29. Загальна характеристика некласичної філософії
Філософія кінця XIX - початку XX ст. в основному відійшла від принципів класичної філософії, яка була значним кроком у становленні теоретичної думки порівняно з усім попереднім філософським розвитком. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що вона обгрунтувала підвалини нової духовної культури, які випливали із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум, у його здатність пізнати світ і встановити "царство розуму" в ньому.
Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму - з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах.
Проте вже в момент найвищого розквіту класичної буржуазної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.
У перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю А.Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля - сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, котра є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Ірраціоналістично-песимістична філософія А.Шопенгауера була одним із основних джерел "філософії життя ", а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.
Другу тенденцію виражала позитивістська концепція О.Конта (1798—1857). Згідно з вченням Конта, філософія не є наукою із власним об'єктом, що якісно відрізняється від об'єктів конкретних наук. Філософія узагальнює досягнення конкретних наук, або ж є узагальненою класифікацією всіх наук.
Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму С.К'єркегора (1813—1855). На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. На противагу жорстокій однозначності раціоналістичного "безособового" тлумачення істини К'єркегор висуває концепцію "екзистенціальної" (особистісної) істини, змальовує осягнення істини як результат зіткнення протилежних "життєвих позицій".
Після виникнення філософського вчення марксизму, подальшого розвитку К.Марксом та Ф.Енгельсом загальної раціоналістичної орієнтації класичної філософії, її впевненості в силі науки, прогресі, філософська думка прямує двома протилежними шляхами. З одного боку, відбувається розширення сфери впливу марксизму, яке супроводжувалось подальшим розвитком його основних ідей та принципів; з іншого - триває еволюція різноманітних філософських концепцій, виникають та поширюються новітні немарксистські вчення про світ, людину, суспільство. Між цими напрямками велась постійна ідеологічна боротьба.
У передбаченні соціально-історичних потрясінь, що неминуче наближалися, філософська свідомість набуває кризового стану, повстає проти раціоналістичних філософських систем, заперечує їхню основу - розум. Філософією опановує розчарування в ідеї прогресу як прогресу розуму. В історії філософії настає етап переосмислення її основних принципів, нового некласичного типу філософствування; ставиться під сумнів правомірність будь-якої гармонійної раціоналістичної системи. Увага концентрується на сферах історії та культури, навколо проблем смислу та долі людського буття.
Настає епоха антираціоналістичного умонастрою. Виникають форми своєрідного "ірраціоналістичного гуманізму", які апелюють до підсвідомості. Якщо до цього істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному - в несвідомому. Цей стиль філософствування починає домінувати в західній філософії: "філософію мислення" замінює "філософія життя".
"Філософія життя " як філософський напрямок склалась у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. (Фрідріх Ніцше, Анрі Бергсон, Вільгельм Діяьтей, Георг Зіммель,Освальд Шпенглер).
В 60-ті роки XIX ст. виникає неокантіанство, котре поставило за мету захист та збереження принципів класичної філософії. Основні принципи неокантіанства грунтуються на трактуванні філософії виключно як критики пізнання. Неокантіанство розвивалося двома школами — Марбурзькою: Г.Коген, П.Наторп, Е.Кассірер та Баденською (Оренбурзькою): В.Віндельбанд, Г.Ріккерт.
У цей же період формується і неогегельянство, для якого характерним є прагнення до створення цілісного моністичного світогляду на основі оновленої інтерпретації вчення Гегеля: Р.Кронер, Б.Кроче, Ф.Бредлі, Дж.Коллінгвуд, Дж.Ройс , Дж.Джентіле.
Особливостями некласичної західної філософії, основними темами її філософствування є: по-перше, звернення до суб'єктивного світу людини; по-друге, аналіз кризи буржуазної культури; по-третє, аксіологічний підхід до дійсності, світу людини і світу взагалі.
