  вимушена  погодитися  на  існування  в  Правобережжі 
козацтва.  Урядом  було  дозволено  формування  козацьких  полків,  виділено  для  них  землі 
(вздовж річок Тясмина та Тікича), однак у 1699 р. правобережні полки були ліквідовані. 
Зверніть увагу на активну діяльність у цей період полковників Семена Палія, Самуїла 
Самуся,  Захара  Іскри,  Андрія  Абазина.  Заслуговує  на  особливу  увагу  повстання  під 
проводом С.Палія, його подальша доля. 
Далі  студенти  повинні  ознайомитися  із  визвольним  рухом  під  назвою 
“Гайдамаччина”,  “Коліївщина”  та  з  боротьбою  “опришків”.  Охарактеризуйте  такі 
історичні постаті як Максим Залізняк, Іван Гонта, Олекса Довбуш. Покажіть їх боротьбу та 
подальшу долю. 
Таким  чином,  хоча  і  була  знищена  державність  українського  народу,  а  його  землі 
пошматовані  і  загарбані  іншими  державами,  боротьба  за  національне  звільнення, 
відродження державності протягом другої половини ХVІІ та у ХVІІІ ст. не припинялася.     
 
Тема 6. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій 
(кінець XVIII – ХІХ ст.). 
План 
1.  Перерозподіл  українських  земель  наприкінці  XVIII  ст.  Адміністративний 
устрій України. 
2.  Соціально-економічний розвиток українських земель. 
3.  Основні тенденції розвитку суспільно-політичного руху на українських землях 
у ХІХ ст. 
 
1.  Перерозподіл  українських  земель  наприкінці  XVIII  ст.  Адміністративний 
устрій України. 
При розгляді першого питання необхідно з‟ясувати, що внаслідок розчленування Речі 
Посполитої трьома державами – Росією, Австрією та Прусією наприкінці XVIII ст. відбувся 
черговий переділ українських земель. Більшість території й населення України увійшли до 
складу  Російської  (відповідно  90%  та  85%),  а  західні  регіони  (Галичина,  Буковина  і 
Закарпаття) - Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперій. Нагадаємо, що внаслідок І 
поділу Польщі у 1772 р. до Австрії була приєднана Галичина. За ІІ (1793 р.) та ІІІ (1795 р.) 
поділами до складу Росії увійшли Правобережна Україна та Західна Волинь. 
На  Наддніпрянську  Україну  вже  наприкінці  ХVІІІ  ст.  було  поширено 
загальноросійський адміністративний устрій, її територія поділена на 9 губерній.  
  30 
Правобережна  Україна  (Київська,  Подільська  і  Волинська  губернії)  була  районом 
суцільного  поміщицького  землеволодіння.  Українське  суспільство  на  Правобережжі  (88% 
населення у 1795 р.) складалося майже виключно з селянства, з яких 74% на Волині, 90% у 
Київській  і  91%  у  Подільській  губерніях  були  покріпачені.  Поляки  були  представлені 
головним  чином  польською  або  сполонізованою  шляхтою,  що  складала  7,8%  населення 
Правобережної України і 37,5% усього дворянства Російської імперії.  
Лівобережна Україна складалася з колишньої Гетьманщини та Слобідської України. 
У 1796 р. з Гетьманщини було  утворено Малоросійську губернію, яку на початку XIX ст. 
перетворено  на  однойменне  генерал-губернаторство  з  губерніями  Чернігівською  і 
Полтавською.  Кріпацтво,  запроваджене  тут  1783  р.,  не  набуло  широких  форм.  Станом  на 
1857  р.  закріпачені  селяни  становили  меншість  місцевого  населення:  41%  у  Полтавській 
губернії  і  45%  -  у  Чернігівській.  1796  р.  на  Слобожанщині  було  створено  Слобідсько-
Українську губернію, яку 1835 р. перейменовано на Харківську. 
На  південноукраїнських  землях  (Новоросія)  наприкінці  ХVІІІ  ст.  було  утворено 
Новоросійську губернію, а 1802 р. три губернії – Катеринославську, Миколаївську (з 1803 р. 
– Херсонська) і Таврійську. Внаслідок російсько-турецької війни на початку ХІХ ст. до Росії 
була приєднана Бессарабська область, яка у 1873 р. була перетворена на губернію. 
Протягом ХVІІІ ст. на території Південної України основну масу населення складали 
державні  й  незакріпачені  селяни,  що  жили  на  поміщицьких  землях.  Інтенсивне  заселення 
південних  степів  і  порівняно  слабке  поширення  феодально-кріпосницьких  відносин 
(кріпосне право було запроваджено 1796 р.) стали найважливішою передумовою швидкого 
розвитку продуктивних сил, піднесення сільського господарства і промисловості краю. 
Не зважаючи на те, що західноукраїнські землі складали компактну територію у 70 
тис. кв. км., на яких проживало близько 2 млн.  українців,  складаючи переважну більшість 
населення  регіону,  Австрійська  монархія  закріпила  їх  політико-адміністративну 
розчленованість, штучно насаджену у попередні століття. 
Закарпаття  раніше  за  всі  західноукраїнські  землі  увійшло  до  складу  Австрійської 
імперії  –  1526  р.  у  складі  Угорського королівства.  Галичина  утворила  окремий  коронний 
край – „Королівство Галіції і Лодомерії (Володимирії)” з центром у Львові. Практично край 
складався з двох етнічних територій: східної – української (12 з 18 округів „королівства”) та 
західної – польської. Буковина була у складі імперії з 1775 р. і в 1787–1849 рр. входила на 
правах  окремого  округу  до  Галичини.  У  1849  р.  вона  була  виділена  в  окремий  коронний 
край.  Одночасно  з  курсом  на  германізацію  австрійський  абсолютизм  надавав  тимчасових 
привілеїв  панівній  польській,  румунській,  угорській  верхівці.  Тому  паралельно  з 
  31 
онімечуванням  надалі  посилювався  процес  примусової  полонізації  Східної  Галичини, 
румунізації Буковини і мадяризації Закарпаття. 
 
2. Соціально-економічний розвиток українських земель. 
При розгляді другого питання необхідно мати на увазі, що у 30-40-х роках XIX ст. на 
українських землях розпочався технічний переворот, що характеризувався впровадженням у 
промисловість, сільське господарство і транспорт парових двигунів, різних машин та інших 
удосконалених знарядь праці. В цей час поглиблювалась господарська спеціалізація окремих 
регіонів, зростали міста, розвивалися внутрішня і зовнішня торгівля. Все це викликало зміни 
в  соціальній  структурі  суспільства,  сприяло  розвитку  торгово-промислової  буржуазії  та 
передпролетаріату, прискорювало процес формування української нації. 
Протягом  пер.  пол.  XIX  ст.  в  Наддніпрянщині,  як  і  у  Росії  в  цілому,  відбувалися 
процеси  розкладу  феодально-кріпосницької  системи  господарства,  дальшого  розвитку  в  її 
надрах  капіталістичного  укладу.  Розвиток  промисловості  характеризувався  одночасним 
співіснуванням двох типів підприємств: вотчинних і капіталістичних (купецьких).  
Напередодні  реформи  1861  р.  в  загальній  структурі  промисловості  капіталістичний 
сектор займав незначне місце, велика капіталістична (мануфактурна) промисловість існувала 
у вигляді окремих „гнізд” - серед моря дрібних, кустарних та вотчинних закладів. Центрами 
її  зосередження  були  переважно  Одеса  (машинобудування,  мукомельна,  канатна),  Херсон 
(вовномийна,  суднобудівна,  лісопильна),  Харків  (машинобудування,  вовномийна),  Київ 
(машинобудування, шкіряна, цегельна), Клинці (суконна).  
Зрушення  в  промисловості  сприяли  швидкому  розвитку  продуктивних  сил  у 
сільському господарстві. Значно зростають площі всіх культур, активно застосовуються у 
виробництві  машини.  Вже  наприкінці  ХVІІІ  –  пер.  пол.  XIX  ст.  сільське  господарство 
Наддніпрянщини поступово перетворюється на  товарне виробництво, зростає спеціалізація 
окремих  регіонів:  Лівобережжя  –  хліборобство,  тютюнництво,  частково  цукрові  буряки, 
садівництво,  Правобережжя  –  озима  пшениця,  цукрові  буряки;  Південь  -  тваринництво, 
особливо тонкорунне вівчарство, швидко зростаючі посіви товарної пшениці. 
Підкреслимо,  що  нові  явища  в  господарсько-економічному  житті  були  досить 
суперечливими. Пристосовуючись до умов зростаючих товарно-грошових відносин, частина 
поміщиків  розширювала  площі  зернових  та  технічних  культур  за  рахунок  скорочення 
пасовищ  та  селянських  наділів  (на  середину  ХІХ  ст.  25%  селян  стали  безземельними). 
Посилюється  експлуатація  селян-кріпаків,  в  т.ч.  і  за  рахунок  запровадження  місячини  (у 
селян  відбирався  земельний  наділ  і  вони  мусили  обробляти  лише  поміщицьку  землю, 
  32 
отримуючи щомісяця харчовий пайок), передачі селян вербувальникам на підприємства  та 
плантації цукрових буряків. 
Згадані процеси повільно, але неухильно втягували Росію на шлях капіталізму, що в 
кінцевому підсумку і викликало запровадження ряду реформ, які розпочалися з селянської 
реформи 1861 р. Внаслідок неї селяни отримали особисту свободу і земельні наділи, однак, 
як  пережиток  феодалізму,  залишалося  велике  поміщицьке  землеволодіння.  В  цілому, 
українські  селяни  втратили  понад  15%  загальної  площі  земель  (1  млн.  дес.),  що  раніше 
перебували в їх використанні. За отримані наділи, вони мусили протягом 49 років сплатити 
досить  високі  викупні  платежі.  Головним  негативним  наслідком  реформи  стало  аграрне 
перенаселення,  що  спричинило  початок  міграції  українства  до  Сибіру  й  Далекого  Сходу 
(Зелений Клин), Казахстану (Сірий Клин) й Кубані (Малиновий Клин).  
Значення  селянської  реформи  1861  р.  і  наступних  „великих”  реформ  60-70-х  рр. 
(судова, земська, міського самоврядування, військова, шкільна, цензурна, фінансова) полягає 
насамперед у тому, що вони створили умови для якісного перелому в розвитку капіталізму в 
Росії. В ході технічного перевороту та прискореного розвитку капіталізму Наддніпрянщина 
перетворилася на аграрно-індустріальну країну, зберігши численні феодальні пережитки та 
багатоукладність господарства. 
Студенти  повинні  звернути  увагу  на  особливості  капіталістичного  розвитку  в 
Наддніпрянщині, які полягали у наступному:  
  високі темпи розвитку при господарській диференціації районів (Правобережжя  – 
харчова і легка промисловість; Лівобережжя – важка промисловість; Південь - капіталізоване 
сільське господарство, металургійна промисловість); 
  високий  рівень  концентрації  виробництва  на  великих  підприємствах 
(енергоозброєність кожного заводу була в середньому в 42, а кожного робітника - в 23 рази 
вища, ніж на Уралі, продуктивність праці - в 6 разів); 
  більша,  ніж  в  інших  районах  Росії,  залежність  від  іноземного  капіталу  (з  15 
українських  великих  металургійних  заводів  9  належало  французько-бельгійським 
капіталістам, 2 – німецьким, 1 – англійцям, 3 – росіянам); 
  Наддніпрянщина була районом відносно “молодого” капіталізму, що забезпечило і 
полегшило цілковитий розрив з усякою традицією. Тут, на противагу центру Росії, капіталізм 
у головних галузях відразу виник у формі великого виробництва (мануфактури і фабрики). 
Наддніпрянська  Україна  до  кінця  ХІХ  ст.  перетворилася  на  один  з  провідних  аграрно-
промислових  регіонів  імперії.  Вона  стала  головною  вугільно-металургійною  базою  Росії, 
одним  з  найважливіших  центрів  машинобудування,  зокрема  сільськогосподарського  (70% 
загального), основним районом виробництва цукру (84% виробництва всієї імперії), одним з 
  33 
головних  центрів  виробництва  зерна,  в  т.ч.  на  експорт  (українська  частка  в 
загальноросійському експорті пшениці складала 90%). 
В  той  же  час  підкреслимо,  що  товарообмін  в  Наддніпрянщині  мав  однобічний 
характер.  Лише  15%  українських  промислових  підприємств  виробляли  готову  продукцію, 
решта давали сировину для виготовлення такої в Росії. Отже, накопичення капіталу в Росії 
відбувалося і за рахунок нееквівалентної торгівлі з українськими землями. 
В  Західній  Україні  протягом  ХІХ  ст.  капіталістичні  відносини  розвивалися 
уповільненими  темпами.  Це  був  один  із  найвідсталіших  регіонів  Європи.  Промислове 
піднесення  тут  розпочалося  у  30-40-х  рр.  ХІХ  ст.,  однак  найпоширенішими  галузями 
залишалися  домашнє  виробництво  полотна  й  ґуральництво.  Становлення  фабричної 
промисловості  відбулося  в  останні  три  десятиліття  XIX  ст.  Однак  там  переважали  дрібні 
підприємства. Великих фабрик і заводів були одиниці – переважно у сировинно-видобувних 
галузях: лісопильній, нафтодобувній, соледобувній.  
Розвиток  капіталізму  на  західноукраїнських  землях  визначила  селянська  реформа 
1848  р.,  за  якою  у  Галичині  та  на  Буковині  були  скасовані  феодальні  повинності  селян. 
Незважаючи  на  їх  обмежений  характер  (скасування  панщини  за  викуп)  та  збереження 
значних залишків старого ладу (всесилля великих землевласників, система відробітків), вона 
все  ж  відкрила  шлях  до  вільного  підприємництва  і  формування  ринку  вільнонайманої 
робочої  сили.  Однак  загалом  сільське  господарство,  яке  залишалося  провідною  галуззю 
економіки, залишалось екстенсивним та низькопродуктивним.  
Взагалі,  українським  землям  в  Австро-Угорщині  випала  доля  існувати  в  якості 
внутрішньої колонії. Як наслідок, рівень життя українського населення був набагато нижчим 
за  європейські  стандарти.  Брак  вільних  земель,  безпросвітні  злидні,  безробіття  викликали 
масову трудову еміграцію, яка розпочалася у 60-70-х рр. XIX ст., переважно до Америки. За 
другу  половину  ХІХ  ст.  зі  Східної  Галичини,  Північної  Буковини  й  Закарпаття  за  океан 
емігрувало близько 500 тис. українців. 
 
3. Основні тенденції розвитку суспільно-політичного руху на українських землях 
у ХІХ ст. 
При  розгляді  третього  питання,  студентам  слід  врахувати,  що  в  становищі 
українських земель під владою Росії та Австро-Угорщини існували значні відмінності, але 
завдання  визвольної  боротьби  здебільшого  збігалися.  В  той  час  на  українських  землях  у 
складі Російської імперії залишалися живими традиції Київської Русі та козацької держави. 
Разом з вигідним геополітичним становищем та більш динамічним економічним розвитком 
це призвело до того, що Наддніпрянщина відіграла визначальну роль  у процесі  утворення 
  34 
української  нації.  Характерно,  що  і  українське  населення  Східної  Галичини,  Північної 
Буковини  і  Закарпаття  вбачало  в  ній  свій,  так  би  мовити,  природний  центр  і  прагнуло  до 
возз‟єднання.  З  поширенням  національної  свідомості,  в  середині  ХІХ  ст.  відбувається 
процес виокремлення і становлення українського суспільно-політичного національного 
руху, який все активніше обстоював необхідність вирішення національного українського 
питання  (ліквідація  національного  гноблення,  відновлення  національної  автономії  та 
державності). 
В  Західній  Україні  перші  кроки  досить  слабкий  і  нерозвинутий  український 
суспільно-політичний рух (це стосувалося спочатку виключно Галичини), відбувалися у 30-і 
рр.  ХІХ  ст.  в  лоні  польських  таємних  товариств.  Ігнорування  українських  національний 
прагнень, змусило українців до закладання власного національного суспільного руху. 
Виходячи  із  складності  та  великого  обсягу  матеріалу,  ми  пропонуємо  його 
скомпонувати за наступною схемою:  
І  –  становлення  і  розвиток  українського  національного  суспільного  руху  в 
Наддніпрянській та Західній Україні. 
ІІ  –  неукраїнські  суспільні  рухи,  які  відбувалися  на  українських  землях  і  суттєво 
впливали на перебіг подій. 
І.  Пробудившись  на  початку  ХІХ  ст.,  свого  першого  виразного  оформлення 
український суспільний рух набув в Кирило-Мефодіївському товаристві (1845–1847 рр.). 
Платформа,  вироблена  братчиками  (М.І.Гулак,  М.І.Костомаров,  В.М.Білозерський, 
Т.Г.Шевченко  тощо),  посідала  помітне  місце  в  ідеології  українського  руху  аж  до  1917  р. 
Програмні  положення  кирило-мефодіївців  були  викладені  у  “Книзі  буття  українського 
народу”  („Закон  божий”),  “Статуті  Слов‟янського  товариства  св.  Кирила  і  Мефодія”  і 
зводилися  до  наступного:  ліквідація  кріпацтва  і  абсолютистських  режимів,  національне 
визволення українського та інших слов‟янських народів шляхом їх об„єднання у федерацію 
демократичних республік. Україна, як складова частина майбутньої слов„янської федерації, 
мала поділятися на два штати: Східний (Лівобережжя) і Західний (Правобережжя), до якого 
мала бути приєднана українська Східна Галичина.  
Ідеї  братчиків  були  підтримані  й  розвинуті  провідними  діячами  національного 
громадсько-культурного  руху,  що  спирався,  головним  чином,  на  представників  передової 
інтелігенції.  На  Наддніпрянщині  це  був,  в  першу  чергу,  громадівський  або 
українофільський  рух.  Громади  являли  собою  осередки  української  інтелігенції,  що 
займалися переважно культурницькою діяльністю і діяли в другій половині XIX - на початку 
XX ст. В їх діяльності ми можемо виокремити три етапи.  
  35 
Перший  –  кінець  50  –  початок  60-х  рр.  Він  характеризувався  розгортанням 
національної  культурно-просвітницької  діяльності.  Одна  з  перших  громад,  створена 
зусиллями  колишніх  членів  Кирило-Мефодіївського  товариства  виникає  напр.  50-х  рр.  в 
Петербурзі,  який  стає  організаційним  центром  громадівського  руху.  Тут  у  1861–1862  рр. 
виходить  перший  український  суспільно-політичний  та  науково-літературний  журнал 
“Основа”. На початку 1861 р. завершується процес консолідації громадівських осередків у 
Києві,  результатом  якого  стає  заснування  Київської  громади.  До  її  складу  ввійшли 
хлопомани  на  чолі  з  В.Б.Антоновичем  (поляки  за  походженням,  які  вважали  своїм 
моральним  обов„язком  обстоювати  інтереси  поневоленого  українського  народу),  українці-
наддніпрянці, що до того часу брали активну участь у культурно-просвітницькій діяльності 
та заснуванні недільних шкіл. Громади діяли в Полтаві, Харкові, Чернігові, Одесі та інших 
містах. 
Незважаючи  на  відносну  поміркованість  поглядів  громадівців,  обмеження  їх 
діяльності культурно-освітньою роботою, царський уряд  ставився до них відверто вороже, 
обвинувачуючи  в  сепаратизмі.  Через  це  на  початку  60-х  рр.  більшість  з  громад  була 
самоліквідована,  закривалися  недільні  школи.  Нарешті,  у  1863  р.  вийшов  Валуєвський 
циркуляр,  за  яким  заборонялося  друкувати  українською  мовою  будь-яку  літературу,  крім 
художньої, посилювалася цензура. Заборонялося проводити навчання українською мовою. 
Основним напрямком діяльності громад на другому етапі (початок 70-х – 80-ті рр.) 
стає  наукова,  українознавча  праця.  Головним  осередком  громадівського  руху  залишається 
Київ (Стара громада). Чергового удару по національному руху завдав Емський акт 1876 р., 
згідно  з  яким  заборонялось  видання  українською  мовою  як  оригінальних  творів,  так  і 
перекладів (навіть текстів до нот); завезення до імперії  українських книг, надрукованих за 
кордоном;  ставити  п„єси,  влаштовувати  концерти,  публічні  читання  українською  мовою. 
Місцева адміністрація мала стежити, щоб у школах не навчали українською мовою. З цього 
часу  відкрита  діяльність  громадівців  була  повністю  перенесена  за  кордон.  Жорстока 
політична  реакція  початку  80-х  рр.  призвела  до  розпаду  громад,  значна  частина  їх  членів 
залучається до народницького руху. Валуєвський циркуляр та Емський акт були скасовані 
лише в ході революції 1905-1907 рр. 
Третій етап громадівського руху припадає на 90-ті - початок 1900-х рр. З часом він 
поділяється  на  дві  течії.  З  одного  боку    діяльність  „молодих  громад”,  що  охоплювали 
головним  чином  студентську  молодь,  все  більше  набувала  політичного  характеру.  Виявом 
“молодогромадівського”  руху  можна  вважати  створення  Братства  Тарасівців  (1891  або 
1892  рр.),  що  ставило  своїм  основним  завданням  боротьбу  за  національне  визволення 
українського  народу  та  досягнення  політичної  автономії.  Представники  іншої  течії 
  36 
наполягали на продовженні традиційної культурно-освітньої та наукової діяльності. У 1897 
р. в Києві утворюється Загальна українська безпартійна демократична організація (Загальна 
українська  організація),  до  якої  приєдналися  всі  громади,  що  існували  в  20  містах 
Наддніпрянщини. Діяльність громад продовжувалась до Лютневої революції 1917 р. 
Яскравою  сторінкою  визвольної  боротьби  і  духовного  життя  на  західноукраїнських 
землях  стала  діяльність  „Руської  трійці”  (М.Шашкевич,  І.Вагилевич  і  Я.Головацький)  - 
демократичного об‟єднання, що існувало у 30-40-х рр. XIX ст. у Львові. Його діяльність була 
спрямована  проти  феодально-абсолютистського  ладу,  на  протистояння  реакційній 
асиміляторській політиці правлячих кіл Австрійської монархії і польської шляхти в Східній 
Галичині, розвиток самобутньої національної культури її населення у нерозривній єдності з 
культурою всього українського народу. Утвердженню цих принципів була підпорядкована їх 
літературна діяльність, зокрема, виданий у 1836 р. альманах „Русалка Дністрова”. 
У  1848-1849  рр.  у  більшості  європейських  країн,  в  т.ч.  й  Австрійській  імперії, 
відбулися  революції,  невід‟ємною  складовою  частиною  яких  стали  визвольні  рухи 
поневолених народів. Тоді було вироблено  програму національно-політичного і духовного 
відродження  українців,  створено  перше  політичне  національне  представництво  –  Головну 
Руську Раду (Львів, 1848 р.). У 60-х рр. XIX ст. на ґрунті ідей національного відродження 
європейських  народів,  під  впливом  українського  руху  на  Наддніпрянщині  серед 
західноукраїнської  інтелігенції  виникає  суспільно-політична  течія,  що  продовжує  традиції 
„Руської  трійці”  –  народовці.  Вони  були  представлені  переважно  молодою  українською 
інтелігенцією  і  займалися  культурно-освітньою  діяльністю.  В  Галичині  з  1868  р. 
засновуються  перші  „Просвіти”,  1873  р.  –  товариство  ім.  Т.Шевченка  у  Львові  (у  1892  р. 
перетворене  на  Наукове  Товариство  ім.  Т.Шевченка).  Народовці  виступали  за  єдність 
українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі. 
Зовсім інші погляди були  у москвофілів („староруси”). Представники цієї течії, що 
мала  клерикально-консервативний  характер,  наголошували  на  подібності  й  тотожності 
українців  і  росіян;  неможливості  власними  силами  вистояти  в  культурних  і  політичних 
змаганнях; невизнання права на розвиток української мови як літературної тощо. 
У 90-х рр. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію 
розвитку,  створюються  перші  національні  політичні  партії,  що  стане  предметом  розгляду 
наступної лекції. 
ІІ.  Фактично  першими  антиурядовими  таємними  організаціями  в  Наддніпрянській 
Україні  стали  масонські  ложі  на  початку  ХІХ  ст.  (Полтава,  Київ,  Житомир,  Одеса, 
Кам‟янець-Подільський  та  ін.).  Діяльність  масонських  лож  не  мала  українського 
національного  характеру.  Однією  з  цілей,  що  ставили  перед  собою  організатори  перших 
  37 
таємних  товариств,  було  залучення  малоросійського  дворянства  до  опозиційного 
всеросійського руху. Чи не єдиним винятком було „Малоросійське таємне товариство” на 
чолі з переяславським повітовим предводителем дворянства В.Лукашевичем, яке висувало 
завдання боротьби за державну незалежність України. Згодом члени масонських організацій 
брали участь в декабристському русі, інших таємних політичних організаціях. 
Першим організованим штурмом старого феодально-кріпосницького ладу в Росії став, 
названий  згодом,  декабристський  рух.  Програмними  документами  декабристів  стали 
„Руська правда” П.Пестеля та „Конституція” М.Муравйова. 
„Конституція”  Північного  товариства  декабристів  (Петербург)  передбачала 
встановлення  конституційної  монархії  та  поділ  Російської  держави  на  тринадцять 
федеративних штатів. Два з них – Чорноморський та Український (зі столицями відповідно у 
Києві  та  у  Харкові)  територіально  збігалися  з  колишніми  Гетьманщиною  та  Слобідською 
Україною.  
„Руська правда” Південного товариства (Наддніпрянщина) виступала за знищення 
кріпацтва, станового ладу, встановлення республіки. Програма виступала за єдність росіян, 
українців та білорусів, тобто єдиного і неподільного “слов‟янського племені”. В основу був 
поставлений принцип централізованої могутньої держави, через що вважалося за доцільне не 
відокремлення народів, а об‟єднання їх з російським народом та надання їм однакових прав з 
російським.  Позбавлення  народів  Росії  права  на  самостійне  існування  свідчить  про 
дворянську  обмеженість  поглядів  П.І.Пестеля.  В  той  же  час  його  думка  про  єднання  і 
рівноправність  народів  прогресивна.  У  1825  р.  до  Південного  товариства  увійшло 
„Товариство  об’єднаних  слов’ян”  (засноване  у  1823  р.  в  м.  Новограді-Волинському 
дворянами  українського  та  польського  походження)  у  програмних  документах  якого 
(“Правила”,  “Клятвена  обіцянка”)  виразно  проступали  ідеї  добровільного  об‟єднання 
слов‟янських народів у федерацію, встановлення демократичного республіканського устрою. 
Незважаючи  на  нищівну  поразку  (Петербург,  грудень  1825  р.;  Наддніпрянська  Україна, 
грудень  1825  р.  –  січень  1826  р.),  повстання  декабристів  зробило  визначний  вплив  на 
подальше  розгортання    визвольної  боротьби  в  Росії,  „благовісниками  свободи”  назвав 
декабристів Т.Шевченко. 
Певний вплив на розвиток суспільно-політичного руху в Україні виявляв польський 
національно-визвольний  рух,  особливо  під  час  антиросійських  повстань  1830-1831  рр., 
1863-1864  рр.  Однак  надмірний  аристократизм  цього  руху,  зверхність  до  корінного 
українського  населення  і  його  потреб,  реваншистські  ідеї  відтворення  Великої  Польщі,  до 
якої  мали  бути  включені  і  українські  землі,  відштовхнули  від  нього  представників 
українства. 
  38 
Народницький рух в Україні. Народництво – ідеологія і громадсько-політичний рух, 
який охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-80-х 
рр. ХІХ ст. Цей суспільний рух був спрямований на захист селянства в його прагненні до 
волі і землі й поєднував у собі ідеї утопічного соціалізму з вимогами ліквідації кріпосництва 
та  всіх  його  залишків.  Народники  вірили  в  самобутній  характер  економічного  розвитку 
країни, вважали селянство рушійною силою революції. Народництво, як суспільна течія, в 
своєму розвитку пережило певну еволюцію. Демократичне, революційне народництво 60-70-
х  рр.,  що  відбивало  протест  проти  залишків  кріпосництва,  самодержавства  й  зростаючого 
капіталізму (що на їх думку несло селянам розорення та загострення соціальних конфліктів) 
й передбачало застосування крайніх форм боротьби – революція, повстання, терор, у другій 
половині  80  –  на  початку  90-х  рр.  перетворилось  на  ліберальне, з  вимогами  поміркованих 
ліберальних реформ.  
У  70-х –  на  початку  80-х  рр.  ХІХ ст.  в  Наддніпрянській  Україні  головним  чином  в 
середовищі  земств  формується  ліберально-демократичний  табір.  Завдяки  „прикриттю” 
земств,  цей  суспільний  рух  діяв  напівлегально  і  був  виявом  прагнень  інтелігентсько-
різночинського середовища до активної участі не лише в культурно-господарських справах, 
але й в політичному житті. Однак жорсткий самодержавний режим аж до вибуху революції 
1905-1907  рр.  не  дозволив  ліберальному  напряму  стати  суттєвим  фактором  суспільно-
політичного життя в країні.  
У  80-х  рр.  ХІХ  ст.  в  Наддніпрянській  Україні  стрімкими  темпами  розвивається 
робітничий  рух.  Його  появу  пов‟язується  з  створенням  у  1875  р.  в  Одесі  першої  в  Росії 
політичної пролетарської організації – „Південноросійського союзу робітників”. Сповідуючи 
соціалістичні  ідеали,  Союз  ставив метою  знищення  царизму.  Подібні  до  нього  організації, 
робітничі  гуртки  невдовзі  з‟являються  у  всіх  робітничих  центрах  України.  У  80-х  рр. 
Наддніпрянською  Україною  прокочуються  перші  організовані  робітничі  страйки. 
Подальший  розвиток  капіталізму,  збільшення  промислового  пролетаріату,  ідейна  криза 
народництва,  розгортанням  масового  робітничого  створюють  сприятливі  умови  для 
поширення  марксизму  та  появи  соціал-демократичного  руху,  в  основі  якого  було 
сповідування  пріоритетності  боротьби  за  звільнення  трудящих  мас  шляхом  революції  та 
встановлення соціалістичної республіки. 
Одним з центрів робітничого, соціал-демократичного руху Росії стала Наддніпрянська 
Україна.  Не  випадково,  що  саме  завдяки  місцевій  соціал-демократії,  у  1897  р.  в  Мінську 
відбувся  І  з‟їзд  Російської  соціал-демократичної  робітничої  партії  (РСДРП)  на  якій  вони 
представляли більшість соціал-демократичних організацій всієї Росії. 
  39 
Протягом  згаданого  періоду,  за  відсутності  дієвого  власного  національного 
політичного  руху,  значні  сили  українців  і  надалі  були  змушені  приймати  участь  у 
загальноросійських  політичних  формаціях  –  народницькому  русі,  робітничому,  соціал-
демократичному.  Це  явище,  коли  цілі  покоління  українства  залучалися  до 
загальноросійського  визвольного  руху,  в  цілому  досить  негативно  позначилося  на 
українському національному рухові. Поступово склалася традиція пріоритетності боротьби 
за соціальне визволення, а національне визволення відсувалося на невизначене майбутнє, 
принаймні  до  моменту  ліквідації  самодержавства.  Це  значно  стримувало  розвиток 
національного суспільного руху, поширення національної свідомості, що, зрештою, і стало 
результатом  непідготовленості  українського  політичного  руху  до  складних  завдань,  які 
поставило життя на початку ХХ ст. 
Таким  чином,  ХІХ  ст.  стає  періодом  посилення  соціальної  боротьби,  піднесення 
українського  національного  руху,  який  стимулював  як  загальний  прогрес  усього 
українського суспільства, так і зростання національної і громадянської свідомості широких 
народних  мас.  У  XIX  ст.  існує  майже  безперервний  ланцюг  груп  або  товариств,  навіть  не 
завжди оформлених організаційно, що за мету своєї діяльності ставлять втілення в життя ідеї 
культурного й політичного відродження України. 
 
Тема 7.  Україна на початку ХХ ст. (1900 – 1917 рр.) 
План 
1.  Соціально-економічний  розвиток  України  на  початку  ХХ  ст.  Столипінська 
аграрна реформа. 
2. Суспільно-політичне життя України на початку ХХ ст.: 
а) Виникнення та діяльність українських політичних партій; 
б) Україна в добу першої російської революції 1905 – 1907 рр.  та третьочервневої 
монархії. 
3. Україна в роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.).  
    
1.  Соціально-економічний  розвиток  України  на  початку  ХХ  ст.  Столипінська 
аграрна реформа. 
При  розгляді  першого  питання  необхідно  підкреслити,  що  Україна,  як  складова 
Російської імперії, на початку ХХ ст. увійшла в новий етап розвитку –  монополістичну фазу 
капіталізму,  коли  вирішальну  роль  в  житті  держав  набувають  монополістичні  об‟єднання. 
Монополія  з  грецької  –  „єдиний  продавець”.  Під  цим  терміном  розуміється  пануюче 
становище однієї чи групи фірм на ринку. Ці об‟єктивні  процеси були пов‟язані з світовою 
  40 
промисловою кризою, яка у 1900–1903 рр. охопила Росію і прискорила процес монополізації 
та  концентрації  виробництва,  коли  в  першу  чергу  банкрутували  й  поглиналися  дрібні 
підприємства. Нове промислове піднесення починається у 1909–1912 рр.  
Фактично  відбувався  процес,  коли  в  інтересах  груп  капіталістів  захоплювався  та 
перерозподілявся на сфери впливу ринок, де монополії в різних галузях запроваджували свої 
„правила    гри”  –  встановлювали  високі  ціни  на  власні  товари,  не  допускали  на  ринок 
конкурентів  тощо.  Від  цього  страждав  пересічний  споживач,  який  в  умовах  відсутності 
конкуренції отримував обмежений асортимент товарів та послуг за перебільшену ціну. Така 
ситуація  негативно  позначалася  на  всій  макроекономічній  системі,  адже  монополії, 
забезпечивши  сталі  прибутки,  дозволяли  собі  витрачати  менше  коштів  на  модернізацію 
виробництва, оновлення продукції. Через це економіка України, як і Росії в цілому, починає 
відставати  від  загальноєвропейського  рівня,  її  товари  втрачають  конкурентноздатність  на 
зовнішніх ринках.  
Саме в цей час монополістичні об'єднання  – союзи підприємців (трести, синдикати, 
концерни та картелі) зосередили у своїх руках виробництво і збут левової частини продукції 
України.  Серед  них  –  об'єднання  цукрозаводчиків,  металургійний  синдикат  „Продамет”, 
кам'яновугільний синдикат „Продвугілля” та ін. Сприятливі умови приваблювали в Україну 
іноземний капітал, переважно  бельгійський, французький, англійський, американський. На 
початок  ХХ  ст.  тут  було  сконцентровано  25%  всіх  іноземних  інвестицій  Росії,  головним 
чином  у  важкій  промисловості:  у  вугільній  –  63%  капіталу,  металургії  –  90%.  Поряд  з 
промисловими  виникають  великі  банківські  монополії,  відбувається  процес  зрощування 
банківського капіталу з промисловим та утворення фінансового капіталу. 
В цей час, Україна, займаючи друге після Центрально-промислового району місце в 
промисловому  виробництві  Росії,  перше  в  паливно-металургійній  галузі,  за  темпами 
розвитку,  концентрацією  виробництва,  продуктивністю  праці,  стала  динамічним  і 
перспективним  регіоном  імперії.  В  Україні  у  1902  р.  на  підприємствах  з  кількістю  500  і 
більше  робітників  працювало  понад  40%  усіх  працюючих,  що  було  одним  з  найвищих 
світових показників. Однак ці здобутки були досягнуті не в ім‟я не корінного українського 
народу,  а  величезної  імперії,  іноземних  компаній,  які  по-хижацькому  використовували 
природні ресурси України, дешеву робочу силу, вивозили за її межі величезні прибутки.  
Промислове  піднесення  викликало  стрімке  зростання  чисельності  пролетаріату  в 
Україні,  яка    у  1917  р.  складала  3,6  млн.  чол.  Однак  зауважимо,  що  українці  і  надалі 
залишалися  селянським  народом:  хоча  на  початку  ХХ  ст.  вони  складали  біля  70% 
промислових робітників, серед кваліфікованих робітників та металургів – 25-30%, понад 80% 
нації були селянами. Частка українців серед  міських жителів була менша за третину.  
  41 
В  сільському  господарстві  України  на  початку  XX  ст.  проходила  боротьба  двох 
тенденцій:  переважаючого  прусського  (буржуазно-поміщицького)  і  американського 
(фермерського) шляхів розвитку. За даними статистики (1905 р.) в Україні 10,9 млн. десятин 
землі  належало  35,2  тис.  поміщицьких  господарств,  однак,  лише  менше  40%  з  них  були 
здатні виробляти товарну продукцію. Переважно поміщицькі господарства використовували 
для свого існування відробіткову систему, здаючи землю в оренду. Т.ч. поміщики здебільше 
виступали не як виробники, а як землевласники-лихварі,  сприяючи розоренню селянства  і 
поглиблюючи, в умовах гострої недостачі землі,  аграрне питання.  
На селянина тиснули й штучно підтримувані царизмом общинні пережитки. Справа в 
тому,  що  земля  знаходилася  у  власності  всієї  общини  (надільна  земля),  продавати  або 
купувати  її  було  заборонено.  Існувала  кругова  порука,  при  якій  за  сплату  боргів  кожного 
селянина відповідала сільська громада, без її згоди селянин не міг іти з села на заробітки. У 
1905 р. в Україні було близько 45 % дворів з общинним землеволодінням.  Багатомільйонне 
селянство володіло 91 млн. десятин надільної і 5,4 млн. десятин приватної землі, через що на 
одне бідняцьке господарство припадало в середньому 3,7 десятини землі, на середняцьке – 
8,2. Десятки тисяч селян були безземельними, не мали робочої худоби, реманенту, через що 
були змушені, як і раніше, йти в кабалу до поміщиків.  
З метою вирішення гострого аграрного питання, пов‟язаного з подоланням проблеми 
безземелля,  зняття  обмежень  для  буржуазних  перетворень,  а  також  створення  політичної 
опори  самодержавства  на  селі,  урядом  П.  Столипіна  були  запропоновані  заходи,  які 
передбачали:  ліквідацію  общини,  яка  в  даних  умовах  виступала  як  гальмо  економічного 
розвитку; передачу землі селянам у приватну власність; надання кредитної допомоги через 
Селянський  земельний  банк;  організацію  переселення  селян  у  райони  Сибіру,  Далекого 
Сходу,  Північного  Кавказу  та  Середньої  Азії.  Столипінська  аграрна  реформа,  яка  була 
розрахована на 20 років, поряд з іншими (реорганізація місцевого самоврядування, судових 
установ, робітниче страхування, введення загальної початкової освіти) мала повернути Росію 
на шлях еволюційного розвитку. 
Основні положення реформи були викладені в указі 9 листопада 1906 р., який після 
затвердження царем став законом від 14 червня 1910 р. Селяни отримали право виділення з 
масиву общинних земель власної компактної  земельної ділянки – відрубу (передбачалося й 
переселення на хутори). Т.ч. земля переходила у приватну власність, її можна було купувати 
й  продавати.  В  Україні  з  1861  р.  переважно  існувало  подвірне  землеволодіння:  земля 
вважалася власністю всієї родини, її не можна було продавати й ділити між членами родини. 
Відтепер кожний селянин міг вийти з подвірного господарства і стати власником землі.  
  42 
Аграрна  реформа  прискорила  перехід  села  на  індустріальну  основу,  сприяла 
розширенню внутрішнього ринку і збільшенню товарності сільського господарства. Однак  
ці  модернізація  здійснювалася  досить  повільно  у  порівнянні  з  країнами  Західної  Європи  і 
була перервана війною у 1914 р. Реформа мала найбільший успіх в Україні. Якщо 1916 р. в 
40 губерніях Європейської Росії біля 24% господарів вийшло з общини, то на Правобережжі 
–  50,7%,  на  Півдні  –  34,2%,  Лівобережжі  –  13,8%.    Масової  хуторизації  не  відбулося:  на 
хутірське  землеволодіння  припадало  14%  селянських  дворів.    Протягом  1907–1912  рр.  з 
України  на  Схід    виїхало  бл.  1  млн.  чоловік.  Однак,  внаслідок  недостатньо  підготованої 
переселенської  компанії  значна  частина  селян  повернулася.  Лише  в  1911  р.  в  Україну 
повернулося  68%  переселенців.  Далеко  не  всі  селяни  могли  скористатися  з  послуг 
Селянського банку, виходячи з високої вартості його послуг.  
Проведення реформи призвело до посилення класової диференціації села. Станом на 
1912  р.  серед  селян  України  частка  бідняків  складала  57%,  середняків  –  30%,  заможних – 
11,9%.  В  цілому,  аграрна  реформа  не  досягла  своєї  мети.  Хоча  продуктивність  сільського 
господарства  зросла  (протягом  1909–1913  рр.  у  1,5  рази),  гострою  залишилася  проблема 
аграрного  перенаселення,  не  була  вирішена  і  головна  політична  мета  –  село  не  стало 
надійною опорою самодержавства, про що свідчила хвиля соціальної боротьби, особливо у 
1907–1910  рр.,  яка  приймала  різні  форми:  знищення  поміщицьких  посівів,  підпали  майна, 
самовільна порубка лісу, захоплення поміщицьких земель. 
 
2. Суспільно-політичне життя України на початку ХХ. Виникнення та діяльність 
українських політичних партій. 
При  розгляді  другого  питання,  студенти  мають  з‟ясувати,  що  наприкінці  ХІХ  – 
початку  ХХ  ст.  український  суспільний  рух  вступає  у  якісно  новий  етап  –  створення 
політичних  партій.  Спочатку  виникають  партії  соціалістичного  спрямування,  які  тривалий 
час кількісно домінували. З огляду на більш сприятливі політичні умови, перші українські 
партії  виникли  на  терені  Австро-Угорської  імперії,  в  Галичині.  Спираючись  на  закон  про 
громадські  об‟єднання  (1867  р.),  в  1890  р.  у  Львові  створюється  Русько-українська 
радикальна партія, згодом з назвою – Українська радикальна партія (УРП). Вона займала 
посереднє становище між марксизмом та народництвом. У 1899 р. в Галичині утворюється 
Українська  соціал-демократична  партія  (УСДП),  яка  стала  автономною  національною 
секцією  австрійської  соціал-демократії.  Відстоюючи  соціалістичні  гасла,  вона  перебувала 
переважно в опозиції до інших українських партій, однак, виходячи з її вузької соціальної 
бази (робітничий клас), партія залишалася маловпливовою. У 1899 р. виникає  Українська 
національно-демократична партія (УНДП), яка, займаючи центристські позиції, очолила 
  43 
національний  політичний  рух  українства.  За  подібною  схемою  (національні  демократи  – 
радикали  –  соціал-демократи)  у  першому  десятиріччі  ХХ    ол.  створюється  національна 
партійна система в Буковині. Інші дрібні політичні партії (консервативні, москвофільські) не 
відігравали суттєвої ролі.  
Українські  політичні  партії  Галичини  та  Буковини  (в    ол.  арем  ий    Закарпатті 
процес їх складання розгорнувся лише  у 1918 р.) діяли цілком легально, мали національні 
фракції у Віденському парламенті, Галицькому та Буковинському сеймах. Не зважаючи на 
ідейні розбіжності, згадані українські партії на зламі XIX–ХХ   ол. займали єдину позицію 
щодо  першочерговості  національного  визволення  українського  народу,  а  соціальне 
визволення розглядали як похідну попередньої. Вирішення національного питання бачилося 
шляхом  створення  соборної  Української  держави  («програма-максимум”).  Першим 
кроком до її втілення („програма-мінімум”) мало бути утворення з усіх українських земель 
Австрії  (Східна  Галичина  та  Північна  Буковина)  українського  Коронного  краю  на  засадах 
політичної  національно-територіальної  автономії  у  складі  федеративної  Австрії.  Долю 
українського народу в Наддніпрянській Україні  згадані партії пов‟язували з перетворенням 
Росії  на  конституційно-федеративну  або  ж  відторгнення  від  неї  українських  земель,  чим 
викликали велику стурбованість в російських урядових колах. 
В  Наддніпрянщині  українські  політичні  партії  створювалися  в  умовах  відсутності 
політичних  свобод,  нелегально.  Місцева  національна  партійна  система  складалася  з  ІІІ 
основних  течій:  соціалістичної  (найвпливовішої),  національно-революційної  та 
ліберальної.  Першою  була  створена  у  1900  р.  у  Харкові    за  ініціативи  студентства 
Революційна  українська  партія  (РУП),  яка  займала  соціалістичні  позиції.  У  практичній 
діяльності    партія  відстоювали  соціальні  інтереси  селянства,  яке  вважали  основою 
української  нації.  Програмним  документом  РУП  стала  брошура  М.Міхновського 
„Самостійна  Україна”  (Львів,  1900  р.)  стрижнем  якої  було  гасло  –  „Одна,  єдина, 
нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ”, спрямована на відбудову 
Української держави. Однак, у 1903 р. партія відмежовується від попередньої програми через 
її  „націоналістичні  тенденції”  і  переходить  на  автономно-федералістські  позиції.  В 
наступному РУП, частково за рахунок своїх колишніх членів, дала поштовх для формування 
нових політичних партій – соціалістичних (Українська соціалістична партія, Українська 
соціал-демократична спілка (Спілка) – автономна частина російських соціал-демократів; 
Українська  соціал-демократична  робітнича  партія,  групи  українських  соціалістів-
революціонерів), а також національного та ліберального напряму.  
Національно-революційна  течія  в  Україні  уособлювалася  з  утвореною  у  1902  р. 
Українською народною партією (УНП), яка незмінно залишалася на позиціях боротьби за 
  44 
повну  національну  незалежність  України  („автономія”  розглядалася  виключно  як  етап  на 
цьому  шляху),  що  мало  забезпечити  подальші  соціальні  перетворення  в  соціалістичному 
напрямі. Протягом 1904–1905 рр. з утворенням маловпливових Української демократичної 
партії  (УДП)  та  Української  радикальної  партії  (УРП),  які  згодом  об‟єдналися  в  одну 
демократично-радикальну партію (УДРП), сформувалася ліберальна течія.  Її політичною 
платформою було встановлення конституційної монархії, запровадження автономії України. 
В період політичної реакції діяльність ліберальних партій припиняється. На їх базі у 1908 р. 
створюється  політичне  об‟єднання  –  Товариство  українських  поступовців  (ТУП),  яке 
обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за українську справу. 
На  відміну  від  Західної  України,  національні  партії  в  Наддніпрянщині  залишалися 
досить  нечисленними,  не  мали  спільної  політичної  платформи.  В  умовах  реакційного 
царського  режиму,  переважаючих  позицій  загальноросійських  політичних  партій,  які  не 
визнавали  визвольних  прагнень  українського  народу,  вони  на  початку  ХХ  ст.,  у  своїй 
більшості,  перейшли  на  позиції  „автономізму”,  бачачи  вирішення  українського  питання 
шляхом  створення  національної  широкої  автономії  у  складі  оновленої  Росії,  що,  в  цілому, 
відповідало  настроям  українського  суспільства.  Після  поразки  революції  1905-1907  рр. 
діяльність  національних  партій  в  Україні  завмирає.  Їх  керівні  органи  та  видавництва 
переносяться за кордон. Пожвавлення і поновлення діяльності партій відбувається  у  1911-
1912 рр., але це піднесення було перервано світовою війною. 
Україна в добу першої російської революції 1905 – 1907 рр.  та третьочервневої 
монархії. 
Підкреслимо, що на початку ХХ ст. Росія увійшла в період гострої політичної кризи.  
Зволікання  з  вирішенням  аграрного  питання,  посилення  соціальних  антагонізмів, 
національний гніт, відсутність демократичних свобод тощо створювали грунт для стихійного 
вибуху  невдоволення  народних  мас.  Приводом  для  початку  революції  стала,  як  відомо, 
кривава розправа над учасниками мирної демонстрації в Петербурзі 9 січня 1905 р.  
У своєму розвиткові перша російська революція пройшла кілька етапів, кожний з яких 
мав свої особливості. Зокрема, сучасний історик О.Бойко виділяє наступні: 
І етап:  «Піднесення» (січень – жовтень 1905 р.) 
ІІ етап:  «Кульмінація» (жовтень – грудень 1905 р.) 
ІІІ етап : «Спад» (січень 1906 р. – червень 1907 р.) 
 Наголосимо,  що  особливістю  революційних  подій  в  Україні,  що  обумовило 
широкомасштабні  народні  виступи,  стало  те,  що  вона  складалася  з  трьох  пов‟язаних  між 
собою  складових:  соціальної  революції,  завданням  якої  було  знищення  існуючого 
політичного  режиму,  демократизація  суспільного  життя;  аграрної  революції  з  наміром 
  45 
радикального  і  остаточного  вирішення  селянського  питання,  ліквідації  поміщицького 
землеволодіння  та  національної  революції,  пов‟язаної  з  вирішенням  українського 
національного питання, створення умов для вільного розвитку української нації. 
Варто  наголосити,  що  лише  піднесення  революції  змусило  самодержавство  піти  на 
поступки  та  започаткувати    реформування  політичного  устрою  Росії  „зверху”  в  напрямі 
наближення до стандартів Західної Європи. 17 жовтня 1905 р. Миколою II було підписано 
Маніфест, в якому проголошувалися громадянські свободи (недоторканість особи, свободу 
совісті,  друку,  зборів,  союзів),  декларувалося  про  скликання  російського  парламенту  – 
Державної Думи із залученням до виборів усіх верств населення. Цей документ, згідно якого 
Росія мала трансформуватися у конституційну монархію, мав надзвичайно важливі наслідки. 
Він  суттєво  розширив  межі  легальної  політичної  та  культурної  діяльності.  Зокрема,  це 
знайшло  вияв  у  створенні  робітничих  рад,  профспілок,  селянських  спілок,  поширенні 
кооперативного руху, громадських організацій та політичних партій. 
Оголошення  Маніфесту,  з  яким  українське  середовище  пов‟язувало  великі  надії  на 
демократизацію  політичного  режиму,  вирішення  „українського  питання”,  викликало 
бурхливий розвиток національного  руху. Так, з прийняттям закону про товариства (березень 
1906  р.)  масово  поширюються  в  Україні  національні  громадські  об‟єднання:  клуби, 
самодіяльні  театри,  особливо  „Просвіти”.  Завдяки  оприлюдненню  правил  про  пресу 
(листопад 1905 р.), правил про неперіодичні видання (квітень 1906 р.), які фактично поклали 
край заборони українського друкованого слова, після сумно відомих указів 1863 та 1876 рр., 
в  Україні  вперше  створюється  національна  періодична  преса,  початок  якій  поклала  газета 
„Хлібороб” (Лубни, листопад 1905 р.). Найбільше україномовних газет та журналів виходило 
в Україні у 1906 р. – 32. Великого розмаху набуває рух за українізацію освіти. Однак певних 
здобутків  вдалося  досягти  лише  в  ряді  вищих  навчальних  закладів  (Київському, 
Харківському,  Одеському  університетах,  Петербурзьких  Вищих  жіночих  курсах  та  деяких 
інших), де протягом 1906–1907 рр. читалися українознавчі курси. 
Починаючи  з  1906  р.  українці  вперше  прийняли  участь  у  роботі  російського 
парламенту. У І та II Державних Думах діяли Українські думські громади, які  відстоювали, 
головним чином, право України на політичну автономію, українізацію освіти, судочинства, 
церкви та місцевих адміністративних органів. Однак їх намагання були цілком блоковані ще 
на стадії обговорення законопроектів. 
В  період  революції  значно  активізуються  українські  політичні  партії,  основним 
прагненням яких було здійснення соціальної революції та вирішення національного питання 
шляхом  надання  Україні  прав  широкої  національно-територіальної  автономії,  українізації 
всіх  сфер  життя.  Але,  незважаючи  на  значне  піднесення,  національний  рух  в  Україні 
  46 
знаходився у досить складних умовах. Як відзначав з цього приводу М.Грушевський, „серед 
бурхливої  хвилі  російської  революції  1905  р.  український  рух  здавався  дрібним 
провінціалізмом, що мав... згодом потонути і розплистися в російськім морі”. Причини цього 
полягали  в  тому,  що  український  політичний  рух  та  його  вимоги  не  отримали  визнання  з 
боку  російських  революційних  сил,  залишався  досить  низьким  і  рівень  національної 
свідомості серед  українства. 
3 червня 1907 р. з опублікуванням царського Маніфесту про розпуск ІІ Держдуми і 
новий виборчий закон, за яким 80% населення позбавлялося виборчих прав, в Росії фактично 
було здійснено державний переворот, який не тільки відкривав період політичної реакції, а й 
підводив риску під революційними змаганнями 1905–1907 рр. В умовах репресій українські 
політичні партії були вимушені майже повністю згорнути свою роботу. Логічним наслідком 
наступу  реакції  було  посилення  національного  гніту.  В  Україні  була  закрита  переважна 
більшість  українських  газет  та  журналів,  „Просвіт”,  інших  громадських  об‟єднань.  З 
освітнього  процесу  була  повністю  вилучена  українська  мова.  Єдиною  політичною 
інституцією, яка в цих умовах намагалася захищати національні інтереси було Товариство 
українських поступовців (ТУП). З допомогою російських кадетів ТУП вдалося декілька разів 
підняти українське питання в ІІІ та IV Державних Думах (1908, 1911, 1913, 1914 рр.), однак 
будь-які спроби щодо його вирішення, принаймні в освіті, не знайшли підтримки ні з боку 
уряду, ні провідних російських політичних сил. 
 
3.  Україна в роки Першої світової війни (1914 – 1918 рр.). 
При оволодінні сутністю  третього питання студенти мають усвідомити, що  Перша 
світова  війна  (1914–1918  рр.)  розпочалася  і  велася  з  метою  перерозподілу  світу  з  боку 
провідних  імперіалістичних  блоків  –  Антанти  та  Троїстого,  згодом,    ол.  арем    союзу. 
Війна стала трагедією для українського народу. Його етнічні землі стали об‟єктом агресії, що 
перетворило їх на один з головних фронтів війни. Розірвані між ворогуючими державами, 
різні  частини  українців  в  лавах  російської  (3,5  млн.    ол..)  та  австрійської  (250  тис.    ол..) 
армій мусили воювали один проти одного за чужі інтереси.  
Однак,  якщо  Німеччина  та  Австро-Угорщина  загарбання  Наддніпрянської  України 
прикривали  гаслами  „звільнення  українців”,  приєднання  їх  до  цивілізованої  „Серединної 
Європи”, надання автономії чи, навіть, створення малоймовірного „Київського королівства”; 
то  Росія  діяла  набагато  відвертіше.  Свою  експансіоністську  політику  вона  маскувала  під 
личиною панславізму, тобто об‟єднання слов‟янських народів навколо скіпетра Романових. 
Першою  жертвою  втілення  цих  планів  мали  стати  українці  Галичини,  Буковини  та 
Закарпаття.  Влучення  цих  земель  до  Росії  трактувалося  як  возз‟єднання  „руських  земель” 
  47 
навколо  Москви.  З  допомогою  війни  Росія  прагнула  знищити  всеукраїнський  центр 
національного  руху  в  Галичині,  що  мало  сприяти  остаточній  асиміляції  українства  і  в 
Наддніпрянській Україні. 
Окрім  розгляду  перебігу  військових  подій,  студентам  важливо  уяснити  тактику 
українських  політичних  сил  в  цих  умовах.  Щодо  „  ол.  арем  ий  ою  українців”,  то, 
розуміючи  перспективи  російського  завоювання,  вони,  окрім  маловпливової  
москвофільської течії, свідомо підтримали Австро-Угорщину. З початком війни у Львові  1 
серпня  1914  р.  галицькими  політичними  партіями  (УНДП,  УРП,  УСДП)  було  утворене 
політичне  представництво  –  Головну  українську  раду  (ГУР),  яка  в  своєму  Маніфесті 
закликала всіх українців боротися на боці конституційної Австрії проти самодержавної Росії. 
Поразка останньої мала означати збереження українського середовища в Австро-Угорщині 
та  час  народження  на  руїнах  Російської  імперії  вільної  України.  З  подібним    маніфестом 
виступили  представники  політичних  сил  Буковини,    греко-католицька  церква.  Під  егідою 
ГУР в 1914 р. створюється перше національне військове формування  – Українські січові 
стрільці  (УСС).  Політичні  сили  українців,  які  отримали  урядові  гарантії  запровадження  в 
майбутньому  національної  автономії,  небезпідставно  розглядали  себе  як  партнери  та 
союзники Відня. 
В серпні 1914 р. у Львові політичними емігрантами з Наддніпрянщини було створено 
Союз  визволення  України  (СВУ),  який  домагався  з  допомогою  Німеччини  та  Австро-
Угорщини  добитися  перемогти  над  Росією  та  утворення  в  Наддніпрянській  Україні 
самостійної держави у вигляді монархії. Однак ідеї СВУ через те, що вони оцінювалися як 
антипатріотичні, не отримали поширення в Наддніпрянщині. 
Пізніше,  в  травні  1915  р.  під  час  контрнаступу  німецько-австрійських  військ,  які 
увійшли  в  межі  Західної  України,  Волині,  Царства  Польського,  тобто,  коли  відкривалися 
перспективи військової поразки Росії, шляхом влучення до  ГУР представників політичних 
партій  з  Буковини  та  СВУ  утворюється  Загальна  українська  рада  (ЗУР).  Нею  були 
висунуті  вимоги,  які  мали  вирішити  українське  питання  у  всеукраїнському  масштабі  в 
повному, як на той час, обсязі. На рівні Австрії  українські терени (Галичина та Буковина) 
мали утворити єдиний національний Коронний край, а на визволених з-під Росії українських 
землях Наддніпрянщини планувалося створити самостійну Українську державу. 
Щодо  Наддніпрянської  України,  то  з  початком  війни,  на  фоні  патріотичного 
піднесення,  місцеві  українські  політичні  сили  в  переважній    більшості  були  вимушені 
виступити  на  підтримку  царського  уряду.  У  погодженні  з  ТУП  редактором  газети 
„Украинская  жизнь”  С.Петлюрою  в  липні  1914  р.  було  опубліковано  декларацію  „Війна  і 
українці”,  в  якій  висловлювалася  лояльність  українців,  а  також  містилися  сподівання,  що 
  48 
українці мають право розраховувати на зміну урядової політики і втілення їх національних 
вимог.  Згодом  національні  політичні  сили  дистанціюються  від  уряду  і  висловлюють  все 
більш  опозиційні  настрої.  На  нейтральні  позиції  переходить  провідне  ТУП,  яке  в  своїй 
декларації  “Наша  позиція”  (1916  р.)  відмежовувалося  від  імперіалістичної  війни, 
наголошуючи,  що  завданням  української  нації  є  досягнення  демократичної  автономії 
України  у  складі    федерації  рівноправних  народів  Росії.  Водночас  значна  частина 
українських  соціал-демократів  на  чолі  з  В.Винниченком  займала  позиції  опори  на  власні 
сили  і  від  початку  намагалася  захищати  інтереси  української  нації,  а  не  імперські  амбіції. 
Діючи нелегально, вони відстоювали гасла “Геть війну!”, “Хай живе автономія України!”.  
Війна принесла українському народу важкі випробування. В Наддніпрянській Україні, 
не  зважаючи  на  вияви  лояльності,  уряд  розпочав  переслідування:  були  закриті  майже  всі 
газети та громадські організації, багатьох українських діячів заслано до Сибіру.  
Ще  більш  трагічніша  ситуація  склалася  в  Галичині  та  Буковині.  За  висловом 
Д.Дорошенка, ці землі протягом 1914-1917 рр. опинилися між молотом і ковадлом: з одного 
боку  українців  “скарано  за  русофільство,  з  другого  –  йшли  “визволителі”  і  карали  за 
мазепинство та австрофільство”. Так, з блискавичним захопленням цих земель Росією у 1914 
р., з боку австрійської влади було інспіровано справу т.зв. „української зради”, коли огульно 
українське  населення  було  звинувачене  у  воєнній  поразці.  Наслідком  цього  стали  масові 
репресії, жертвами яких стали десятки тисяч мирних жителів, сотні тисяч стали біженцями.  
Справу  цілковитого  погрому  завершив  російський  окупаційний  режим.  Виходячи  з 
проголошеної офіційної доктрини, що відвойовані терени Галичини та Буковини є частиною 
єдиної  великої  Русі,  тут  розпочалося  нещадне  переслідування  та  арешти  „мазепинців”.  В 
державних  установах  та  церкві,  громадському  житті  було  заборонено  вживати  українську 
мову.  Були  закриті  всі  національні  громадські  інституції  та  господарські  установи, 
видавництва,  газети,  школи,  переслідувалася  греко-католицька  церква,  що  призвело  до 
періоду так званої Галицької руїни.  
Ситуація  навколо  українців  не  покращилася  і  з  відновленням  австрійської  влади  в 
Західній Україні в середині 1915 р. Відтепер у Німеччини та Австро-Угорщини на східному 
фронті  з‟явився  новий  стратегічний  партнер  –  польські  політичні  сили,  згодом  утворена 
ними  Польська  держава,  що  повністю  перекреслювало  будь-які  сподівання  українців  на 
справедливе вирішення їхньої долі.  
Таким  чином,  роки  війни,  на  які  українці  покладали  великі  надії  щодо  створення 
кардинальних  умов  для  зміни  свого  становища  в  Росії  та  Австро-Угорщині,  принесли 
  49 
невтішні,  але  цілком  передбачувані  реалії.  Виходячи  з  цього,  в  умовах,  коли  обидві 
виснажені  імперії  йшли  до  свого  краху,  українські  політичні  сили  Наддніпрянської  та 
Наддністрянської  України  все  активніше  виступають  під  антивоєнними  гаслами  та 
згуртовуються навколо ідеї відновлення української державності. 
 
Тема 8. Українська національно-демократична революція у 1917-1920  рр. 
План. 
1.  Центральна Рада та її Універсали. Проголошення  УНР. Війна Радянської Росії 
проти УНР. 
2. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави П.Скоропадського. 
3. Відновлення УНР. Державотворча діяльність Директорії. 
4. Революція в Західній Україні. Утворення ЗУНР. Акт злуки 22 січня 1919 р. 
5.  Остаточне  встановлення  радянської  влади  в  Україні.  Підсумки  та  уроки 
революцій 1917-1920 рр. 
 
1. Центральна Рада та її Універсали. Проголошення  УНР. Війна Радянської Росії 
проти УНР. 
Починаючи  вивчати  тему,  студенти  мають  усвідомити,  що  цей  короткий  період 
складає  цілу  історичну  епоху  за  насиченістю  й  важливістю  подій,  які  відбувалися  тоді  в 
Україні.  Перша  світова  війна  викликала  незадоволення  населення  існуючою  владою  в 
Російській імперії. Наприкінці 1916 – на початку 1917 р. Росію охопила загальнонаціональна 
криза, яка переросла в Лютневу буржуазно-демократичну революцію. Микола ІІ відрікся від 
влади, а в Росії встановився демократичний режим. Перемога революції сприяла утворенню 
двовладдя. Влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду, а реальним впливом в 
столиці користувалася Петроградська Рада робітничих і солдатських депутатів. 
Повалення  монархії,  проголошення  демократичної  республіки  сприяло  посиленню 
національно-визвольного  руху  пригноблених  народів  Російської  імперії.  В  національних 
окраїнах  розпочалися  національно-визвольні  революції.  Однією  із  перших  в  епіцентрі 
політичної боротьби опинилася Україна. 
Революційні  події  в  Україні  розпочалися  в  березні  1917  р.,  де,    поряд  із  місцевими 
органами  Тимчасового  уряду  і  радами  робітничих,  солдатських  депутатів,  на  політичній 
арені  зявилась  й  третя,  національно-демократична  влада  –  Центральна  Рада.  Її 
засновниками  виступили  українські  організації  й  політичні  партії.  Основними  гаслами 
  50 
Центральної  Ради,  створеної  4  (17)  березня  1917  р.,  стали  широка  національно-
територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії 
та українізація всіх сфер суспільного життя.  
У  квітні-травні  1917  р.  спостерігається  процес  поступового  зміцнення  впливу 
Центральної  Ради.  І  Всеукраїнський  Національний  Конгрес  визначає  її  керівним  центром 
визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається 
М.Грушевський, заступниками – В.Винниченко і С.Єфремов. Інші представницькі зїзди 
(військові,  селянські,  робітничі,  партійні) також  делегують  до  складу  Центральної  Ради 
своїх  представників.  Таким  чином  Центральна  Рада  поступово  перетворюється  із  по  суті 
міського київського органа у загальноукраїнський представницький орган. 
Головним напрямком діяльності Центральної Ради було домагання автономії в складі 
демократичної Росії. Однак дуже швидко діячів Ради чекало розчарування стосовно намірів 
російських демократів. У травні 1917 р.  Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом 
щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну 
Раду  виразником  волі  українського  народу  і  відмовляє  в  справедливих  домаганнях 
українства.  У  відповідь,  10  (23)  червня  1917  р.  Центральна  Рада  оприлюднює  свій  І 
Універсал, який проголосив автономію України. У середині червня створюється виконавчий 
орган влади – Генеральний Секретаріат на чолі із В.Винниченком. 
Проголошення  універсалу  змусило  Тимчасовий  уряд      змінити  тактику  і  піти  на 
переговори із Центральною Радою. Наприкінці червня до Києва для офіційних переговорів 
приїхали  міністри  О.  Керенський,  М.  Терещенко  та  І.  Церетелі.  Наслідком  дводенних 
переговорів  стало  ухвалення  компромісу,  який  полягав  у  тимчасовому  знятті  вимоги  про 
проголошення  автономії  України  та  узгодженні  даного  питання  з  Установчими  зборами 
Росії; визнанні Тимчасовим урядом Росії Центральної Ради як легального  представництва 
українського  народу;  до  складу  Ради  мали  увійти  представники  національних  меншин; 
Центральна  Рада  мала  виробити  національно-персональний  статус  України  і  підготувати 
проект усіх законів, які повинні були ухвалити Установчі збори Росії. Названі домовленості 
лягли в основу ухваленого 3 (16) липня 1917 р. ІІ Універсалу Центральної Ради.  
 Але втілити в життя дані домовленості  цим двом органам влади так і не вдалося. 4 
серпня  1917  р.  Тимчасовий  уряд  видав  “Інструкцію  для  Генерального  Секретаріату”,  яка 
значно обмежувала права України: Генеральний секретаріат мав стати органом тимчасового 
уряду;  Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав; обмежувалася кількість та права 
генерального    секретаріату;  українська  територія  звужувалася  до  5  губерній  (Київської, 
Волинської, Подільської, Полтавської, Чернігівської).  І хоча Центральна Рада не відкинула 
цю “Інструкцію”, стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактично 
  51 
склалася  “патова”  ситуація,  коли  Центральна  Рада  не  мала  реальної  сили,  щоб  відкрито 
виступити проти “Інструкції”, а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці. 
Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького 
повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада 
засудила  переворот,  створила  Комітет  з  охорони  революції  і  проголосила  себе  єдиною 
владою в Україні.  
7 (20) листопада 1917 р. Центральна Рада  ухвалила  ІІІ Універсал, яким заявлялося 
про  утворення  Української  Народної  Республіки  й  оголошувалася  широка  програма 
соціально-економічних  реформ.  Залишаючись  на  автономістсько-федералістичній 
платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і 
виступила  ініціатором  творення  федерації  на  засадах  однорідно-соціалістичної  влади.  Це 
призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, 
особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 
1917 р. 
Готуючи  відповідь  на  перше  питання,  зверніть  увагу  на  жовтневі  події  в  Києві, 
Вінниці  та  інших  містах  України.  В  самій  Україні  ситуація  дедалі  ускладнювалась  з 
посиленням  позицій  більшовиків,  масовим  переходом  під  їх  контроль  місцевих  рад,  які 
брали в свої руки владу над цілими регіонами. 
Політичне  протистояння  досягло  апогею  після  І  Всеукраїнського  зїзду  Рад,  який 
пройшов у Харкові в грудні 1917 р. З‟їзд проголосив Україну радянською республікою, її 
федеративну єдність з Радянською Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень 
РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним. 
Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, 
які могли закінчитися підписанням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все 
це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак 
будь-які міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно 
нового державного статусу – самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. 
Центральна Рада своїм ІV Універсалом проголосила самостійність УНР.  
27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський мирний договір 
із Центральними державами, за умовами якого останні обіцяли допомогти звільнити Україну 
від  більшовиків,  за  що  Україна  мала  постачати  в  Німеччину  і  Австро-Угорщину  велику 
кількість хліба й продуктів. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до 
кінця  квітня  1918  р.  майже  вся  Україна  була  окупована.  Разом  із  військами  Центральних 
Держав  у  Київ  повернувся  український  уряд.  Повернення  Центральної  Ради  сприймалось 
населенням без особливого ентузіазму, тому реальний авторитет і вплив її невпинно падали. 
  52 
 
2. Внутрішня і зовнішня політика Української Держави П.Скоропадського. 
Друге  питання  передбачає  докладний  аналіз  причин  та  характеру  державного 
перевороту в Україні. На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її 
неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 
р.  відбувся  державний  переворот,  внаслідок  якого  до  влади  прийшов  гетьман  Павло 
Скоропадський. В історії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців 
і дістав назву – період Гетьманату або Української Держави.   
Студенти  мають  знати,  що  у  сучасній  історичній  науці  відсутня  однозначна  оцінка 
періоду  Гетьманату,  при  цьому  мають  місце  діаметрально  протилежні  судження.  Так, 
частина  істориків  вважає,  що  це  була  єдина  реальна  на  той  час  можливість  відтворення 
української  державності,  а  інші  характеризують  його  як  контрреволюційний, 
антидемократичний і антинародний режим.  Можна стверджувати, що цьому періоду ( як, 
втім, і будь-якому іншому) були притаманні, як позитивні, так і негативні риси. 
Прийшовши до влади, П.Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади – 
мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати 
уряд,  також  він  контролював  зовнішньополітичну  діяльність  держави.  Суть  його 
державотворчих  планів  полягала  у  тому,  щоб  шляхом  встановлення  авторитарної  форми 
правління  зупинити  розвиток  революційних процесів,  які  оцінювались  як  деструктивні,  а 
потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну 
армію, провести нагальні політичні та соціально-економічні реформи. 
Студенти  повинні  дати  характеристику  основних  напрямків  внутрішньої  політики 
Української Держави: військовому будівництві, аграрній політиці, ставленні різних партій до 
гетьмана та його уряду, фінансово-кредитній політиці, національно-культурному будівництві 
та законодавчій діяльності гетьманської адміністрації. 
За період свого правління гетьманському уряду вдалося досягти деяких успіхів. Так, в 
Україні певною мірою стабілізувалося економічне життя –  засновувалися банки, відновився 
залізничний  рух.  Очевидні  зрушення  сталися  у  справі  українізації  освіти  та  культури. 
Засновано Академію наук України. До позитивних моментів можна віднести й розширення 
кола  зовнішньополітичних  стосунків  Української  Держави;  проведення  судових  реформ 
тощо. 
Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присутності в Україні німецько-
австрійського  окупаційного  війська,  що  виступало  основним  гарантом  державної 
стабільності.  Всі  кроки  в  економіці  супроводжувалися  непопулярними  заходами  в  сфері 
соціальної політики. Залишалася  земельна проблема, а практика повернення поміщицьких 
  53 
земель і застосування карних загонів проти селянства, примушувала останніх підніматися на 
збройну  боротьбу  проти  уряду.  Не  сприяла  зміцненню  позицій  уряду  й  наявність  серед 
вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в 
переважній  своїй  більшості  сприймали  Гетьманат  як  тимчасову  і  як  плацдарм  для 
відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація 
на  інтереси  імущих  класів  не  вела  до  консолідації  українського  суспільства  навколо 
національної ідеї, а навпаки – поглиблювала розкол у ньому. 
Все це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, а  опозиція щодо нього, яка 
виникла  з  перших  же  днів  після  перевороту,  дедалі  посилювалась.  Вже  в  середині  травня 
1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український Національно-Державний союз, 
який  у  серпні  перетворився  на  Український  Національний  Союз.  УНС  повів  рішучу 
боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. 
Дайте характеристику основних напрямків зовнішньої політики Української держави: 
взаємовідносини з країнами Четверного союзу, вирішення спірних територіальних питань з 
сусідніми державами, налагодження дипломатичних стосунків з нейтральними країнами. 
 
3. Відновлення УНР. Державотворча діяльність Директорії. 
Відповідь на третє питання передбачає розкриття причин утворення Директорії та її 
боротьби  з  Гетьманатом.  У  листопаді  1918  р.  для  керівництва  повстанням  було  обрано 
Директорію з 5-ти осіб: В.Винниченко (голова), С.Петлюра, А.Макаренко, П.Андріївський, 
Ф.Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії – гетьман 
втратив підтримку Німеччини, яка програла І світову війну і підписав непопулярний союз з  
Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. 
вона переможно ввійшла до Києва.  
З  приходом  до  влади  Директорії  було  проголошено  відновлення  УНР.  26  грудня 
Директорія  видала  Декларацію,  в  якій  заявлялося,  що  вона  намагатиметься  встановити 
баланс між революційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації 
була  обіцянка  експропріювати  державні,  церковні  та  великі  приватні  землеволодіння  для 
перерозподілу їх серед селян. Уряд обіцяв бути представником інтересів робітників, селян і 
трудової  інтелігенції,  а  також  оголошував  про  намір  позбавити  виборчих  прав  земельну  й 
промислову  буржуазію.  Для  вирішення  нагальних  проблем  скликався  Трудовий  Конгрес, 
який мав відіграти роль передпарламенту. 
Але  небагато  з  поставлених  цілей  удалося  здійснити.  Становище  Директорії  було 
дуже  важке.  Чисельна  армія  повстанців,  що  забезпечила  тріумфальний  рух  на  Київ, 
  54 
розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які поваливши 
гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю. 
Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. 
З  півночі,  посилився  рух  радянських  військ.  На  південно-східному  кордоні  зростали 
російські  антибільшовицькі  сили  під  керівництвом  генерала  Денікіна.  Південна  смуга,  з 
Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти. 
Складна  зовнішня  ситуація  погіршувалася  й  внутрішньою  нестабільністю,  бо 
всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням 
залишалася  форма  організації  влади.  Частина  членів  уряду  Директорії  стояла  на 
парламентських  позиціях,  інша  –  почала  схилятися  до  Рад.  В.Винниченко  запропонував 
компромісний  варіант  –  створити  трудові  ради.  Але  Директорії  так  і  не  вдалося  створити 
систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії. 
 
4. Революція в Західній Україні. Утворення ЗУНР. Акт злуки 22 січня 1919 р. 
Відповідь  на  четверте  питання  передбачає  характеристику  особливостей  піднесення 
національно-визвольного  руху  на  західноукраїнських  землях.  В  умовах  розпаду  Австро-
Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на 
себе функції обєднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена 
Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у 
ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 
1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). Президентом її 
став Є.Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) – К.Левицький. 
Але  з  таким  розвитком  подій  у  Галичині  не  змирився  польський  уряд,  розпочавши 
збройний наступ на Львів. Майже три тижні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, 
але  в  кінці  листопада  вони  його  залишили.  Народна  Рада  спочатку  перемістилася  в 
Тернопіль, а згодом в м. Станіслав (нині Івано-Франківськ), де й пробула майже півроку. 
У  складній  політичній  обстановці,  що  склалася,  Народна  Рада  звернулася  до 
Директорії  з  проханням  про  обєднання  УНР  і  ЗУНР.  Акт  злуки  УНР  та  ЗУНР  був 
проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак 
спроба  воззєднання  двох  українських  держав  була  приречена  залишитися  декларацією. 
Польські  війська  методично  витісняли  ЗУНР  з  території  західноукраїнських  земель. 
Існування  УНР  теж  ставало  дедалі  більш  проблематичним  з  огляду  на  вторгнення 
радянських військ. 
 
  55 
5.  Остаточне  встановлення  радянської  влади  в  Україні.  Підсумки  та  уроки 
революцій 1917-1920 рр. 
Зверніть увагу на завершальний період Української революції. 
2 лютого 1919 р. Директорія з Києва переїхала до Вінниці, а Київ зайняли більшовики. 
Так  в  Україні  вдруге  була  встановлена  радянська  влада.  Однак  наприкінці  літа  1919  р. 
радянський уряд примушений був залишити Україну, майже вся її територія була окупована 
армією Денікіна. Окупаційний режим Денікіна проіснував в Україні  до початку 1920 р. В 
лютому 1920 р. вся територія України опинилася під контролем радянських військ. Залишки 
українських військ на чолі з С.Петлюрою перебазувалися на територію Польщі.  24 квітня 
1920 р. Петлюра підписали таємну воєнно-політичну  угоду – “Варшавський договір”. За 
ним польський уряд визнавав за Директорією “верховну владу на Україні”, а Петлюра обіцяв 
передати  західноукраїнські  землі  Польщі.  Але  спільний  польсько-український  похід 
завершився невдачею – у липні 1920 р. радянську владу в Україні було відновлено. 
Протягом  жовтня-листопада  1920  р.  війська  Петлюри  зробили  ще  одну  спробу 
відновити  владу  Директорії.  Але  і  вона  закінчилася  поразкою.  У  жовтні  1920  р.  в  Ризі 
розпочалися радянсько-польські переговори, які завершилися 18 березня 1921 р. укладанням 
мирного договору. Згідно його умов Польща одержала території Західної України та Західної 
Білорусі.  Армія  УНР  кінця  листопада  1920  р.  відступила  з  району  Коростеня  на  польську 
територію, де була інтернована. Поразка  армії УНР призвела до цілковитого придушення 
національно-визвольного  руху.  Таким  чином,  спроба  відновити  українську  національну 
державність під час революції 1917-1920 рр. не вдалася. 
Трагізм  Української  національно-визвольної  революції  був  зумовлений  тим,  що 
розвивалася  вона  за  вкрай  несприятливих  внутрішніх  і  зовнішніх  умов.  Адже  до  1917  р. 
Україна  як  геополітична  реальність  не  існувала,  а  створення  національної  української 
державності  викликало  спротив  впливових  політичних  сил.  Країни  Антанти  підтримували 
претензії Польщі на західноукраїнські землі та плани білої армії щодо відновлення єдиної й 
неподільної  Росії.  Тому  лідери  українських  урядів  діяли  за  умов  міжнародної  ізоляції,  а 
власних сил для перемоги над чисельними ворогами не вистачало. Разом з тим оцінювати 
результати революції тільки негативно не варто. В горнилі визвольної боротьби відродилося 
саме  слово  –  Україна;  відродилася  державність,  зроблено  першу  спробу  обєднання 
українства. 
 
 
 
 
  56 
Тема 9. Українські землі між двома світовими війнами 
 (1921–1939 рр.). 
План 
1.  Політичні та соціально-економічні перетворення в Україні у міжвоєнну добу:  
а) політика «воєнного комунізму»;  
б) НЕП; 
в) суперечливі явища проведення індустріалізації; 
г)  колективізація. Голодомор 1932–1933 рр. 
2.  Суспільно-політичне життя в Україні за часів тоталітаризму. 
           3.Становище  західноукраїнських  земель  у  складі  Польщі,  Румунії  та 
Чехословаччини. 
 
1. Політичні та соціально-економічні перетворення в Україні у міжвоєнну добу. 
Починаючи  вивчати  дану  тему  студенти  мають  пригадати,  що  в  наслідок  поразки 
Української  революції 1917–1920  рр.  українські  землі  опинилися  у  складі  різних  держав. 
Основна їх частина входила до Української СРР. 
Внутрішнє  становище  УСРР  на  початку  20-х  років  характеризувалося  глибокою 
кризою,  яку  викликали  тривалі  військові  дії  та  політика  «воєнного  комунізму».    Була 
проведена націоналізація  промисловості,   заборонена приватна торгівля,  запроваджувалася 
загальна трудова повинність, створювалися трудові армії. Конфісковану в поміщиків землю 
передали  селянам,  але  водночас  запровадили  продрозкладку,  за  якою  з  урожаю  кожному 
члену селянської родини залишали невелику норму, а решту відбирали в державні фонди. 
Таким  чином  селянин  втрачав  зацікавленість  у  результатах  своєї  праці,  підвищенні 
врожайності.  Періодично  вибухали  селянські  повстання,  на  Півдні  України  ширився 
махновський рух. Наслідком продрозкладки згодом став голод 1921-1922 рр. 
Серед  керівництва  країни  росло  розуміння,  що  подальше  проведення  політики 
“воєнного комунізму” може призвести до селянської війни та економічної катастрофи. Тому 
на Х зїзді РКП(б) у березні 1921 р. було ухвалено рішення про заміну продрозкладки значно 
меншим  натуральним  податком,  що  поклало  початок    цілій  системі  заходів  в  аграрній, 
промисловій,  торговельній,  фінансовій  сферах,  яку  назвали  “неп”  (нова  економічна 
політика).  Фактично  це  була  політика  компромісу,  вимушеного  відступу  від  негайного 
будівництва  комунізму,  її  суть  полягала  у  відновленні  товарно-грошових  відносин  в 
господарському  житті.  Крім  заміни  продрозкладки  натуральним,  а  згодом  і  грошовим 
податком, що давало можливість селянам продавати надлишки своєї продукції на ринку, неп 
допускав вільну внутрішню торгівлю, передачу дрібних підприємств в оренду та приватну 
  57 
власність, іноземні концесії. Підприємства важкої промисловості обєднали у трести, на рівні 
яких  запроваджувався  госпрозрахунок.  Водночас  “командні  висоти”  в  економіці  (важка 
промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля) залишалися під контролем держави.  
Доцільно розглянути план ГОЕЛРО, згідно якого розпочалося спорудження в Україні 
кількох досить великих на той час електростанцій. Як наслідок,  у 1928-1929 рр.  Україна по 
виробництву  електроенергії,  кам‟яного  вугілля,  сталі,  прокату  вийшла  до  довоєнні 
показники,  поступово  відновлювався  об‟єм  валової  продукції  сільського  господарства, 
товарообіг  у  торгівлі.  Проте  функціонування  непу  не  означало  повного  повернення  до 
ринкової економіки. Студенти мають усвідомити, що за роки непу так і не була демонтована 
створена  в  період  “воєнного  комунізму”  централізована  система  управління  економікою. 
Особливо  яскраво  це  виявилося  під  час  так  званої  хлібозаготівельної  кризи  1927-1928  рр. 
коли  Сталіним  було  висунуте  гасло  форсованої  індустріалізації  і  колективізації  сільського 
господарства.  
Студенти повинні розібратися в суперечливих явищах проведення індустріалізації. 
З  одного  боку,  відбулися  позитивні  зрушення:  вихід  республіки  на  якісно  новий  рівень 
промислового  розвитку;  зміни  у  структурі  народного  господарства  на  користь 
промисловості; досягнення промисловістю України за цілим рядом ключових індустріальних 
показників європейського та світового рівня; урбанізація; швидке формування робітничого 
класу.  Але  з  іншого  боку  форсована  індустріалізація  стимулювала  появу  цілої  низки 
негативних тенденцій: домінуюче становище виробництва засобів виробництва; побудова і 
реконструкція  підприємств-монополістів;  диспропорційне  і  нерівномірне  формування 
промислового  потенціалу  України;  наростаюча  централізація  економічного  життя, 
повернення до командних методів управління, поглиблення відчуженості робітничого класу 
від засобів виробництва. 
Варто пам‟ятати, що в сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою 
була  форсована  індустріалізація,  при  цьому  роль  аграрного  сектора  полягала  в 
“обслуговуванні”  процесу  індустріалізації  і  в  збереженні  в  країні  стабільної  ситуації  з 
продовольством.  А  цього  можна  було  досягти  тільки  шляхом  примусового  усуспільнення 
землі  та  засобів  виробництва,  позбавлення  селян  прав  розпоряджатись  вирощеною 
продукцією через обовязкові поставки державі за значно заниженими цінами. Все це й було 
здійснено  за  допомогою  колективізації.  Отже,  її  головним  результатом  став  здійснений 
індустріальний  стрибок,  за  який  український  народ  заплатив  занадто  дорогою  ціною  – 
мільйонними  жертвами  насильницького  розкуркулення  і  голоду  1932-1933  рр.,  а  також 
втратою селянами відчуття господаря, деградацією та дезорганізацією аграрного сектора. 
  58 
Проведення  форсованої  індустріалізації  та  колективізації  сприяло  зміцненню  в 
Україні,  як  і  в  СРСР  в  цілому,  тоталітарної  системи.  В  політичній  сфері  це 
супроводжувалось  утвердженням  єдиної  комуністичної  ідеології,  монополізацією  влади 
більшовицькою партією, усуненням з політичної арени інших політичних партій, зрощенням 
правлячої партії з державним апаратом, масовими репресіями. 
 
2. Суспільно-політичне життя в Україні за часів тоталітаризму. 
При  розгляді  другого  питання  студентам  слід  звернути  увагу  на  те,  що  хоча  за 
Конституцією  1919  р.  Українська  СРР  вважалася  незалежною  державою,  в  реальності  її 
суверенітет  був  дуже  обмежений.  Роль  центру  відігравала  Російська  Федерація,  яка 
контролювала  Україну  за  допомогою комуністичної партії,  складовою  частиною  якої  була 
КП(б)У.  Після  цілої  низки  регулюючих  відносини  договорів,  30  грудня  1922  р.  І 
Всесоюзним  зїздом  Рад  прийнято  рішення  про  утворення  Союзу  Радянських 
Соціалістичних  Республік  (СРСР),  яке  фактично  не  змінило  реального  „умовно 
державного” статусу України, проте визнавалась територіальна цілісність України, її власні, 
хоча і обмежені у своїх правах, органи управління.   
Підкреслимо, що на початку 20-х років допускалися ще певні  прояви політичного 
плюралізму. Так, в Україні довше, ніж у Росії, існували різні політичні партії (боротьбисти, 
укапісти  та  ін.),  які  впливали  на  політику  КП(б)У,  примушуючи  її  пристосовуватися  до 
особливостей і специфічних умов соціально-економічного й національно-культурного життя 
республіки. 
У 20-х роках з метою підняття авторитету радянської влади СРСР була запроваджена 
політика коренізаціі, в Україні – українізація. До роботи в державному апараті залучались 
українці,  українська  мова  стала  державною,  вводилася  в  усіх  установах  і  навчальних 
закладах, видавалася велика кількість українських газет і часописів. Водночас йшов процес 
національного  і  культурного  відродження  інших  національностей,  що  жили  на  території 
республіки.  Створювалися  національні  адміністративно-територіальні  одиниці  (райони, 
сільські  Ради)  –  німецькі,  російські,  польські,  єврейські,  болгарські  та  ін.  Діяли  сотні 
національних  шкіл,  бібліотек,  хат-читалень,  десятки  клубів  та  театрів,  видавалися  десятки 
найменувань газет та журналів національними мовами. Проте так тривало недовго. Вже 1927 
р.  починаються  судові  політичні  процеси  і  репресії  в  Україні,  які  торкнулися  науковців, 
письменників, митців, технічної інтелігенції, духовенства, військових. Наприкінці 30-х   ол. 
політику українізації було остаточно згорнуто. 
 
  59 
3.  Становище  західноукраїнських  земель  у  складі  Польщі,  Румунії  та 
Чехословаччини. 
При розгляді останнього питання теми, студентам слід звернути увагу на те, що після 
закінчення  Першої  світової  війни,  розпаду  Австро-Угорщини,  значні  території  України 
потрапили  під  владу  різних  держав,  зокрема  Східна  Галичина  відійшла  до  Польщі, 
Північна Буковина – до Румунії, а Закарпаття – до Чехословаччини. 
Вкрай  важким  було  становище  понад  5  млн.  українців  в  Польщі  (майже  15% 
мешканців країни). Польський уряд проводив відверто антиукраїнську політику. У 1924 р. 
було  прийнято  закон,  який  забороняв  користуватися  українською  мовою  в  урядових 
установах. Також була проведена шкільна реформа, що перетворила більшість українських 
шкіл  на  двомовні  з  переважанням  польської  мови.  У  Львівському  університеті  було 
скасовано українські кафедри, певний час українці були позбавлені права вступати до нього. 
Несприятливими  були  й  соціально-економічні  умови.  Населені  українцями  землі 
(близько  25%  території  Польщі)  являли  собою  нерозвинені  аграрні  окраїни  з  великою 
перенаселеністю. Селяни постачали центральним регіонам Польщі дешеву сировину і були 
змушені  купувати  дорогі  промислові  товари.  Ситуація  була  значно  загострена  внаслідок 
колонізації  (переселення  поляків  до  Галичини  й  Волині)  та  “пацифікація” 
(“умиротворення”  українців).  Проте,  слід  зрозуміти,  що  галичани  знаходили  можливість 
творити власне життя. Це і робота «просвіт», молодіжних спортивних організацій, створення 
таємного університету у Львові, організація українських кооперативів та банків. Тут діяло 12 
українських партій від крайніх правих (ОУН) до крайніх лівих (КПЗУ). 
В  критичному  становищі  знаходилися  українці  в  Румунії,  яка  відзначалась 
нетерпимістю  до  національних  меншин.  В  межах  країни  жило  близько  790 тис.  українців. 
Після  анексії  Румунією  Буковини  остання  втрачає  права,  які  мала  під  владою  Австрії. 
Румунський  уряд  закрив  усі  українські  школи  і  навіть  відмовився  визнавати  українців  за 
окрему націю – їх називали “громадянами румунського походження, що забули рідну мову”. 
Але  урядові  не  вдалося  зовсім  заглушити  національно-культурне  життя:  відновлювалися 
українські  культурні  товариства,  театри,  хори,  студентські  гуртки.  У  1927  р.  утворилася 
Українська національна партія. У середині 30-х років оформився націоналістський табір. 
Кращі  умови  існування  українців  були  в  Чехословаччині.  Внаслідок  підписаної  в 
м.Скретоні (США)  у листопаді 1918 р.  угоди з чеськими лідерами емігранти із Закарпаття 
погодилися  на  включення  своєї  батьківщини  до  складу  Чехословаччини  за  умов  надання 
Закарпаттю прав автономії. Хоча Чехословаччина не проводила щодо національних меншин 
на своїй території відкритої політики дискримінації й асиміляції, проте питання з автономією 
було вирішено тільки у 1938 р. після Мюнхенського пакту. 
  60 
Таким чином, студенти повинні усвідомити: незважаючи на важкі умови, національне 
життя  в  Західній  Україні  ніколи  не  припинялося.  Західні  українці  продовжували  бути 
чутливими до питань державного самовизначення. 
 
Тема 10.  Україна в другій світовій війни та післявоєнний період  
(1939 – середина 60-х рр.). 
План:  
1.  Українські землі напередодні і на початку Другої світової війни. 
2.  Напад фашистської Німеччини на СРСР. Український народ у війні 1941–
1945 рр. 
3.  Рух Опору на українських землях. Визволення України. 
4.  Відбудова  і  розвиток  народного  господарства  України  (до  середини  60-х 
років). 
 
3.  Українські землі напередодні і на початку Другої світової війни. 
Починаючи розгляд першого питання, студенти мають усвідомити, що роз‟єднаність 
українських земель, які були поділені між СРСР, Польщею, Румунією та Чехословаччиною, 
була не лише трагедією української нації, а й одним із складових чинників напруженості в 
Європі. Різні політичні сили, включаючи Німеччину та СРСР, розглядали „українську карту” 
як зручний привід до початку захоплення інших держав. 
Важливою  подією,  яка  прискорила  розв‟язання  Великої  війни,  стало  підписання  23 
серпня  1939  р.  пакту  Молотова-Ріббентропа  (Договір  про  ненапад  між  СРСР  та 
Німеччиною). Згідно його складової – таємного протоколу, була досягнута домовленість про 
розмежування сфер інтересів у Східній Європі, що відкривало шлях Німеччині та СРСР для 
агресії. 1 вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу, що і стало початком Другої світової 
війни. 17 вересня 1939 р. під приводом захисту українського та білоруського населення на 
територію Польщі вступили частини Червоної армії.   
Згадані  події  викликали  новітній  український  процес  –  протягом  1939-1940  рр. 
відбулося етнічне возз‟єднання українського народу в одній державі, на той час УРСР. Під 
наглядом сталінського режиму, в умовах піднесення місцевого населення, в жовтні 1939 р. у 
Львові  відбулися  Народні  збори,  які  у  прийнятій  Декларації  проголосили  встановлення 
радянської  влади  та  висловили  прохання  про  возз‟єднання  з  УРСР.  В  листопаді  1939  р.  з 
прийняттям  законів  Верховних  Рад  СРСР  та  УРСР  Західна  Україна  увійшла  до  складу 
радянської України. В руслі попередніх радянсько-німецьких домовленостей, влітку 1940 р. 
Румунія  була  вимушена  звільнити  Північну  Буковину  та  Бессарабію.  В  серпні  1940  р. 
  61 
Північна  Буковина  та  частина  Бессарабії  були  включені  до  складу  УРСР.  З  ряду  повітів 
Бессарабії та Придністров‟я було утворено Молдавську РСР.  
Важливо підкреслити, що цей процес мав досить суперечливі наслідки. З одного боку,  
вперше за багато століть в межах однієї держави (хоча і формальної) об‟єдналася більшість 
українських етнічних територій, що стало визначальною подією в житті українського народу. 
З  іншого,  на  нові  терени  поширився  сталінський  тоталітарний  режим,  який  призвів  до 
прискореної  „радянізації”  новопридбаних  територій,  тобто  руйнування  усіх  існуючих 
політичних, соціально-економічних та культурних інституцій. Поряд з початком українізації 
західних  територій,  запровадження  соціальних  програм  (розширення  мережі  шкіл, 
безкоштовне медичне обслуговування, ліквідація безробіття), націоналізації підприємств та 
ліквідації поміщицького землеволодіння нова влада принесла сюди і  репресивну політику. 
Так,  ліквідовується  кооперативна  і  приватна  торгівля,  розпочинається  насадження 
примусової колективізації, утиски проти церкви, репресії проти „буржуазних спеціалістів”. 
Була заборонена діяльність всіх, в тому числі і українських, політичних партій, закривалися 
громадські, культурні та наукові установи – серед них „Просвіта”, Наукове Товариство   ол. 
Т.Шевченка  у  Львові  тощо.  Органи  безпеки  СРСР  розпочинають  масові  арешти  різних 
верства населення, масові „чистки” та депортації. Протягом кінця 1939 р. – весни 1941 р. з 
Західної  України  та  Західної  Білорусії  (не  враховуючи  Бессарабії  та  Буковини)  було 
депортовано  на  Схід  СРСР,  до  Сибіру  близько  1,2  млн.  жителів  (10%  населення),  в  тому 
числі 500 тис. українців. 
Щодо проблеми участі України у Другій світовій війні (1939–1945 рр.), ми вважаємо 
за доцільне скомпонувати об‟ємний матеріал за IV блоками: 
І.  01.09.1939  р.  –  22.06.1941р.  –  початковий  період  Другої  світової  війни,  коли 
масштабні військові дії проходили поза межами УРСР. 
ІІ. 22.06.1941 р. – листопад 1942 р. – початок агресії Німеччини та її союзників проти 
СРСР (Велика Вітчизняна війна), оборонні бої, окупаційний режим в Україні. 
ІІІ.    Грудень  1942  р.  –  жовтень  1944р.  –  битва  за  визволення  України,  коли  на  її 
території було проведено біля 20-ти великих військових операцій. 
IV.    жовтень  1944  р.  –  травень  1945  р.  –  завершальний  період  участі  України  у 
Другій світовій війні в Європі та на Далекому Сході; розгортання бойових дій між Червоною 
армією  та  українським  національним  рухом  опору,  який    переріс  у  криваву  громадянську 
війну в Західній Україні.  
 
2. Напад фашистської Німеччини на СРСР. Український народ у війні 1941–1945 
рр. 
  62 
По другому питанню зазначимо, що з нападом фашистської Німеччини на СРСР 22 
червня  1941  р.  для  УРСР  розпочалася  Велика  Вітчизняна  війна.  Велике  місце  у 
„блискавичній  війні”  (бліцкриг)  німецьке  командування  відводило  саме  Україні, 
намагаючись  використати  її  територію  як  вигідний  плацдарм,  а  сировинні,  харчові  і 
промислові ресурси для зміцнення військового потенціалу вермахту. 
В силу поєднання суб‟єктивних та об‟єктивних причин, перший етап війни склався 
для СРСР вкрай несприятливо. Вже через місяць після початку війни Червона  армія через 
втрати  у  живій  силі  та  техніці  опинилася  перед  цілковитою  катастрофою.  Лише  завдяки 
великій  самопожертві  та  мужності,  величезним  втратам  вдалося  затримати  просування 
ворога. У неприступні фортеці перетворилися мирні міста – оборона Одеси тривала 73 дні, 
Києва  –  72  дні,  Севастополя  –  250  днів.  До  осені  1941  р.  німецькими  військами  та  їх 
союзниками  була  захоплена  вся  Правобережна  і  більша  частина  Лівобережної  України, 
майже  увесь Крим. Не окупованими в Україні залишилися лише східні райони Харківської 
області, частина Донбасу. В той же час, підкреслимо, що завдяки катастрофічним втратам, на 
території  України  вдалося  скувати  значні  військові  ворожі  сили  і  фактично  зірвати 
гітлерівський  план  „блискавичної  війни”.  Замість  кількох  тижнів  гітлерівцям  знадобилося 
тринадцять місяців для захоплення України. 
Героїчними  зусиллями  Україна  була  перетворена  на  суцільний  воєнний  табір. 
Протягом  року (липень 1941 р. – липень 1942 р.) з її території на Схід було евакуйовану 550 
найбільший  підприємств  (кожне  1/3  в  СРСР),  біля  3,5  млн.  Те,  що  неможливо  було 
евакуювати підлягало знищенню. 
З  перших  днів  завоювання  на  українських  землях  встановився  жорстокий 
окупаційний  режим  („новий  порядок”).  Його  мета  полягала  у  виконанні  трьох  основних  
завдань:  забезпечення  армії;  вивільнення  від  місцевого  населення  „життєвого  простору”; 
заселення  окупованих  територій  10  млн.  німецьких  колоністів.  Тобто  тут  мав 
впроваджуватися розроблений у 1940 р. Генплан „Ост” (Схід). Всього з Польщі і західних 
регіонів  СРСР  місцеве  населення  мало  в  різний  спосіб  скоротитися  на  120-140  млн.    ол.. 
Були встановлені і „норми виселення”: 100% євреїв, 75-85% росіян, 65% західних українців. 
Перш за все окупанти ліквідували цілісність України, поділивши її на  чотири зони 
окупації: 
1.  1  серпня  1941  р.  Львівська,  Дрогобицька,  Станіславська  та  Тернопільська  області 
увійшли до дистрикту „Галичина”, як чистини Польського генерал-губернаторства. 
2.  В  серпні  Чернівецьку  та  Ізмаїльську  області  було  включено  до  складу  союзника 
Німеччини – Румунії. Частина Бессарабії, Одеська, частина Вінницької та Миколаївської 
  63 
області  –  (губернаторство  „Трансністрія”)  були  передані  під  управління  румунській 
окупаційній адміністрації. 
3.  20  серпня  з  10  центральних  областей  України  було  створено  найбільшу  зону  – 
рейхскомісаріат „Україна” з центром у Рівному. Планувалося розширення цієї провінції 
від Прип‟яті до Азовського моря. 
4.  Чернігівська,  Сумська,  Луганська,  Сталінська  (тепер  Донецька),  Харківська  області,  як 
„прифронтові”, знаходилися під юрисдикцією військового командування. 
Цивільному  населенню  заборонялося  пересікати  кордони  окупаційних  зон  під 
страхом розстрілу. Державними мовами були оголошені німецька та румунська.  
З моменту встановлення „нового порядку” в Україні розпочалося масове винищення  
мирного  населення,  пограбування  її  багатств.  В  першу  чергу  знищувалися  комуністи, 
офіцери, євреї та цигани. На території України діяло 180 військових таборів, 50 гетто. Одне з 
місць  масового вбивства  єврейського  населення  –  Київ  (Бабин  Яр),  де  протягом  декількох 
днів  вересня  1941  р.  було  розстріляно  52  тис.  євреїв.  За  період  окупації  в  Україні  було 
знищено 2,4 млн. євреїв, 1,5 млн. військовополонених, 200 тис. циган. Мирне населення було 
позбавлене всіх соціальних та юридичних прав. Особливо у скрутному становищі опинилися 
жителі  міст.  Починаючи  з першої  окупаційної  зими  від холоду  і  голоду  щорічно  вмирали 
сотні  тисяч  чоловік.  Всі  багатства  України  оголошувалися  власністю  Рейху.  Поряд  із 
масовим  вивозом  до  Німеччини  сировини  та  устаткування,  культурних  цінностей, 
запроваджувалася  загальна  трудова  повинність,  по  селях  відновлювалися  колгоспи 
(„громадські господарства”). З України на примусову роботу до Німеччини було вивезено 2,4 
млн. юнаків та дівчат („остарбайтерів”). 
Не  зважаючи  на  те,  що    після  військових  поразок  у  1943  р.  німецька  влада  значно  
пом‟якшила  окупаційний  режим  (запроваджуються  програми  по  соціальному  захисту, 
пенсійному  забезпеченню,  боротьбі  із  спекуляцією,  селянська  реформа,  медичне 
обслуговування,  розвиток  освіти  тощо)  більшість  населення  України  була  налаштована 
вороже до окупаційного режиму, зростала відкрита або прихована боротьба проти окупантів. 
 
3. Рух Опору на українських землях. Визволення України 
По  третьому  питанню  підкреслимо,  що  своєрідністю  Руху  опору  в  Україні  була 
наявність трьох сил, як відкрито ворогували  між собою: 
І  –  радянське  підпілля  і  партизанський  рух  (найчисельніший),  керувався 
комуністичною партією з метою відновлення радянської влади; 
ІІ  –  український  самостійницький  націоналістичний  підпільний  та 
партизанський  рух,  був  спрямований  на  відновлення  Української  незалежної  держави.  В 
  64 
умовах  радянсько-німецької  війни намагався  відігравати  роль „третьої  сили”  в  боротьбі  за 
впливи в Україні; 
ІІІ  –  польський  рух  Опору,  який  був  поширений  виключно  в  Західній  Україні  і 
поряд з боротьбою проти фашизму ставив завдання приєднати до польської держави щойно 
втрачені українські землі після 1939 р. 
Початок  створенню  радянського  руху  опору  поклала  Директива  ЦК  ВКП(б)  і 
радянського уряду від 29 червня 1941 р., постанова ЦК ВКП(б) від 18 липня 1941 р. „Про 
організацію боротьби в тилу німецьких військ”. Однак створення партизанських загонів та 
підпільних груп після сталінських репресій кінця  1930-х . відбувалося практично „з нуля”, 
нашвидкуруч,  що  призвело  до  майже  повної  їх  ліквідації  противником.  За  деякими 
відомостями з існуючих у 1941 р. 3500 партизанських загонів і підпільних груп до середини 
1942 р. залишилося лише 10%. Для посилення руху опору, координації його з діями Червоної 
армії, у червні 1942 р. в Москві був створений Український штаб партизанського руху на 
чолі  з  Т.Строкачем.  На  кінець  1942  р.  партизансько-підпільна  радянська  мережа  в  Україні 
була  відновлена  і  охоплювала  практично  кожен  район.  У  1943  р.  тут  діяло  понад  60 
партизанських  з‟єднань  (найбільші  –  С.Ковпака,  О.Федорова,  О.Сабурова,  М.Наумова), 
близько 2 тис. загонів і груп. Радянський рух опору в Україні став одним з суттєвих воєнно-
стратегічних факторів у війні. Влітку 1943 р. під час вирішальної Курської битви українські 
партизани  провели  масову  операцію  –  „рейкова  війна”.  Найбільшого  поширення    бойова 
взаємодія з Червоною армією набула в ході визволення України у 1943-1944 рр. Протягом 
1941-1944 рр. в червоних партизанських загонах нараховувалося  180-200 тис.   ол.., кожен 
третій з них загинув. Комуністичне та комсомольське підпілля охоплювало 100 тис.   ол.., у 
яких втрати складали не менше 40-45%. 
Український  націоналістичний  рух  опору  очолила  Організація  українських 
націоналістів  (ОУН).  Ще  напередодні  радянсько-німецького  зіткнення  політичне 
керівництво  ОУН  розраховувало  за  допомогою  Німеччини  відновити  самостійну  соборну 
Українську  державу.  У  1940  р.  відбувся  розкол  в  ОУН  на  дві    течії:  більш  помірковану 
(ОУН-М) на чолі з А.Мельником, яка дотримувалися поміркованої німецької орієнтації та 
революційну (ОУН-Б) на чолі з С.Бандерою, яка,  вважаючи тоталітарні СРСР та Німеччину 
ворожими, розглядало союз із Німеччиною як тимчасовий.   
Вже  на  початку  війни  ОУН-Б  здійснила  спробу  відновити  українську  державність, 
проголосивши  30  червня  1941  р.  у  Львові  Акт  відновлення  самостійної  Української 
держави. Однак через декілька днів це завершилося масовими репресіями гітлерівців проти 
націоналістів, що змусило ОУН-Б піти у підпілля. З метою поширення впливів обидві течії 
ОУН  протягом  1941  р.  направляють  таємні  „похідні  групи”  в  різні  регіони  України,  де 
  65 
створюють націоналістичне підпілля. В умовах нелояльного ставлення німецької окупаційної 
влади  ОУН  все  відвертіше  переходить  на  антигітлерівські  позиції,  створюючи  власні 
військові формування. 
Націоналістичні партизанські загони виникли у Поліссі та Волині ще влітку 1941 р. 
Першим  з  них  став  загін  української  міліції на  чолі  з    близьким  до  петлюрівського  уряду 
УНР  Т.Боровцем  („отаман  Тарас  Бульба”),  який  отримав  назву  „Поліська  Січ”.  Спочатку 
формування діяло як союзник німецької армії і невдовзі поширило свій контроль на значні 
терени  в  трикутнику  Луцьк-Гомель-Житомир.  Однак  спроби  німецької  окупаційної  влади 
розпустити це формування призвели до збройних сутичок між гітлерівцями та українськими 
партизанами.  Весною  1942  р.  під  проводом  Бульби-Боровця  створюється  національне 
збройне  формування  –  Українська  повстанська  армія  (УПА).  Протягом  1942-1943  рр. 
виникають партизанські загони й обох течій ОУН, які також обрали для себе подібну назву. 
Протягом  гострої  боротьби  влітку  1943  р.  ОУН-Б  переймає  контроль  над  УПА  і  стає 
одноособовим лідером націоналістичного збройного руху. Головнокомандуючим УПА стає 
Р.Шухевич („Тарас Чупринка”). 
УПА на середину 1944 р. нараховувала 30-40 тис. і поширювала контроль на терени 
Волині,  Полісся,  Поділля,  Вінниччини,  Житомирщини,  Київщини,  частину  Чернігівщини, 
Галичину,  Буковину  та  ін.  Боротьба  велася  в  трьох  напрямках:  проти  гітлерівців,  проти 
радянських  партизанів,  проти  польських  збройних формувань.  Після  вступу  на  територію, 
підконтрольну ОУН-УПА (січень 1944 р.) Червоної армії, між ними розпочинається запекла 
збройна боротьба. 
За деякими даними збройні формування ОУН-УПА разом з підпіллям перевищували 
400 тис.   ол.. і тією чи іншою мірою контролювали територію у 150 тис. кв. км. Однак сили 
були нерівними і невдовзі націоналістичні сили зазнали цілковитої поразки. Протягом 1944-
1945  рр.  втрати  ОУН-УПА  (загиблі,  полонені)  перевищили  250  тис.    ол..  В  умовах 
жорстокого  сталінського  терору,  збройні  націоналістичні  формування  були  вимушені 
перейти до глибокого підпілля. 
Польське  підпілля  і  партизанський  рух  мали  місце  в  Західній  Україні  і  були 
здебільше уособлені Армією Крайовою (АК), яка об‟єднувала декілька десятків тисяч   ол.. 
АК підпорядковувалася польському емігрантському урядові і головним чином переймалася 
проблемою повернення до Польщі „східних кресів” – Волині та Галичини. Польський рух 
опору  брав  участь  у  збройній  боротьбі  проти  гітлерівців,  загонів  УПА,  української 
національної самооборони, Червоної армії. Фактично  в Західній Україні поляки і українці 
стали заручниками фашистського та сталінського режимів, які своїми провокаційними діями 
розпалювали  етнічну  ворожнечу.  Так,  протягом  1943-1944  рр.  польсько-українське 
  66 
протистояння викликало на Волині неоголошену криваву міжнаціональну війну, в результаті 
якої з обох сторін загинуло по 40-50 тис. чоловік, виключно селян. На початку 1944 р., як 
союзниця  СРСР,  створюється  Армія  Людова.  Невдовзі  вона  об‟єднувала  60  тис.  вояків, 
брала участь разом з Червоною армією у боротьбі проти гітлерівців та УПА. 
Перемога Червоної армії під Сталінградом (грудень 1942 р. – лютий 1943 р.) поклала 
початок корінному перелому у ході Великої Вітчизняної та Другої світової війни. У грудні 
1942  р.  розпочалося  визволення  України.  Влітку  1943  р.  відбулася  знаменита  битва  на 
Курській дузі, протягом серпня-грудня 1943 р. – „Битва за Дніпро” в ході якої була звільнена 
Лівобережна Україна, форсовано Дніпро, а 6 листопада звільнено Київ. В цей час в Україні 
діяло наймогутніше угруповання Червоної армії, яке нараховувало понад 2,5 млн. солдатів та 
офіцерів.  Наприкінці  1943  р.  на  Правобережній  Україні  розпочався  загальний  наступ 
радянський  військ  у  складі  6  фронтів,  наслідком  чого  стало  остаточне  звільнення 
українських земель від загарбників 28 жовтня 1944 р. 
Україна, зазнавши величезних людських і матеріальних втрат, зробила гідний внесок 
у розгром фашистської Німеччини та її союзників. Народ України дав збройним силам СРСР 
понад 6 млн. воїнів, кожен другий з яких загинув. 
 
4. Відбудова і розвиток народного господарства України (до середини 60-х років). 
Розглядаючи  четверте  питання  зазначимо,  що  процес  відбудови  народного 
господарства України мав свої особливості і розпочався ще у 1943 р. Подібного розорення 
республіка ще ніколи не зазнавала: під час війни та окупації тут загинуло до 5,5 млн. мирних 
жителів,  втрати  народного  господарства  складали  42%  матеріальних  втрат  всього  СРСР. 
Було зруйновано 714 міст і містечок, понад 28 тис. сіл, 16 тис. промислових підприємств. На 
момент  визволення  економічний  потенціал  України  складав  19%  довоєнного.  Були 
зруйновані цілі галузі виробництва – важка індустрія, хімічна, машинобудівна, енергетична 
тощо. Згідно європейських стандартів, країні, яка зазнала 30% втрат національних багатств, 
необхідно було для відбудови 50–100 років.  
Ускладнювало ситуацію й те, що протягом 1943–1945 рр. Україні було виділено на 
відбудову  лише  18  млрд.  крб.,  що  складало  7%  прямих  збитків  республіки.  Було  визнано 
також  недоцільним  повернення  в  Україну  евакуйованих  протягом 1941-1942  рр.  декількох 
тисяч підприємств. В республіку поверталися лише їхні колективи, та і то, в не в повному 
складі. Таким чином відбудовчі роботи доводилося проводити в Україні власними силами. 
Однак  велике  патріотичне  піднесення,  викликане  радістю  визволення,  сподіваннями  на  
демократизацію  сталінського  режиму  разом  з  існуючою  централізованою  системою 
управління  народним  господарством  створювали  необхідні  умови  мобілізації  людських  і 
  67 
матеріальних  ресурсів,  що  стало  запорукою  прискореного  подолання  труднощів.  В 
результаті  самовідданої  праці  на  кінець  війни  в  Україні  було  відбудовано  майже  30% 
довоєнних  виробничих  потужностей  промисловості,  88%  залізниць,  набагато  повільніше 
відновлювалося сільське господарство, комунальне господарство в містах, установи освіти та 
культури. Понад 50% працюючих в промисловості і на транспорті складали жінки. 
У 1946 р. був прийнятий IV п’ятирічний план (1946–1950 рр.) розвитку народного 
господарства, головним завданням якого було досягнути довоєнних показників. Виконання 
п‟ятирічки  було  ускладнене  початком  „холодної  війни”,  яка  відволікала  значні  ресурси  на 
зміцнення  військово-промислового  комплексу,  відмова  СРСР  від  міжнародної  допомоги 
(зокрема від Плану Маршала, 1947 р.), голодом 1946–1947 рр. Незважаючи на це, основне 
завдання п‟ятирічки було виконане. Хоча офіційна пропаганда стверджувала про дострокове 
її виконання у 1948 р., насправді ж відбудову народного господарства, переважно група „А”, 
було завершено на початку 50-х рр. У 1950 р. обсяг валової продукції промисловості України 
збільшився  у  4,4  рази  і  перевищив  рівень  1940  р.  на  15%.  Ціною  надзвичайних  зусиль 
вдалося досягти довоєнного рівня сільського господарства. Легка промисловість, на розвиток 
якої виділялися недостатні кошти, у 1950 р. заледве  досягла 80% довоєнного рівня. Вкрай 
низьким  залишалося  матеріальне  становище  трудящих,  недостатня  забезпеченість  їх 
продуктами харчування, житлом, закладами освіти. 
Таким чином, на початок 50-х рр. Україна в значній мірі повернула собі роль одного з 
провідних  господарсько-економічних  регіонів  СРСР.  Однак,  нарощування  промислового 
потенціалу  відбувалося  переважно  екстенсивним  шляхом,  якість  продукції  все  більше 
відставала від європейського рівня. 
Згадані  успіхи  у  повоєнній  відбудові  відбувалися  в  умовах  поновлення  в  повному 
обсязі структур тоталітарного режиму СРСР, початку чергових репресій. Так, до початку 50-
х  рр.  брутальними  методами  було  завершено  „радянізацію”  Західної  України,  завдяки 
крайній жорстокості вдалося знищити націоналістичне підпілля ОУН-УПА, понад 200 тис. 
мирних  жителів  Західної  України  були  депортовані  на  Схід.  У  1946  р.  була  ліквідована 
греко-католицька церква, почалася відчайдушна критика проявів „українського буржуазного 
націоналізму”. 
Лише зі смертю Й.Сталіна у березні 1953 р. в СРСР поступово розпочинається процес 
демократизації  суспільно-політичного  життя,  демонтаж  сталінської  тоталітарної 
системи, культу особи, що уособлювалося у великій мірі з діяльністю першого секретаря ЦК 
КПРС М.Хрущова. Настав час так званої „хрущовської відлиги” (приблизно 1956–1961 рр.), 
коли  була  зроблена  спроба  частково  реформувати  тоталітарну  радянську  систему, 
перетворити її на більш життєздатний суспільний організм. Саме в цей час розпочинається 
  68 
перша,  досить  обмежена  хвиля  реабілітації  політв‟язнів  і  депортованих  народів, 
відбуваються  суттєві  зрушення  у  покращенні  матеріального  становища  трудящих,  спроби 
демократизації пануючої комуністичної партії та держави. Проте з кінця 50-х рр. у вищому 
партійному керівництві СРСР відбувається фактичний відхід від критики культу Сталіна, а 
необмеженість влади самого Хрущова призводить до складання чергового культу вождя. На 
зламі 50–60-х рр., як реакція на поширення інакомислення в суспільстві, пов‟язаного з рухом 
„шестидесятників”, правозахисників – в Україні поновлюється політика переслідування за 
„антирадянську  діяльність  та  пропаганду”,  безпідставне  звинувачуванні  інтелігенції  у 
„формалізмі”,  „космополітизмі”,  відході  від  „марксизму-ленінізму”,  що  було  доповнене 
адміністративними  заходами.  Згадані  утиски  прискорили  політизацію  руху 
шестидесятництва,  коли  певна  частина  молоді  пішла  на  приховану  або  відкриту 
конфронтацію  з  режимом  (так  званий  самвидав  –  поява  не  визнаної  офіційно  або 
забороненої  літератури).  В  суспільному  житті,  поки-що  у  вузькому  колі,  піднімаються 
питання  підлеглого  становища  України,  проблеми  розвитку  української  мови  та  культури. 
Таким чином, в середині 60-х рр. в Україні, як і СРСР загалом, організаційно складається 
політична  опозиція  режимові,  яка,  не  встигши  зміцнитися  невдовзі  була  цілковито 
розгромлена владою. 
При  розгляді  даного  питання  необхідно  звернути  увагу  і  на    досить  суперечливий 
розвиток  соціально-економічного  життя,  пов‟язаний  з  реформаторською  діяльністю 
М.Хрущова.  Так,  з  наміром  усунення  надмірної  централізації  державного  управління 
економікою,  у  1957  р.  в  народному  господарстві  відбувається  перехід  від  галузевого 
централізованого  управління  до  територіального  згідно  чого  ліквідовувалася  більшість 
міністерств  та  створювалися  замість  них  Ради  народного    господарства  (Раднаргоспи).  В 
Україні  було  створено  11  Раднаргоспів,  які  очолили  відповідні  економічні  адміністративні 
райони. Однак ці заходи лише на короткий час призвели до поліпшення ситуації, підвищення 
ефективності,  адже  з  ліквідацією  міністерств  порушилося  централізоване  управління 
галузями промисловості, погіршувалися зв‟язки між регіонами країни. 
Найбільш  вагомі  наслідки  мали  реформи  в  соціальній  сфері.  У  1956  р.  було 
проведено  пенсійну  реформу,  яка  забезпечила  зростання  доходів  пенсіонерів  у  2  рази, 
скорочено робочий день до 7 годин, відмінено плату за навчання в старших класах середньої 
школи,  в  технікумах  та  вузах;  встановлювався  пенсійний  вік  –  для  жінок  55  років,  для 
чоловіків – 60. З 1964 р. колгоспники отримали пенсійне забезпечення. Селяни вперше після 
1932 р. отримали паспорти. В цілому, за ці роки значно виріс життєвий рівень радянських 
громадян (заробітна плата, розширення товарів і послуг, вирішення продовольчої проблеми), 
хоча він значно поступався європейському рівню. Була запроваджена грандіозна програма 
  69 
панельного  житлового  будівництва  (так  звані  „хрущовки”).  У  1958  р.  здійснено  реформу 
середньої школи в СРСР, що призвело до збільшення капіталовкладень у галузь, підвищення 
оплати вчителів. Згідно реформи, батьки отримали право обирати мову навчання своїх дітей, 
через  що  в  Україні  українська  мова  все  більше  отримує  статус  „необов‟язкової”,  що  на 
практиці означало початок наступу русифікаторства. 
Значна увага була приділена реформуванню аграрного сектору. З початку 50-х рр. у 
цю сферу різко збільшується фінансування, підвищуються закупівельні ціни та матеріальна 
зацікавленість колгоспників, зменшується податковий тиск, поліпшується кадрове й технічне 
забезпечення  господарств.  Важливо  підкреслити,  що  з  метою  форсованого  зростання 
сільськогосподарського виробництва, у 50-х рр. було запроваджено ряд реформ, серед них 
три програми, які були виявом волюнтаристських рішень М.Хрущова: 
І – (1954–1956 рр.) – освоєння цілинних і перелогових земель Казахстану, яке на 
ряд  років  відтягнуло  на  себе  значні  матеріальні  та  людські  ресурси.  Лише  з  України  на 
цілину за комсомольськими путівками виїхало 80 тис. ентузіастів. 
ІІ – з 1955 р. в СРСР без необхідного економічного обґрунтування та агротехнічної 
підготовки різко збільшуються посіви  кукурудзи, яка мала стати основою комбікормовою 
культурою. В Україні посіви кукурудзи перевищили 20% усіх сільськогосподарських площ. 
ІІІ – у 1957 р. висунуте завдання в короткі строки наздогнати і випередити США по 
виробництву масла та молока на душу населення. 
Однак  в  кінцевому  рахунку  недостатньо  обґрунтовані  програми  не  були  виконані  і 
лягли  важким  тягарем  на  розвиток  сільського  господарства,  усього  суспільства,  що, 
зрештою,  призвело  до  кризи  тодішнього  політичного  режиму.  Якщо  в  початковий  період 
1950-1958  рр.  рівень  сільськогосподарського  виробництва  в  Україні  зріс  на  65%,  то  в 
наступному темпи різко падають. Протягом 1958-1965 рр. зростання – 3%. Для України ця 
„гонка  за  лідером”  (тобто  США)  закінчилося  загальним  спадом  виробництва:  у  1964  р. 
виробництво продукції тваринництва впало 98% рівня 1958 р. На початку 60-х рр. в країні 
виникають серозні труднощі з продовольством, зростають роздрібні ціни, СРСР розпочинає 
масовий імпорт зерна, який продовжувався до розвалу СРСР. 
Один із проектів – ХХІІ з‟їзд КПРС (1961 р.), який поряд з намірами реформування 
комуністичної партії, прийняв Третю програму КПРС – програму будівництва комунізму в 
СРСР, що мало бути втіленим у життя через 20 років. Однак в СРСР залишалася існувати 
стара  командно-адміністративна  система,  ядром  якої  була  комуністична  партія.  Та  й  сам 
М.Хрущов не ставив вимог докорінних політичних змін. Поразка ж економічних реформ на 
початку 60-х рр., що призвело до погіршення життєвого рівня трудящих, загострила кризу 
політичного режиму і прискорила крах самого реформатора. 
  70 
 
Тема 11.  Україна в другій половині 60-х – кінці 90-х рр. ХХ ст. 
План 
1.  Суспільно-політичне та соціально-економічне життя у другій половині 1960-х 
– першій половині 80-х рр. 
2.  Наростання кризових явищ в соціально-економічній та суспільно-політичній 
сферах у1970-х – 80-х рр. 
3.  Україна  в період перебудови (1985–1990 рр.). 
 
1. Суспільно-політичне та соціально-економічне життя у другій половині 60-х – першій 
половині 80-х рр. 
Розкриваючи перше питання, студенти мають з‟ясувати, що, не дивлячись на значні 
на  той  час  перетворення  в  господарській,  національно-культурній  сферах,  реформи  не 
торкнулися основ існуючого політичного режиму в СРСР. Більше того, реформи Хрущова  
викликали  незадоволення  консервативної  частини  партійної  номенклатури,  яка  не  бажала 
втрачати свого пануючого становища.  
14  жовтня  1964  р.  на  Пленумі  ЦК  КПРС  Хрущова  змусили  підписати  заяву  про 
добровільну  відставку.  Пленум  проходив  під  гаслами  подолання  волюнтаризму  та 
суб‟єктивізму, надання внутрішній і зовнішній політиці реалізму, наукової обґрунтованості, 
стабільності. Посаду Першого секретаря ЦК КПРС обійняв Л.І.Брежнєв, з яким на наступні   
майже 20 років уособлювалася доба „застою” в країні. На фоні продовження трансформації 
радянського суспільства, фактично розпочалася доба контрреформ. Так, листопадовий (1964 
р.)  Пленум  ЦК  КПРС  ліквідував  хрущовський  почин,  що  розділив  партійні  комітети 
комуністичної  партії  на  промислові  та  аграрні.  Поступово  було  згорнуто  й  інші  реформи: 
раднаргоспи  знову  замінили  на  міністерства,  посилився  ідеологічний  контроль  за 
культурним  життям,  припинилася  критика  сталінізму.  На  відміну  від  непоступливого  й 
поривчастого  М.С.Хрущова,  обережний  Л.І.Брежнєв  поширював свій  вплив, забезпечуючи 
своїй політиці підтримку радянської олігархії та гарантуючи цій еліті стабільне становище. 
Відтак  його  18-річне  перебування  при  владі  позначились  консервативними  та  виразно 
авторитарними тенденціями. Влада повністю була зосереджена в руках комуністичної партії.  
Лідером  Компартії  України  після  приходу  Л.Брежнєва  залишався  ставленик 
М.Хрущова Петро Шелест (з 1963 р. по 1972 р.). Характерною рисою його перебування на 
посаді Першого секретаря КПУ було поновлення самоствердження українців, провадження 
автономної політики. Це диктувалось частково патріотичними мотивами та також бажанням 
  71 
мати реальну владу й пов‟язані з нею привілеї, обмежуючи втручання московського центру у 
внутрішні республіканські справи.  
Вивчаючи внутрішню ситуацію в країні, студентам слід вказати на зміни в економічному 
житті з середини 60-х років. З січня 1966 р. в СРСР почала здійснюватися економічна реформа, 
яка  була  проголошена  на  вересневому  Пленумі    ЦК  КПРС  (1965  р.).  Реформа  передбачала 
розширення  самостійності  підприємств,  посилення  прямих  договірних  зв‟язків  між 
підприємствами; переведення підприємств на повний госпрозрахунок, посилення економічного 
стимулювання; встановлення економічно обґрунтованих цін;  діяльність підприємств оцінювати 
новими показниками – рентабельність та прибуток. За роки восьмої п‟ятирічки, протягом якої 
ця  реформа  здійснювалася,  в  Україні  середньорічний  темп  приросту  національного  прибутку  
становив  7,1%,  продуктивність  праці  зросла  на  37%,  і  одночасно  була    практично  зупинена 
тенденція  до  падіння  фондовіддачі.  Кращим  показником  було  зростання  на  33%  реальних 
доходів населення ( з середини 50-х років).      
Але  в  умовах  централізації  виробництва  здійснення  цієї  реформи  ставало 
проблематичним. Хоча збільшилася зарплата робітників і службовців в усіх галузях, зростало 
житлове  будівництво,  кількість  соціальних  проблем  збільшувалась.  Основним  гаслом 
брежнєвського керівництва стала стабільність, що фактично означало незмінність, застій. У 60 – 80 рр. 
політичний  курс  радянського  керівництва  відрізнявся  різко  вираженим  консерватизмом.  Будь-
який опозиційний рух нещадно придушувався. Тобто. В СРСР зберігався тоталітарний режим, 
компартія  прагнула  контролювати  всіх  і  все,  керівництво  ж  України  слухняно  прямувало  у 
фарватері курсу, визначеного у Москві. Проте неосталіністи не могли повернутися до відкритого і 
масового терору.  
Студентам слід відмітити, що на початку 70-х років УРСР, як і решта республік, стояла 
перед вибором: або, врахувавши досягнення НТР та певні успіхи реформи другої половини 
60-х  років,  вийти  на  принципово  новий  рівень  розвитку  економіки,  або  продовжувати 
дотримуватись  ідеологічних догм і шукати нові резерви екстенсивного розвитку. На жаль, 
переміг другий напрям.   
До 1970 р. економіка СРСР розвивалась по висхідній лінії, і тільки з початку 70-х років тут 
намітилися негативні тенденції, які увійшли в історію як “застій”. У цей час Україна зберігає за 
собою роль однієї з найважливіших паливно-енергетичних, металургійних та машинобудівних 
баз країни.   
 
 
 
 
  72 
2. Наростання кризових явищ в соціально-економічній та суспільно-політичній 
сферах у 1970-х – 80-х рр. 
Характеризуючи  друге  питання,  зверніть  увагу  на  стан  справ  в  економіці,  в  соціальній 
сфері.  Криза  радянської  системи  виявлялася  у  зростанні  науково-технічної  відсталості  країни 
порівняно  з  передовими  західними  країнами,  уповільненні  темпів  економічного  розвитку, 
низькій  якості  більшості  вітчизняних  промислових  товарів,  нездатності  колгоспно-радгоспної 
системи  забезпечити  країну  продовольством  відповідно  до  потреб  і  життєвих  норм,  явній 
безгосподарності.  Значно  знизилися  темпи  розвитку  економіки  України.  Якщо  1961–l965  рр. 
середньорічний приріст валового суспільного продукту в УРСР становив 6,9%, то 1981–1985 рр. 
– 3,5,%. 
Далі студентам необхідно зупинитися на тих негативні процесах, які вразили аграрний 
сектор, в якому з 1965 р. також проводилося реформування. Вкотре були підвищені закупівельні 
ціни  на  сільгосппродукцію,  збільшені  капіталовкладення  в  сільське  господарство,  у  колгоспах 
запроваджувалася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, 
знижувалась  ціна  на  сільгосптехніку.  Проте  технічних  засобів,  необхідних  для  впровадження 
індустріальних  технологій,  не  вистачало.  Нераціонально  використовувалась  земля,  внаслідок 
чого в 1970-1985 рр. більш як на 1 млн. га  були зменшені посівні площі України. Залишалося 
невирішеним  питання  про  соціальний  розвиток  села,  його  газифікацію,  теплофікацію, 
водопостачання,  медичне  й  торговельне  обслуговування.  Трудові  ресурси  на  селі  значно 
зменшилися  внаслідок  процесів  урбанізації.  Все  це  призвело  до  уповільнення  темпів  розвитку 
виробництва. У 1982 р. в СРСР була прийнята Продовольча програма, яка передбачала зміни в 
управлінні аграрним сектором (створення структури агропрому), інтенсифікацію виробництва і 
вперше  за  роки  радянської  влади  передбачала  повне  вирішення  продовольчої  проблеми.  Однак 
вона, не підкріплена відповідними ресурсами, так і не була виконана. 
Основним  гальмом  у  сільському  господарстві  залишалася  низька  зацікавленість 
колгоспників  у  результатах  своєї  праці.  5  %  присадибних  ділянок,  де  за  допомогою  простих 
інструментів, але з високою особистою зацікавленістю працювали селяни, давала 1/3 виробництва 
м'яса, 1/4 – молока, 40 % картоплі. 
Прагнучи  збільшити  об‟єми  сільгосппродукції,  влада  розширювала посівні площі. Ступінь 
ріллі безпосередньо сільськогосподарських угідь сягала 80 %  проти 25 % у США і 48% у Франції. 
Це призводило до посилення ерозії ґрунтів і Україна  щорічно втрачала до 600 млн. т  родючих ґрунтів. 
Низький  рівень  життя  і  важкі  умови  праці  призводили  до  відтоку  населення  із  сіл. 
Протягом 1966 – 1985 рр. з українського села виїхало 4,6 млн. осіб, в основному молодь. Змінилася 
соціальна  структура  населення  республіки.  Якщо  1960  р.  сільські  жителі  складали  половину 
населення республіки, то 1985 р. – третину. 
  73 
У великій  мірі повільно зростаючий життєвий рівень радянського суспільства, особливо у 70-х 
рр., відбувався за рахунок „нафтодоларів” (адже СРСР перетворився на одного зі світових експортерів 
нафти і газу), які давали валютні надходження до бюджету та потік товарів легкої промисловості  й 
продовольства, переважно з країн народної демократії. Це частково вирішувало проблему з дефіцитом, 
створювало  ілюзію  наявності  товарів,  хоча  їх  для  більшості  населення  хронічно  не  вистачало. 
Ситуація  погіршувалася  гонкою  озброєнь,  на  яку  витрачалися  величезні  кошти,  війною 
Афганістані  (з  1979  р.),  підтримкою  прорадянських  режимів  в  Африці,  Азії  і  Латинській 
Америці, на що теж ішли величезні кошти. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і 
пияцтва.  Вживання  алкоголю  набуло  таких  масштабів  (1984  р.  держава  отримала  від  продажу 
алкогольних напоїв 90 млрд. руб. прибутку), що це стало загрожувати генофонду народу. 
Протягом 1959-1980 рр. населення України зросло на 9,6 млн. осіб і у 1989 р. складало 
51,7  млн..  Проте  народжуваність  знизилася.    У  7  областях  було  зафіксоване  зменшення 
чисельності  населення  ,  а  у  двох  (Чернігівській  і  Сумській)  припинився  і  природний  приріст 
населення: кількість померлих почала перевищувати кількість народжених. 
Особливої уваги потребує вивчення студентами суспільно-політичного  життя країни  у 
70-х  –  80-х  рр.  У  1977  р.  була  прийнята  Конституція  УРСР,  в  якій  декларувалися  принципи 
розширення  й  поглиблення  ”соціалістичної  демократії”  шляхом  активізації  діяльності  Рад 
народних  депутатів,  залучення  мас  до  участі  в  управлінні  державою.  Але  це  були  лише 
декларації. Оголосивши себе “ядром політичної системи”, КПРС намагалася домінувати в усіх 
сферах суспільного життя. В умовах централізації роль місцевих органів обмежувалася “палким” і 
“цілковитим” схваленням рішень, прийнятих у Москві. 
Офіційно оголошувалось, що у СРСР побудовано “розвинутий соціалізм”, проте рівень 
життя був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Відбувалося зміщення життєвих орієнтирів, 
коли у суспільстві почали домінувати апатія, скептицизм, зневіра у справедливості, а у верхніх 
ланках  влади  –  корупція  і  цинізм.  Погіршувалась  екологічна  ситуація,  зменшувалась  середня 
тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала 3-тє місце серед республік СРСР.  
Виходячи з постулату про “злиття” радянських народів, партійне керівництво, особливо 
за часів першого секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицького (1972 – 1989 рр.), почало проводити в 
Україні політику русифікації. 
Всі ці явища викликали появу дисидентства – морально-політичної опозиції до існуючого 
державного  (політичного)  ладу,  панівних  у  суспільстві  ідей  та  цінностей.  Дисиденти  вимагали 
ширших  громадянських,  релігійних  і  національних  прав.  Найбільш  визначними  діячами 
цього руху стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та ін. В листопаді 1976 р. група дисидентів 
створила  Українську  гельсінську  групу  (УГГ),  яка  повинна  була  сприяти  виконанню 
Гельсінських угод у сфері прав людини. У неї входили М. Руденко, О.Бердник, П.Григоренко, 
  74 
Л.Лук’яненко, І.Кандиба  та ін. – всього 37 чоловік. Проте цей рух не набув значного поширення 
у зв‟язку з тим, що більшість громадян лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у 
покорі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття. До 1980 
р. майже ѕ складу УГГ були ув‟язненні на терміни від 10 до 15 років. Крім правозахисного руху, 
в УРСР мали місце релігійне і “національно орієнтоване” дисидентство (І.Дзюба, В.Чорновіл, 
В.Стус,  В.Мороз,  Й.  Тереля  та  інші).  До  1984  р.  зусиллями  “компетентних  органів”  рух 
дисидентів в  Україні було практично знищено.  
На  життя  республіки  і  СРСР  в  цілому  все  більше  впливала  некомпетентність 
керівництва,  самозаспокоєність.  Почав  роздуватися  культ  особи  Л.  І.  Брежнєва,  який  захопився 
нагородженням орденами та званнями, і зовсім не думав про зміни, необхідність яких все більше 
назрівала. Соціалістична система потрапила у глибоку кризу. 
Розглядаючи  питання  про  розвиток  науки,  студентам  слід  показати,  що    українські  вчені 
зробили визначний вклад у розвиток ракетної техніки, космонавтики, використання атомної 
енергії  у  мирних  цілях,  кібернетики.  Загальна  кількість  науковців  у  республіці  на  1987  р. 
становила  понад  213  тис.  (1960  р.  –  46  тис.),  з  них  понад  6  тис.  докторів  та  понад  71  тис. 
кандидатів наук. Проте у низці галузей вітчизняна наука відставала від розвинених країн Заходу, 
де активно проходила науково-технічна революція. Заважали надмірна централізація управління 
наукою,  партійне  керівництво,  яке  обмежувало  можливості  об'єктивних  досліджень  у  сфері 
гуманітарних наук.  
Звузилась сфера функціонування української мови. Між 1969 і 1980 рр. частка журналів, 
що виходила українською мовою, знизилась з 46 % до 19 %. Ідеологізувалися всі види мистецтва. 
Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. 
Підводячи підсумки по цьому питанню, можна констатувати, що в 70-ті – першій половині 80-х 
років остаточно сформувався і в широких масштабах почав діяти свого роду механізм гальмування 
соціально-економічного  розвитку,  стримування  прогресивних  перетворень.  Суть  механізму 
гальмування можна визначити як комплекс соціально-економічних, політичних, ідеологічних чинників, 
які  стримують  прогресивний  поступ  суспільства.  Він  включає  в  себе  застарілі  форми  виробничих 
відносин,  адміністративно-командну  систему  управління,  бюрократизм,  консерватизм,  психологічну 
інерцію, догматичні уявлення про суспільство. У державно-політичному аспекті – це і ієрархія посад, 
система централізованого   керівництва економічним і соціальним життям. У такій ситуації ставало все 
більш  очевидним,  що  усунути  застійні  явища,  розблокувати  механізм  гальмування  можливо  лише 
радикальними широкомасштабними діями.   
Варто  наголосити,  що  після  смерті  Л.  І.  Брежнєва  (10  листопада  1982  р.)  почався 
перехідний  період  в  діяльності  радянського  керівництва.  До  влади  прийшли  (тобто  стали 
Генеральними секретарями ЦК КПРС) спочатку Ю. В. Андропов (1982-1984 рр.), а потім К.У. 
  75 
Черненко.  Ю. Андропов намагався навести порядок у розладнаному механізмі соціалізму, перш 
за все за допомогою налагодження дисципліни, проте хвороба і смерть завадили йому зробити щось суттєве. 
Тяжко хворий К.Черненко фактично продовжував скомпрометований брежнєвський курс.  Країна 
опинилася на грані економічної, соціальної і політичної кризи.  
   
3. Україна  в період перебудови (1985–1990 рр.). 
У березні 1985 р. Генеральним секретарем комуністичної партії стає М. С. Горбачов, який 
проголошує  політику  “перебудови”,  метою  якої  було  збереження  радянської  системи  шляхом  її 
модернізації.  
Студенти  повинні  зрозуміти,  що  діяльність  нового  керівництва  була  спрямована  на 
модернізацію соціалізму, яка передусім полягала у збереженні оновленої соціалістичної системи. На 
квітневому  (1985  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС  було  проголошено  курс  на  прискорення  соціально-
економічного  розвитку  СРСР.  Це  означало  прискорити  науково-технічний  прогрес, 
інтенсифікувати  виробництво, активізувати “людський чинник”, перебудувати систему управління  
і планування,  удосконалити структурну  та інвестиційну політику, поліпшити стиль керівництва,  
кадрові перестановки. Але ці заходи не торкалися  основи соціалістичної моделі господарства і не 
відміняли  командно-адміністративну  систему  управління.  Найслабшим  місцем  прогресивних 
перетворень була відсутність комплексної програми реформ в економіці, що призвело до краху не 
лише політику перебудови, а й до розвалу СРСР. 
Слід  підкреслити,  що  політика  нового  керівництва,  спрямована  на  поступові  економічні 
перетворення,  не  була  підкріплена  відповідними  ресурсами,  через  що  так  і  не  змогла  істотно 
підвищити  рівень  виробництва,  життєвий  рівень  трудящих.  Значні  зміни  відбувалися  лише  в 
політико-ідеологічній  сфері:  приймається  нова  редакція    Програми  КПРС  (лютий  1986  р.), 
проголошується  політика  гласносності  й  демократизації  суспільства.  У  1987-1989  рр.  в  СРСР 
з‟явилися  тисячі  неформальних  організацій,  що  об‟єднувалися  на  основі  спільних  інтересів. 
Поступово частина з них політизувалася. В Україні  утворюються Український культурологічний 
клуб,  студентське  об‟єднання  “Громада”,  Українська  гельсінська  спілка  (1987  р.),    Українська 
республіканська партія ( 1989 р., голова – Л.Лук‟яненко), Українська національна партія (1989 р., 
голова – Г.Приходько), “Товариство української мови ім. Т.Г.Шевченка” (1989 р.), “Народний рух 
України  за  перебудову”  (вересень,  1989).  До  кінця  1990  р.  в  Україні  склалася  багатопартійна 
система, яка, однак, ще не могла конкурувати з багатомільйонною компартією.  
До початку 1990 р. економічна ситуація в СРСР ще більш погіршилася. Валовий суспільний 
продукт в УРСР у 1990 р. знизився на 2,4% (в порівнянні з 1989), національний дохід – на 3,6%.  
Збільшення  грошових  доходів  населення  на  15,7%  призвело  до  додаткового  тиску  на  товарний 
ринок,  що викликало „вимивання товарів” та наступні інфляційні процеси.  
  76 
Студентам  необхідно  усвідомити,  в  чому  полягала  криза  влади.  Рішеннями  
лютневого  (1990  р.)  Пленуму  ЦК  КПРС  була  скасована  стаття  6  Конституції  СРСР  про 
керівну  і  спрямовуючу  роль  компартії.  В  той  же  час    посилюються  відцентрові  тенденції 
союзних  республік  від  Москви.  В  Прибалтиці  почався  інтенсивний  рух  за  вихід  Естонії, 
Латвії, Литви зі складу СРСР. 
Центральною подією в політичному житті УРСР стали вибори народних депутатів до 
Верховної  Ради  України  і  місцевих  Рад  народних  депутатів  у  березні  1990  р.,  які  вперше 
проходили  в  умовах  гострої  конкуренції  між  правлячою  компартією  та  новоствореними 
політичними партіями й громадськими організаціями. Головою Верховної Ради було обрано 
В.  Івашка.  З  липня  1990  р.  його  на  цій  посаді  замінив  Л.  Кравчук.  Саме  цьому  складові 
українського  парламенту,  в  якому  переважали  консервативні  сили,  випала  роль  приймати 
доленосні рішення, пов‟язані з відновленням української державності, що є  темою розгляду 
наступної лекції. 
 
Тема 12. Україна в роки незалежності. 
План. 
1.  Становлення  української  державності.  Державотворчі  процеси  в  Україні. 
Пріоритети зовнішньої політики України на рубежі ХХ-ХХІ ст. 
2. Суспільно-політичне життя. Створення багатопартійної системи.  
3.  Процес  подолання  соціально-економічної  кризи.  Здобутки  в  галузі  науки  і 
освіти.  
 
1.  Становлення  української  державності.  Державотворчі  процеси  в  Україні. 
Пріоритети зовнішньої політики України на рубежі ХХ-ХХІ ст. 
Розглядаючи  тему,  студенти  мають  усвідомити,  що  час  становлення  України  як 
самостійної  держави  ознаменував  собою  нову  віху  в  історії  українського  народу, 
визначальними рисами якої є зміцнення реального суверенітету, демократизація суспільного 
життя,  перехід  від  адміністративно-директивної  до  ринкової  економіки,  забезпечення 
міжнаціонального і соціального миру в суспільстві.  
Від 1987 р. в Україні відбувався процес суспільно-політичних зрушень, виникнення 
неформальних груп та організацій. Почали виникати перші політичні партії. Всього протягом 
1989-го – серпня 1991 рр. виникло понад 20 партій загальною чисельністю 30 тис. чол. Після 
виборів  у  березні  1990  р.  народних  депутатів  до  Верховної  Ради  України  остання  вперше 
почала  працювати  в  парламентському  режимі.  Документом  історичної  ваги  із  прийнятих 
тогочасних 150 законодавчих актів можна вважати прийняту Верховною Радою України 16 
  77 
липня 1990 р. Декларацію про Державний суверенітет України. Тоді ж з‟являється Закон 
„Про економічну самостійність УРСР”.  
Восени  1990  р.  опозиція  в  українському  парламенті,  що  зорганізувалася  під назвою 
Народна  Рада  (голова  І.  Юхновський),  звинуватила  уряд  у  тому,  що  він  не  дотримується 
Декларації  про  державний  суверенітет,  не  створює  умов  для  реформування  економіки  і 
висунула  вимоги  відставки  голови  Верховної  Ради  Л.Кравчука,  Голови  Ради  Міністрів 
В.Масола,  розпуску  КПРС,  відмови  від  підписання  нав‟язаного  М.Горбачовим  нового 
союзного договору.  
Вершиною  протистояння  комуністичної  влади  й  опозиції  була  „студентська 
революція  на  граніті”.  Наслідком  якої  були  уступки  з  боку  влади,  щодо  багатьох  питань 
політичного життя України.  
1991  р.  український  парламент  зробив  чергові  кроки  до  незалежності.  19-21  серпня 
1991  р.  в  СРСР  стався  державний  переворот  після  провалу  якого  завдяки  опору  широких 
верств населення країни.  24 серпня 1991 р. Верховна Рада Україна прийняла і затвердила 
Акт проголошення незалежності  України. 1  грудня  1991  р.  Всеукраїнський  референдум 
підтвердив його. 
Інститут Президентства в нашій країні було запроваджено Верховною Радою УРСР 5 
липня  1991  р.  Термін  „президент”  (з  латинськ.  мови  –  „той,  хто  сидить  попереду”).  В 
суспільній свідомості  ця посада асоціюється з поняттям „лідер”.  
1  грудня  1991  р.  відбувся  всенародний  референдум  та  вибори  Президента 
України. З 37,9 млн. громадян, що мали право голосу, у голосуванні взяли участь 31,9 млн 
(84%). 28,8 млн. громадян (90,3%) підтримали Акт проголошення незалежності України. На 
президентських  виборах  переміг  Л.  Кравчук,  якого  підтримали  61,6%  виборців.  З  шести 
кандидатів від опозиції В. Чорновіл отримав 23,3% голосів, Л. Лук'яненко - 4,5%, В. Гриньов 
-  4,2%,  І.  Юхновський  -  1,7%.  Результати  референдуму  і  президентських  виборів 
кардинально  змінили  ситуацію  в  СРСР,  продемонстрували  підтримку  народу  України 
політичного курсу на незалежність. 
В  умовах  гострого  протистояння  між  Президентом  і  Верховною  Радою,  суть  якого 
полягала у проблемі розмежування владних повноважень між гілками влади та намаганням 
обмежити  надзвичайні  повноваження  президента,  протягом  червня-липня  1994  р. 
відбулися  позачергові  вибори  Президента  України.  З  семи  кандидатів  у  Президенти 
України (В. Бабич, Л. Кравчук, Л. Кучма, В. Лановий, О. Мороз, І. Плющ, П. Таланчук) у 
другий тур з великим відривом отриманих голосів вийшли Л.Кравчук та Л. Кучма. Згідно 
результатів  другого  туру  виборів  за  Л.Кравчука  було  подано  45%  голосів,  а  Президентом 
України став Л.Кучма (52% голосів). 
  78 
31  жовтня  1999  р.  відбулися  треті  президентські  вибори.  У  другий  тур  виборів 
вийшли  Л.Кучма  (36,5%  голосів)  та  лідер  Компартії  України  П.Симоненко  (22,2%).  За 
результатами другого туру голосування 14 листопада 1999 р., діючий президент  Л. Кучма 
набрав 56,3% (понад 15 млн.) голосів, за П. Симоненка проголосувало 37,8% (понад 10 млн.) 
виборців. Слід зазначити, що президентські вибори проходили в складних умовах: усі сфери 
суспільного життя були охоплені  кризою,  українське суспільство було розколоте, низьким 
був і рівень активності політичних партій та їх вплив на громадську думку. 
Вибори  Президента  2004  р.  відбулися  у  три  тури  і  були  пов‟язані  з  суттєвими 
порушеннями  виборчого  процесу,  фальсифікаціями,  що  викликало  такий  феномен  у 
суспільному житті, як "помаранчеву революцію". В першому турі, який відбувся 31 жовтня 
2004  р.,  взяли  участь  понад  28  млн.  виборців.  Лише  на  десятий  день  Центральна  виборча 
комісія  оприлюднила  остаточні  результати  першого  туру.  26  претендентів  отримали 
наступну підтримку виборців: В. Ющенко - 39,90% голосів, В. Янукович - 39,26%, О. Мороз 
-  5,82%,  П.  Симоненко  -  4,97%,  Н.  Вітренко  -  1,53%.  19  кандидатів  набрали  менше  1% 
голосів виборців. 
24  листопада  2004  р.  відбувся  другий  тур  президентських  перегонів,  в  якому  взяли 
участь В. Ющенко та В. Янукович. Цього разу голосувало понад 30 млн. виборців. За даними 
Центрвиборчкому В. Янукович набрав 49,46% голосів, В. Ющенко - 46,61%. Оприлюднення 
ЦВК  цих  результатів  викликало  з  боку  опозиційних  сил  оголошення  загальнодержавного 
політичного страйку. В умовах складного процесу політичного врегулювання конфлікту 27 
листопада  Верховна  Рада  України  на  своєму  позачерговому  засіданні  визнала  результати 
голосування у другому турі виборів президента такими, що не відповідають волевиявленню 
народу та висловила недовіру ЦВК. 3 грудня 2004 р. Верховний Суд України, виходячи з 
виявлених  порушень  виборчого  процесу,  визнав  другий  тур  президентських  виборів 
недійсними та скасував рішення ЦВК про обрання Президентом України В. Януковича. Було 
призначено переголосування другого туру на 26 грудня. 
У переголосуванні 26 грудня 2004 р. взяли участь понад 29 млн. виборців. Згідно їх 
результатів перемогу здобув В. Ющенко, який набрав 51,99% голосів, В. Янукович – 44,2%. 
Посада  Президента  України,  навіть  за  умов  впровадження  з  1  січня  2006  р. 
парламентсько-президентської  форми  правління,  продовжує  залишатися  однією  з 
визначальних.  Президент  в  Україні  є  Главою  держави,  гарантом  державного  суверенітету, 
територіальної  цілісності,  прав  і  свобод  людини  і  громадянина.  За  характером  своїх 
повноважень  він прямо  не  належить  до  жодної  з  гілок  влади,  але  відіграє  важливу  роль  у 
функціонуванні  кожної  з  них.  Так,  значна  роль  належить  Президенту  у  законодавчому 
  79 
процесі, оскільки він є суб‟єктом законодавчої ініціативи, підписує та оприлюднює закони, 
користується правом вето щодо них, може припинити повноваження парламенту тощо. 
Відтак,  посада  Президента  залишається  хоч  і  одноосібним,  але  надто  важливим  і 
авторитетним державним органом в Україні. 
17 січня 2010р. відбулися чергові вибори Президента України. У виборах брало участь 
18  кандидатів.  В  результаті  першого  туру  за  В.Януковича  проголосувало  35,32%,  за  
Ю.Тимошенко -25,05%, за С.Тигибка – 13,05%, за А.Яценюка – 6,96%, за В.Ющенка – 5,45%, 
за  П.Симоненка  –  3,54%,  за  В.Литвина  –  3,91%...  За  результатами  другого  туру    переміг 
В.Янукович. 
Вибори  до  Верховної  Ради  УРСР  ХІІ  скликання  (або  Верховної  Ради  України  І 
скликання), відбулися у березні 1990 р., і були першими демократичними альтернативними 
виборами  в  республіці.  Депутатський  корпус  зразка  1990  р.  відрізнявся  від  своїх 
попередників  і  кількісно,  і  якісно.  Чисельність  депутатів  зменшилась  з  650  до  450.  У 
кожному другому окрузі депутат мав від 4 до 8 конкурентів, у 64 округах було від 10 до 19 
кандидатів,  у  7  –  по  20  і  більше.  15  травня  1990  р.  було  обрано  президію  першої  сесії 
парламенту, 17 травня  – визнано повноваження 449 народних депутатів УРСР, а 4  червня 
було обрано Голову Верховної Ради УРСР – В. Івашка. Згодом його замінив Л.Кравчук. 
Вибори  до  Верховної  Ради  1994  р.  були  першими,  що  відбувалися  за  умов 
багатопартійності, але фактично, ще не на реальній багатопартійній основі. Вони проходили 
по  мажоритарній  системі;  політичні  партії  мали  право  висувати  кандидатів  у  депутати 
нарівні  з  групами  виборців,  трудовими  колективами  і  громадськими  організаціями. 
Показово,  що    значна  кількість  партійних  активістів  воліла  не  афішувати  свою  партійну 
приналежність. У Верховну Раду було обрано 91 представника КПУ, 22 – НРУ, 21 – СелПУ, 
14 – СПУ, 11 – УPП, по 5 – ППУ і КУНа. Ще 8 партій мали від одного до чотирьох депутатів 
З 405 обраних депутатів тільки 178 представляли партії. Серед переможців виборів тільки 94 
були висунуті партіями або виборчими блоками, із них 61 - КПУ, 13 - НРУ, по 7 СелПУ й 
УРП.  При  наявності  поділу  на  лівих  і  правих  реального  партійного  структурування 
парламенту не відбулося. Фактично тільки ліві (комуністи, соціалісти, аграрії) і Рух утворили 
партійні  фракції.  Вони  об'єднали  біля  40%  депутатів.  При  цьому  навіть  для  них  принцип 
солідарного голосування не був обов'язковим. Головою Верховної Ради було обрано лідера 
соціалістів – О. Мороза. 
У  виборах  до  Верховної  Ради  29  березня  1998  р.,  що  проходили  по  змішаній 
мажоритарній-пропорційній  системі  взяли  участь  21  партія  і  9  виборчих  блоків. 
Прийнятий  напередодні  новий  виборчий  закон  через  недосконалі  механізми  реєстрації  не 
дозволив  реально  стимулювати  формування  потужних  авторитетних  партій.  Половина 
  80 
учасників  виборів  набрали  від  1,3%  до  0,14%  голосів,  тобто  були 
статистами,  що  тільки  дезорієнтували  виборців.  Але  й  вісім  партій 
переможниць, що подолали 4-відсотковий бар'єр і додали до 225 мандатів “списочників” ще 
79  отриманих  в  одномандатних  округах,  не  змогли  забезпечити  чіткого  структурування 
парламенту.  Значну  кількість  –  118  місць  одержали  позапартійні  депутати.  Вибори 
зафіксували стабільність представництва трьох лівих і однієї правої партії. Тільки ліві партії 
утворили  фракції  винятково  на  партійній  основі,  інші  –  орієнтувалися  на  притягнення 
максимальної  кількості  депутатів  за  рахунок  представників  інших  партій  і 
позапартійних.  
За  результатами  виборів  1998  р.  у  Верховній  Раді  утворилися  фракції  9 
партій: КПУ – 119 депутатів (у т.ч. 2 позапартійні), НРУ– 47 (5), блок СПУ-СелПУ – 35 (7), 
ПСПУ – 17 (6), НДП – 91 (55 позапартійних і 11 з інших партій), “Громада” – 39 (13 і 5), 
СДПУ(о)  –  25 ( 4 і  3), ПЗУ  –  24 (2 і  3). 26 депутатів об'єдналися в  групу  "Незалежні", 15 
залишилися позафракційними. Надалі спостерігалися постійні масштабні зміни в переліку і 
розмірах депутатських фракцій, постійні міграції депутатів. 
31  березня  2002  р.  відбулися  чергові  вибори  до  Верховної  Ради України.    Вони 
стали другими, які проводилися за змішаною системою, тобто коли одна половина народних 
депутатів України обиралася в мажоритарних округах, а друга – за партійними списками. 
Одночасно  відбулися  вибори  до  органів  місцевого  самоврядування  та  Верховної  Ради 
Автономної Республіки Крим.  
На  виборах  2002  р.  Центральною  виборчою  комісією  було  зареєстровано  3504 
кандидати  у  народні  депутати  України  у  225  одномандатних  виборчих  округах.  У 
багатомандатному окрузі було зареєстровано 3746 кандидатів у народні депутати України, 
включених  до  виборчих  списків  33  політичних  партій  та  виборчих  блоків  партій.  За 
результатами голосування право на участь у розподілі депутатських мандатів набули тільки 
шість політичних партій та виборчих партійних блоків, що отримали чотири і більше 
відсотків голосів виборців. Серед них:  Виборчий блок політичних партій “Блок Віктора 
Ющенка “Наша Україна” (опозиційний на той час до влади), який отримав – 23.57% голосів 
виборців  (70  мандатів);  Комуністична  партія  України,  яка  вперше  втратила  абсолютну 
більшість  серед  депутатів  –  19,98%    (59);  Виборчий  блок  політичних  партій  “За  єдину 
Україну” (блок пропрезидентських партій) – 11,77 % (35); Виборчий блок політичних партій 
“Блок Юлії Тимошенко” – 7,26% (22); Соціалістична партія України – 6,87% (20); Соціал-
демократична  партія  України  (об‟єднана)  –  6,27  %  (19).  Між  ними  було  поділено  225 
депутатських мандатів. Головою Верховної Ради було обрано В.Литвина. 
  81 
26 березня 2006 р. відбулися вибори до Верховної Ради. Вперше вони проводилися 
за  пропорційною  виборчою  системою.  У  виборах  взяла  участь  рекордна  кількість 
політичних партій та блоків – 45. Виборчий бар‟єр було зменшено до трьох відсотків. Але й 
такий  незначний  бар‟єр  вдалося  здолати  лише  п‟ятьом  політичним  партіям  та  блокам. 
Лідерами виборчих перегонів за попередніми даними ЦВК стали: Партія Регіонів – 32,14% 
(186 мандатів); Блок Юлії Тимошенко – 22,29% (129); Блок “Наша Україна” – 13,95% (81); 
Соціалістична  партія  України  –  5,69%  (33),  Комуністична  партія  України  –  3,66%  (21). 
Особливістю  цієї  виборчої  кампанії  була  її  вартість.  Це  були  найдорожчі  вибори  в  історії 
незалежної України. Літом 2006 р. Партія регіонів, СПУ та КПУ створюють в парламенті так 
звану  антикризову  коаліцію.  О.Мороза  вибирають  спікером,  В.Януковича  –  прем‟єр-
міністром. В січні 2007 р. депутати коаліції приймають Закон «Про Кабінет Міністрів», який 
обмежує повноваження Президента України. Як відповідь на це Президент В.Ющенко своїм 
указом розпускає Верховну Раду. 
Позачергові  вибори  Верховної  Ради  відбулися  30  вересня  2007  р.  Голосування 
відбувалося по партійних списках. У виборах брало участь 20 політичних партій та блоків.. В 
парламент пройшли: Партія регіонів – 34,37%, БЮТ – 30,71%, блок НУНС – 12,15%, КПУ – 
5,96%, блок Литвина – 3,91%. Після довгих консультацій Головою Верховної Ради обрали 
А.Яценюка. в грудні 2007 р. уряд України очолила Ю. Тимошенко. 
 8  грудня  1991  р.  президенти  України,  Росії  та  Білорусі  прийняли  документ,  який 
проголосив  припинення  існування  СРСР  та  утворення  СНД  (Співдружності  незалежних 
держав).  
З 1991 р. провадить активний зовнішньополітичний курс. Держава є членом ОБСЄ (з 
1992 р.), ПАРІС (з 1992 р.). Особливе місце займають відносини України з Росією. Серед них 
–  питання  Криму  та  Чорноморського  флоту.  Президент  Л.  Кучма  дотримувався 
проросійського  пріоритету  у  зовнішній  політиці,  через  що  йому  вдалося  налагодити  добрі 
стосунки з нею шляхом послаблення державної позиції України, через що вона була втягнута 
в орбіту потужного російського впливу. 
В липні 1992 р. Україна заявила про своє бажання вступити до  Ради Європи (РЄ). 
Після того як Українська держава офіційно підтвердила свій без‟ядерний статус у листопаді 
1995 р. вона стала 37-м повноправним членом РЄ.  
У  лютому  1994  р.  Україна  першою  серед  країн  СНД  підписала  в  Брюсселі  угоду 
«Партнерство заради миру», що передбачає тісні контакти з НАТО. Якісно новим кроком на 
шляху співробітництва з НАТО стали самміти спільної комісії НАТО–Україна (Вашингтон, 
1999; Прага, 2002; Вільнюс, 2005). 
  82 
У квітні 2005 р. започатковано Інтенсифікований діалог між Україною та НАТО. 21 
лютого 2005 р. у Брюсселі було підписано План дій Україна – ЄС. Нові підходи демонструє 
українська дипломатія у стосунках з Російською Федерацією, СНД, ГУАМ.  
Нині важливе місце в системі зовнішньополітичних пріоритетів України посідає рух в 
європейські структури, підготовка до вступу в Європейський Союз. 
 
2. Суспільно-політичне життя. Створення багатопартійної системи.  
По  другому  питанню  відмітимо,  що  з  початку  90-х  рр.  Україна  відійшовши  від 
тоталітарної  однопартійності  стала  на  шлях  формування  багатопартійної  системи.  До 
головних причин, що призвели до багатопартійності можна віднести: 
- розширення демократизації суспільного життя, гласність; 
- історичне коріння багатопартійності в Українв; 
- розвиток в Україні дисидентського руху; 
- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила. 
В історії становлення багатопартійності виділяють три етапи: 
1.  1988-1989  рр.  –  створення  умов  багатопартійності.  Створення  опозиційних  до 
КПРС неформальних об‟єднань та рухів, що пізніше трансформувалися у політичні партії. В 
цей час в Україні розгортають активну діяльність Українська Демократична Спілка (УДС), 
пізніше  перейменована  в  Українську  Народно-Демократичну  Лігу  (УНДЛ),  Українська 
Гельсінська Спілка (УГС), Народний Рух України за перебудову (НРУ). 
2. 1989-1990 рр. – етап безпосереднього створення початкової багатопартійності. За 
цей час створено понад 20 партій, в які об‟єдналися понад 30 тис. осіб. 
3.  Початок  1991р.  –  серпень  1991р.  кардинальні  зміни  у  становленні 
багатопартійності. Заборона діяльності КПУ після спроби державного перевороту в Москві 
19-21  серпня  1991р.  у  зв‟язку  з  доказами  про  підтримку  керівництва  КПУ  державного 
перевороту. 
Виникнення,  становлення  й  утвердження  політичних  партій  контролюють  державні 
інституції.  Держава  гарантує  свободу  політичної  діяльності,  не  забороненої  Конституцією 
(ст..36) і Законами України (ст..15). 
На  сьогодні  в  Україні  існує  понад  100  політичних  партій,  яких  поділяють  на  праві 
(націонал-радикальні), ліві (соціалістичного та комуністичного спрямування) й центристські( 
націонал-демократичного, ліберально-демократичного, соціал-демократичного спрямування) 
Прийняття закону «Про політичні партії в Україні « (28 квітня 2001р) було викликане 
потребою сприяти процесам зміцнення й консолідації політичних партій. 
 
  83 
3.  Процес  подолання  соціально-економічної  кризи.  Здобутки  в  галузі  науки  і 
освіти.  
У  1994  р.  президентом  України  став  Л.  Кучма  (у  листопаді  1999  р.  обраний  на 
повторний  термін).  1996  р.  аби  приборкати  гіперінфляцію  у  країні  було  запроваджено 
гривню. 28 червня 1996 р. було прийнято Конституцію України, яка включає 161 статтю і 
14 розділів.  
Час  правління  Л.  Кучми  характеризується  утворенням  в  Україні  корумпованої 
мафіозно-кланової  системи,  зниженням  життєвого  рівня  українців  та  зубожінням  широких 
верств населення.  
Ці  та  інші  причини  викликали  формування  антикучмівської  опозиції,  пожвавлення 
діяльності  якої  було  пов‟язано  з  так  званим.  касетним  скандалом  „Підслухані  розмови 
Президента”.  Брак  гласності  в  країні,  переслідування  журналістів,  гучні  замовні  вбивства 
призвели  до  всеукраїнських  акцій  протесту.  В  Україні  назрівало  протистояння  влади  та 
опозиції. Вибори 2004 р. стали причиною „помаранчевої революції”. 
 Опозицію очолили В. Ющенко, Ю. Тимошенко, О. Мороз та ін. 22 листопада 2004 р. 
на  Майдані  Незалежності  у  Києві  зібралися  сотні  тисяч  протестантів.  Поза  межами  Києва 
хвиля  стихійних  мітингів  протесту  прокотилася  Україною:  Дніпропетровськ,  Луцьк, 
Полтава,  Львів,  Тернопіль,  Ужгороді,  Черкасах,  Херсоні  Чернівцях.  8  грудня  Верховною 
Радою  України  у  присутності  тогочасного  Президента  України  Л.  Кучми  були  внесені 
поправки  до  Закону  «Про  вибори  Президента»  і  ухвалено  рішення  про  проведення 
політичної реформи та реформування системи місцевого самоврядування. Ухвали означали, 
що  Україна  3  1  вересня  2005  р.  мала  перетворитися  з  президентсько-парламентської 
республіки у парламентсько-президентську.  
10 січня 2005 р. ЦВК оголосили переможцем виборів В. Ющенка, який набрав 51,99% 
голосів виборців. Коаліційний уряд очолила Ю. Тимошенко. Затверджена Верховною Радою 
України  4  лютого  2005  р.  програма  уряду  «На  зустріч  людям»  передбачала  комплекс 
першочергових  заходів,  спрямованих на  подолання  бідності  шляхом  створення  економіко-
правових  умов  для  збільшення  доходів  населення;  підвищення  надійності  та  ефективності 
банківської  політики,  створення  системи  обов‟язкового  медичного  страхування; 
реформування  військо-промислового  комплексу  тощо.  Крім  того,  в  травні  2005  р. 
президентом В. Ющенком було запропоновано уряду до виконання 17 програм. Серед них: 
програма детінізації економіки; програма «Власність народу», що передбачає інвентаризацію 
всієї державної власності та налагодження управління державністю; програма, що покликана 
поліпшити  житлову  проблему  в  Україні;  програма  розбудови  нафтових  і  газових 
  84 
транспортних  магістралей;  розбудова  міжнародних  транспортних  коридорів.  Однак  ці 
програми так і не були виконані. У 2008 р. Україна вступила у Світову організацію торгівлі. 
На президентських виборах 2010 р. перемогу здобув В.Янукович. Кабінет міністрів та 
Верховна  Рада  України  в  2011р.  поставила  перед  собою  основні  завдання  –  прийняти 
Податковий кодекс та провести пенсійну реформу. 
Перед Україною стоїть низка нерозв‟язаних питань, а саме – здійснення структурних 
перетворень  у  системах  правоохоронних  органів,  державного  устрою,  охорони  здоров‟я, 
реалізація програм зі збільшення зайнятості населення, організація технопарків і т.п..  
Розвиток України як незалежної, демократичної країни неможливий без повноцінного 
розвитку освіти та науки. З проголошенням незалежності прийнято Державну національну 
програму  «Освіта»,  затверджену  Кабінетом  Міністрів  у  1993  р.  Новак  концепція  розвитку 
народної  освіти  передбачала  визнання  необхідності  демократизації  всіх  ланок  середньої  і 
вищої  школи,  відмову  від  залишеної  у  спадок  «репресивної  педагогіки»,  запровадження 
принципу  українознавчого  спрямування  змісту  шкільної  освіти,  технічне  забезпечення 
освітніх  установ,  формування  високого  інтелектуального  й  культурного  потенціалу 
українського народу.  
З 2001 р. набрав чинності Закон України «Про загальну середню освіту». У  школах 
збільшено  термін  навчання  до  12  років  та  введена  12-бальна  шкала  оцінювання  знань. 
Відбулися  зміни  у  вищій  школі:  створення  приватних  ВЗО,  ведення  нових  предметів, 
скорочення підготовки фахівців на вечірній та заочній формах навчання. В 2008 р. Україна з 
метою  інтегрування  у  європейське  співтовариство  підтримала  пропозицію  приєднання  до 
Болонського  процесу  у  системі  освіти.  Це  у  майбутньому  дасть  можливість  визнання 
дипломів українських вузів у інститутах та університетах зарубіжжя.  
У  1994  р.  Академія  наук  України  отримала  статус  національної  і  є  провідним  і 
координаційним  центром  країни.  НАНУ  має  багато  чинних  угод  з  к  академіями  наук, 
авторитетними науковими товариствами і провідними університетами Росії, Європи, США. 
Установлено тісні зв‟язки з науковими центрами української діаспори.  
Наукові  розробки  Національного  космічного  агентства  України  дозволяють 
досліджувати та освоювати космічний простір.  
Однак, перед Україною ще стоїть низка невирішених питань, а, зокрема, відсутність 
достатнього  фінансування,  недостатня  матеріально-технічна  база  наукових  і  навчальних 
закладів,  обмежений  доступ  до  новітньої  наукової  інформації,  падіння  престижу  науково-
педагогічної діяльності, загострення кадрової проблеми, криза книгодрукування в Україні. 
В 2008-2009 рр. в багатьох країнах світу починається фінансова та економічна криза, 
яка мала негативний вплив на стан економіки в Україні. Через різке падіння світових цін на 
  85 
металургійну  продукцію,  що  складала  левову  частину  українського  експорту  скоротились 
валютні  надходження.  Інформація  про  зниження  надійності  вкладів  у  Промінвестбанку 
призвела  до  різкого  відтоку  вкладів  з  банків  (6-7  млрд  дол.  США  за  тиждень),  після  чого 
Нацбанк обмежив дострокові знаття депозитів і видачу кредитів. На початку 2009 р. через 
нестабільність національної валюти відбулась криза споживчого кредитування. Складовою 
бюджетного  дефіциту  стали  великі  соціальні  видатки:  виплата  заощаджень  Ощадбанку 
СРСР, підвищення  пенсій  і  зарплат.  На  економічні  проблеми  наклалась  і  політична  криза, 
передумовою чого були суперечливі оцінки політиками конфлікту Грузії та Росії у Південній 
Осетії.  Взаємні  звинувачення  посадових  осіб  призвели  до  загострення  ситуації,  а  після 
розпаду  Демократичної  коаліції  та  відставки  голови  ВРУ  А.Яценюка  президент  України 
В.А.Ющенко заявив про дострокове припинення повноважень Верховної Ради, яке невдовзі 
припинив. У листопаді 2008 р. відбулось формування нової коаліції в складі НУНС, БЮТ та 
блоку Литвина. Головою ВРУ став В.Литвин. В опозиції Партія регіонів. 
Антикризові  закони  надмірно  політизувались  і  ставали  предметом  торгу.  Постійні 
блокування трибуни Партією регіонів та дебати щодо плану дій уряду у боротьбі з кризою 
стали  виправданням  бездіяльності  парламенту  та  послабили  контроль  за  виконавчою 
владою:  лише  у  травні  2009  р.  уряд  подав  свою  програму  з  урахуванням  ідей  опозиції. 
Опозиційним силам було вигідне погіршення стану господарства та соціально-економічного 
життя в країні з метою дискредитації влади та персонально глави уряду Ю.Тимошенко. 
Імідж країни псували не тільки стосунки між гілками влади, а й скандали: з питання 
власності  телеканалу  «Інтер»,  справа  В.Лозинського,  справа  педофілів,  Арешт  генерала 
О.Пукача та ін.. 
Наслідками  президентства  В.Ющенка  було:  розширення  засад  демократії,  свобода 
слова,  формування  спільної  ідентичності  українських  громадян,  здійснення  спроби 
відновлення  соціал-демократії  та  звернення  до  історії,  проведення  чіткої  про  європейської 
зовнішньої  політики,  скасовані  поправки  Джксона-Веніка  про  обмеження  торгівлі  США  з 
Україною,  здійснено  вступ  до  СОТ,  досягнуто  прогресу  у  відносинах  з  Євросоюзом, 
відбулося  зближення  України  і  НАТО,  виведено  українські  війська  з  Іраку.  Разом  з 
позитивними  підсумками  президент  В.Ющенко  залишив  після  себе  нестабільну  країну: 
конституційний конфлікт, скандали, погіршення відносин з Росією. 
У січня 2010р. відбулись президентські вибори, на яких президентом України обрано 
В.Януковича.  У  2010  р.  Кабінет  Міністрів  очолив  М.  Азаров.  Уряд  змушений  вирішувати 
значне  коло  суспільно-політичних,  соціально-економічних  та  національно-культурних 
проблем. Однак не всі кроки уряду знаходять підтримку населення. Це  питання пенсійної 
реформи,    податкового  кодексу    та  інші.  Велике  протистояння  викликали  домовленості  у 
  86 
Харкові між Україною та Росією (квітні 2010р.) про знижку на поставки російського газу у 
розмірі 30% та продовження терміну перебування Чорноморського флоту в Криму на 25 р. 
(до 2042 р.).  
Україна готується до чемпіонату по футболу. У 2011 відбулося відкриття стадіонів у 
Києві  та  Львові,  реконструйовано  аеропорти  в  містах,  де  будуть  проходити  матчі 
«Євро2012». 
Значне  коло  проблем  стоїть  перед  Україною  на  міжнародній  арені.  Серед  них 
особливе місце займають економічні проблеми. 
Додаток 1. 
Етнічний склад населення України. 
Наддніпрянська Україна (до 1917 р.).  
За деякими даними (ревізії, переписні книги тощо) чисельність населення українських 
етнічних територій була наступною: 1300 р. – 3,2 млн., 1400 р. – 3,7 млн., 1500 р. – 4,4 млн., 
1600  р.  –  5,2  млн.  З  втратою  державності,  починаючи  з  ХІV  ст.,  українські  землі  стають 
об‟єктом  іноземної  колонізації  з  боку  литовців,  поляків,  євреїв,  а  з  середини  ХVІІ  ст. 
головним  чином  росіян.  В  наступний  період  простежуються  тенденції  окрім  абсолютного 
зростання чисельності українців, зменшення їх питомої ваги на власних теренах. Все більше 
українців розселюється поза етнічними землями Так, протягом 200 років (1719  – 1917 рр.) 
чисельність українців в Російській імперії зросла майже у 7 разів (з 4,4 млн. до 31 млн. чол.). 
Складаючи у 1917 р. частку у 17,3% всього населення українці за числом поступалися лише 
росіянам.  В  самій  же  Наддніпрянській  Україні  в  цей  час  питома  вага  українців  (24,1  млн. 
чол.) скоротилася  майже на 10% (з 87,6% до 77,6%). Найвищий показник  був в Полтавській 
губ. – 94%, Харківській губ. – 85%.  Поза межами України  проживало 6,9 млн. українців. 
Згідно  І  Всеросійського  перепису  1897  р.  в  9  українських  губерніях  частка  росіян 
складала  11,7%,  євреїв  –  8,3%  (в  Правобережжі,  де  проходила  єврейська  „смуга  осілості”, 
було скупчено 40% всієї єврейської громади Російської імперії), поляків – 2,8%. Українці і 
надалі залишалися селянською нацією (93% проживали у сільській місцевості), складаючи 
менше третини міського населення. В той же час частка міського населення складала серед 
росіян –  42,2%, євреїв – 43,6%, поляків – майже 30%.   
  
Західна Україна (кінець ХVІІІ ст. – до 1918 р.). 
Згідно  даних  останнього  в  історії  Австро-Угорщини  перепису  1910  р.,  чисельність 
українців  складала  3,99  млн.  осіб:  в  Галичині  –  понад  3,2  млн.,  Буковині  –  305  тис., 
Закарпатті  –  472  тис.  В  австрійській  частині  імперії  вони  складали  13,2  %  населення,  в 
угорській – 2,2 %.  В 1917 р. українське населення доходило до 4,1 млн. чол. Не зважаючи на 
  87 
те, що протягом кінця XVIII – поч. ХХ ст. чисельність українців зросла у 2 рази , їх питома 
вага  на  етнічних  територіях  в  силу  процесів  асиміляції,  іноземної  колонізації,  масової 
трудової  еміграції  (за  50  років  перед  Першою  світовою  війною  з  Галичини,  Буковини  та 
Закарпаття емігрувало 500 тис. українців) мала сталу тенденцію до зниження. Так, протягом 
1857-1910 рр. населення Східної Галичини зросло з 2,66 млн. до 5,25 млн. чол., однак частка 
українців  зменшилась  з  64,9%  до  61,7%.  В  Буковині  за  період  1810-1910  рр.  українське 
населення зросло на 13%, але його вага серед загального населення провінції зменшилася з 
41,4% до 38,8%. В межах компактного розселення українців у Закарпатті протягом 1900-1910 
рр. їх частка зменшилася з 59,4% до 56%.  Одночасно з цим збільшувалася присутність на 
цих  землях  поляків,  угорців,  румун,  євреїв.  В  Австро-Угорщині  українці  переважно  були 
селянами,  складаючи  незначний  відсоток  серед  інонаціонального  складу  міст.  В  столицях 
провінцій у 1900 р. українці складали: у Львові – 18,6%, у Чернівцях – 19,2 % населення.     
 
Радянська Україна 
Протягом 20-50-х рр. ХХ ст. внаслідок воєн, репресій сталінського режиму, епідемій, 
голодоморів, міграційних процесів чисельність населення в Україні практично не зростала. 
За результатами І Всесоюзного перепису населення СРСР (1926 р.) в Україні мешкало 29,5 
млн.  осіб.  У  1937  р.  населення  УРСР  скоротилося  до  28,4  млн.  осіб  (на  2,2%). 
Симптоматично, що в цей час чисельність українців зменшилася в Україні з 23,2 млн. до 22,2 
млн. чол. (на 4,3%), частка ж росіян зросла з 2,7 млн. осіб до 3,2 млн. (на 18%). 
Болючого удару по демографічній ситуації в Україні завдали „голодомори”, викликані 
у  великій  мірі  діями  радянської  влади.  В  період  голоду  1921-1923  рр.  в  республіці 
голодувало  36%  мешканців,  загальна  кількість  загиблих  невідома,  але  вона  складала  не 
менше сотень тисяч чол. В період найбільшого голодомору 1932-1933 рр. в Україні загинуло 
бл.  3,5  млн.  селян,  виключно  українців.  Повні  демографічні  втрати,  включаючи  зниження 
народжуваності в УРСР, сягали 5 млн. осіб. Жертвами штучно створеного голоду 1946-1947 
рр. стали понад 1 млн. громадян. У добу колективізації започатковуються масові депортації 
українського населення у внутрішні регіони СРСР. Доба індустріалізації призводить до того, 
що частка українців в містах УРСР стає переважаючою: якщо у 1920 р. вона складала 32%, 
то у 1939 р. – 58%. 
На демографічну ситуацію та етнічний склад населення України протягом 1939-1959 
рр. впливали різні фактори. Протягом 1939-1941 рр. чисельність населення УРСР за рахунок 
приєднання  Західної  України  зросло  до  41  млн.  В  той  же  час  без  суду  і  слідства  з  ново 
приєднаних земель було депортовано до Сибіру, Казахстану на Північ, окрім 1 млн. поляків, 
бл. 500 тис. українців. За роки ІІ світової війни прямі втрати УРСР склали до 9 млн. чол. (3-
  88 
3,5  млн.  військовослужбовців  та  5,2  –  5,5  млн.  цивільних).  За  іншими  даними  протягом 
1.01.1941 р. – 1.01.1945 р. загальні втрати склали 13,6 млн. чол. До Німеччини за роки війни 
було  вивезено  понад  2,4  млн.  осіб  (остарбайтерів).  Подібних  людських  жертв  Україна  не 
зазнавала  ніколи.  Згадані  втрати  призвели  до  серйозного  підриву  генофонду  українського 
народу, суттєвого зменшення потенціалу його відтворення. Станом на 1946 р. з Європи було 
репатрійовано  до  СРСР  1,65  млн.  українців  (0,46  млн.  військовополонених  та  1,2  млн. 
цивільних  осіб),  з  яких  кожен  п‟ятий  був  висланий  до  Сибіру.  До  них  у  1944-1949  рр. 
приєдналися  ще  понад  200  тис.  українців  Західної  України  за  приналежність  до 
націоналістичного опору ОУН-УПА. 
У  післявоєнному  процесі  врегулювання  кордонів  між  УРСР  та  Польщею  міграція 
українців з Польщі до України склала 497 тис., 810 тис. поляків були вимушені переселитися 
до Польщі. Процес відтворення населення України йшов досить повільно (його темпи окрім 
Білорусії були найнижчими в СРСР) і досягнув, в т.ч. за рахунок приєднання до УРСР у 1945 
р. Закарпаття, у 1954 р. Кримської обл., довоєнного рівня лише наприкінці 50-х рр. ХХ ст.  
Згідно  перепису  1959  р.  населення  України  складало  41,9  млн.  осіб:  українців  –  32,2  млн. 
чол. (76,8% до загальної кількості), росіян – 7,1 млн. (16,9%), євреїв – (2%), поляків – (0,9%). 
В цей час посилюються процеси русифікації. 
Загальна чисельність населення України протягом 60-х – 80-х рр. збільшилась на 10 
млн. осіб (на 23,9%), складаючи у 1989 р. 51,4 млн. З них українців – 37,4 млн. (72%, що було 
найнижчою  часткою  українців  на  власних  землях  за  всю  їхню  історію!).  Росіян 
нараховувалося 11,3 млн. осіб (21,9%).  
  
Незалежна Україна (з 1991 р.) 
Найбільша  чисельність  населення  України  зафіксована  на  1.01.1993  р.  –  52,2  млн. 
осіб. В наступному, в силу погіршення економічної ситуації, аварії на Чорнобильській АЕС, 
міграційних  процесів,  пов‟язаних  з  розвалом  СРСР  населення  України  невпинно  
скорочується. За даними Всеукраїнського перепису 2001 р., воно складало 48,2 млн. чол. ( у 
порівнянні з 1989 р. зменшення на 6,2%).  
Щодо  етнічної  ситуації,  в  сучасній  Україні  можна  виділити  наступну  тенденцію.  В 
силу зростання національної самосвідомості та виїзду за її межи неукраїнського населення, 
відбувається  процес  збільшення  питомої  ваги  українців.  У  2001  р.  вони  складали  77,8% 
всього  населення,  що  відповідає  загальним  нормам  щодо  чисельності  корінного  етносу  в 
країнах Західної Європи. Відбулося зменшення чисельності національних меншин, головне 
місце  серед  яких  належить  росіянам  –  17,3%.  Найбільш  динамічно  зростаюча  меншина  – 
кримські  татари,  які  з  кінця  80-х  рр.  ХХ  ст.  почали  повертатися  на  свою  історичну 
  89 
батьківщину. У 2001 р. їх зафіксовано 248 тис., що складає 0,5% населення України (в Криму 
12%).  
Не зважаючи на заходи уряду України по стабілізації демографічної ситуації, втілення 
соціальних  програм,  негативну  тенденцію  по  зменшенню  населення  країни  не  вдалося 
переломити. Щорічно населення України скорочується приблизно на 300 тис. чол.  
 
 
Додаток 2. 
Українська діаспора. 
Еміграція  є  добровільне  або  вимушене  переміщення  населення  з  країн  постійного 
проживання  до  інших  країн.  Причини  або  мотиви,  що  зумовлюють  цей  процес  досить 
різноманітні і включають соціально-економічні, політичні, етнічні, релігійні та інші аспекти. 
В  історії  української  еміграції  традиційно  визначалися  три  хвилі  переселенського  руху: 
перша  –  з  останньої  чверті  ХІХ  ст.  до  початку  Першої  світової  війни  (бл.  500  тис.  осіб); 
друга – період між двома світовими війнами (бл. 300 тис. осіб); третя – період після Другої 
світової війни (бл. 300 тис. осіб). В наш час до згаданих доцільно додати і четверту, сучасну 
хвилю  еміграції,  що  пов‟язана  із  розпадом  СРСР  та  погіршенням  соціально-економічного 
стану в Україні.  
Українська  діаспора  є  однією  з  найчисельніших  національних  діаспор  у  багатьох 
країнах  Америки  і  Європи.  Сам  термін  діаспора  означає  (з  грецької  –  розсіяння)  – 
поширення  в  різних  країнах  народу,  вигнаного  з  батьківщини  чужинцями.  Українська 
діаспора  –  збірне  визначення  української  спільноти  поза  межами  українських  етнічних 
земель (національної території), яка почуває духовий зв'язок з Україною. Умовно українська 
діаспора  поділяється  на  східну  (Росія  4,3  млн.,  Казахстан  900  тис.,  Молдова  600  тис., 
Білорусь  300  тис.,  Узбекистан  150  тис.,  Киргизія  100  тис.  чол.)  і  західну  (США  2  млн., 
Канада  800  тис.,  Бразилія  та  Аргентина  по  400  тис.,  Польща  300  тис.,  Румунія  100  тис., 
Австралія і Франція по 40 тис., Словаччина 40 тис., Велика Британія 30 тис., Німеччина 25 
тис.  жителів  українського  походження).  Загалом  по  світу  за  межами  України  проживає 
близько  10  млн.  осіб,  які  є  за  походженням  українцями.  Зв'язок  української  діаспори  з 
історичною батьківщиною здійснюється через товариство "Україна", громадські та культурні 
організації.  Помітну  роль  у  зміцненні  цих  зв'язків  відіграє  часопис  "Українська  діаспора", 
який видає НАН України.  
Перша  хвиля  еміграції  –  1861  р.  вважається  роком  початку  масової  імміграції 
українців, яка тривала до 1914 р. і привела за океан біля пів мільйона українців. Переважно 
  90 
це  були  вихідці  з  Галичини,  Буковини  та  Закарпаття.  Основну  масу  емігрантів  становили 
селяни-заробітчани.  
Протягом  20–30-х  рр.  проходила  друга  хвиля  еміграції,  пов‟язана  з  поразкою 
української  національної  революції  1917–1921  рр.,  утвердженням  тоталітарного  режиму  в 
радянській Україні, несприятливими умовами української меншини в Польщі та Румунії. На 
відміну  від  першої  хвилі  це  була  переважно  українська  політична  еміграція.  Вона 
збагатила  існуючу  У.  д.,  здебільше  трудову,  кадрами  політичних  та  військових  діячів, 
науковою,  господарською  та  культурною  елітою.  У  різних  країнах  Європи  залишилося 
близько  80  тисяч  українців,  решта  іммігрувала  до  США,  Канади,  менше  –  в  Південну 
Америку та Австралію.  
Третю хвилю можна окреслити періодом з 1947-го по 1953 р. Упродовж цього часу 
до Канади приїхали 37 тисяч українських іммігрантів, до США – 180 тисяч. Цього разу серед 
прибульців  була  велика  кількість  інтелігенції  та  науковців.  Вони  сприяли  розквітові 
українського політичного, громадського, культурного та релігійного життя в діаспорі. Цих 
іммігрантів  об'єднувала  відданість  ідеї  незалежності  України  й  відновлення  української 
суверенної держави. 
Четверта хвиля дуже відрізняється від трьох попередніх. Більшість людей подалися 
в  дорогу  через  скрутні  економічні  умови,  що  настали  після  розвалу  Радянського  Союзу. 
Основна їх маса має вищу освіту, або технічну  спеціальність, володіє англійською мовою, 
що дає змогу знайти роботу у ті країни, до яких прибувають.