59. Відшкодуваня шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодження здоровя або смертю
Життя і здоров'я фізичної особи є матеріальним благом, яке не підлягає грошовій оцінці. Тому в цьому підрозділі йдеться не про відшкодування збитків, які виникають у зв'язку з каліцтвом особи чи її смертю, а про сплату певного відшкодування у зв'язку з тим, що вона втратила заробіток, понесла додаткові витрати, пов'язані із лікуванням, протезуванням тощо.
Життя та здоров'я фізичної особи є абсолютним благом, тому будь-яке заподіяння шкоди здоров'ю чи заподіяння смерті є протиправним. Як виняток законодавець дозволяє заподіювати шкоду життю та здоров'ю, коли особа змушена вчиняти дії в стані необхідної оборони або коли таке заподіяння шкоди зумовлене злочинними діями потерпілого.
Фізична або юридична особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я фізичній особі, зобов'язана відшкодувати:
- заробіток (дохід), втрачені потерпілим внаслідок зменшення професійної або загальної працездатності;
- додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо;
- моральну шкоду незалежно від її вини.
Особливості відшкодування шкоди залежать від обставин та умов, за яких вона була заподіяна:
а) під час виконання особою договірних зобов'язань;
б) джерелом підвищеної небезпеки;
в) під час виконання трудових обов'язків;
г) фізичній особі-підприємцю;
д) малолітній або неповнолітній особі.
Розмір відшкодування, яке підлягає виплаті, залежить від таких обставин:
- розміру заробітку потерпілого;
- ступеня втрати професійної працездатності;
- вини потерпілого.
Розмір втраченого фізичною особою заробітку (доходу) визначається виходячи із:
- середнього місячного заробітку, який потерпілий мав до каліцтва;
- ступеня втрати професійної працездатності, а за її відсутності — загальної працездатності.
Розрізняють професійну працездатність, тобто здатність виконувати певну роботу, яка потребує кваліфікаційних навичок, та загальну працездатність — здатність до некваліфікованої праці. Відсоток втрати професійної працездатності встановлюється медико-соціальною експертизою. При частковій втраті професійної працездатності загальна працездатність не враховується, оскільки потерпілий може працювати за своєю професією. Ступінь втрати загальної працездатності обраховується в разі повної втраті професійної працездатності.
Для визначення середнього заробітку загальна сума доходу, який отриманий потерпілим за останні дванадцять або за три останні календарні місяці, що передували ушкодженню здоров'я або втраті працездатності внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я, ділиться відповідно на 12 або на 3.
Так, якщо середній заробіток потерпілого за місяць становить 1000 гривень, а втрата професійної працездатності — 50 відсотків, то розмір втраченого заробітку складе: 1000 (гр.) х 50% = 500 гривень щомісяця.
Якщо середньомісячний заробіток (дохід) потерпілого є меншим від п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку обчислюється виходячи з п'ятикратного розміру мінімальної заробітної плати.
Вина потерпілого. Якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню чи збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого розмір відшкодування зменшується. Вина потерпілого не враховується у разі відшкодування:
- додаткових витрат (ліки, протезування, додаткове харчування);
- шкоди, завданої смертю годувальника;
- витрат на поховання.
Потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування шкоди, якщо його працездатність знизилася порівняно з тією, що була на момент присудження розміру відшкодування.
Особливостями визначення доходу, втраченого внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров'я фізичної особи-підприємця, є те, що розмір відшкодування визначається з річного доходу, одержаного в попередньому господарському році, поділеного на 12. Якщо особа отримувала дохід менш як 12 місяців, розмір її втраченого доходу визначається шляхом визначення сукупної суми доходу за відповідну кількість місяців.
Розмір доходу визначається на підставі даних органу державної податкової служби.
Відшкодування шкоди, заподіяної здоров'ю малолітньої особі, має свої особливості, оскільки вона не працювала і за-робітку не втрачала.
У разі каліцтва або іншого ушкодження здоров'я малолітньої особи заподіювач шкоди зобов'язаний відшкодувати витрати на її лікування, протезування, постійний догляд, посилене харчування тощо.
Після досягнення потерпілим 14 років йому необхідно відшкодувати також шкоду, пов'язану із втратою або зменшенням його працездатності, виходячи із розміру встановленої законом мінімальної заробітної плати. Після початку трудової діяльності відповідно до одержаної кваліфікації потерпілий має право вимагати збільшення розміру відшкодування, виходячи із розміру заробітної плати працівників його кваліфікації, але не нижче встановленого законом розміру мінімальної заробітної плати.
У разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають його утриманці, а також дитина, яка народилася після його смерті (протягом 10 місяців).
Шкода відшкодовується:
1) дитині — до досягнення нею 18 років (учню, студенту — до закінчення навчання, але не більш як до досягнення ним 23 років);
2) чоловікові (дружині), батькам (усиновлювачам), які досягли пенсійного пенсійного віку, встановленого законом — довічно;
3) інвалідам — на строк їх інвалідності;
4) одному із батьків (усиновлювачам), або другому з подружжя чи іншому членові сім'ї незалежно від віку і працездатності, якщо вони не працюють і здійснюють догляд за малолітніми дітьми, братами, сестрами, внуками померлого — до досягнення ними останніми 14 років;
5) іншим непрацездатним особам, які були на утриманні потерпілого — протягом п'яти років після його смерті.
Порядок відшкодування шкоди у випадку втрати працездатності або загибелі внаслідок нещасного випадку на виробництві чи професійного захворювання, яке призвело до втрати працездатності, визначається Законом України від 23 вересня 1999 р. "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності".
60. Поняття та види не договірних зобов’язань, які виникають з правомірних дій
Які зобов'язання належать до недоговірних?
Одностороння дія, з якої виникло подібне зобов'язання, за характером повинна бути правомірною. Із недозволеної дії виникає зовсім інший тип недоговірних зобов'язань — заподіяння шкоди (деліктні зобов'язання).
До недоговірних правомірних зобов'язань Цивільний кодекс України відносить такі категорії зобов'язань:
1) публічне обіцяння винагороди без оголошення конкурсу;
2) публічне обіцяння винагороди за результатами конкурсу;
3) вчинення дій у майнових інтересах іншої особи без її доручення;
4) рятування здоров'я та життя іншої особи, майна фізичної або юридичної особи.
До недоговірних зобов'язань належить також група зобов'язань, що виникають з цивільних правопо-рушень. На відміну від зазначених вище недоговірних зобов'язань, в основу яких покладено дозво-лені дії, в основу деліктних зобов'язань покладено, навпаки, тільки неправомірні дії.
Такими недоговірними зобов'язаннями є:
1) створення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи;
2) заподіяння шкоди;
3) набуття, збереження майна без достатньої правової підстави.
61. Поняття договору перевезення і його юридична характеристика
Роль договору перевезення як регулятора відносин між відповідними особами у вітчизняному законодавстві радянських часів була другорядною. За загальним правилом, норми, що регулювали відносини щодо переве-зень, мали імперативний ха¬рактер. Виняток із цього правила становило законодавство про морські перевезен-ня. Стаття 908 ЦК вирішує ці питання в традиційний спосіб. Із абзацу першого ч. 2 ст. 908 ЦК можна зробити висновок про те, що на закони та інші нормативно-правові акти, які встановлюють загальні умови перевезен-ня, не поширюється загальне правило ч. З ст. 6 ЦК про диспозитивність норм цивільного права.
Цей висновок підтверджується тим, що у ч. 2 ст. 908 ЦК встановлюються види актів, якими регулюються відно-сини щодо перевезення: загальні умови перевезення регулюються нормативно-правовими актами, а умови перевезення окремими видами транспорту — також і договорами, «якщо інше не встановлено» актами законо-дав¬ства. Істотною є відповідь на запитання про те, стосуються взяті в лапки слова не¬можливості встановлення в договорі інших умов, ніж передбачені законодавством, чи можливості регулювання відповідних питань у випадках, коли законодавство не встановлює заборони на таке договірне регулювання. За відсутності достат-ньої визначеності слід визнати наступне: 1) права, обов'язки і відповідальність вантажо¬відправників, ван-тажоодержувачів, перевізників не можуть встановлюватись у до¬говорах всупереч актам цивільного законодав-ства; 2) у частині, в якій відносини щодо перевезення не врегульовані актами цивільного законодавства, сто-рони можуть встановити відповідні умови за відсутності встановленої на це заборони в актах законодавства. Отже, відступлення від положень нормативно-правових актів, що встановлюють загальні умови перевезення, а також умови перевезення окремими видами транспорту, у договорах перевезення є неприпустимими, а відповідні умови таких договорів є оспорюваними.
6. На цей час склався складний та великий за обсягом нормативний масив, що регулює відносини щодо пере-везення. Частина цього нормативного масиву присвяче¬на перевезенню всіма видами транспорту. Центральне місце в цьому нормативному масиві належить Закону «Про транспорт». Цей Закон є комплексним нормативно-правовим актом, що формулює норми декількох галузей права (цивільного, ад¬міністративного, земельно-го, трудового тощо). Для правильного застосування положень цього Закону важливо враховувати, що в них часто одночасно (одним і тим же текстом) формулюються норми двох галузей права. Що стосується правил про ліцензії на здійснення транспортної діяльності (ст. 8), про обов'язки та права підприємств транспорту (ст. 12) тощо, то вони мають як публічно-правовий, так
і цивільно-правовий зміст.
Загальні положення про перевезення встановлюються окремими законами та підза-конними актами. Зокрема, відповідно до ч. З ст. 91 ЦК Законом «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» [119] передба-чено ліцензування перевезення пасажирів, багажу та вантажів повітряним, річним, морським, залізничним та авто¬мобільним, в тому числі на таксі, транспортом (п. 31 — 35 ст. 9). Тому перевізником за договором переве-зення може бути лише суб'єкт йідприємницької діяльності, що отримав відповідну ліцензію.
