47. Характер автономного устрою Слобідської України

ЩЕ ОДНА українська земля, де існував автономний козацький устрій - це Слобідська Україна. Територія Слобожанщини включала землі нинішніх Харківської, Сумської областей України та територію нинішніх російських Курської й Воронезької областей: «З погляду етнографічного ця область творить компактну цілість із чисто українським населенням. З огляду історичного треба пригадати, що більша частина Слобідської України, або просто Слобожанщини, була тереном дуже давньої словянської колонізації і в XIII віках входила в склад Чернігівсько-Сіверського князівства. Татарська руїна на довгі століття обернула цей край у безлюдну пустиню, яка тільки в першій половині XVII віку почала колонізуватися наново, знову ж таки українським населенням Особливо інтенсивно залюднення Слобожанщини відбувалося у другій половині XVII ст. Буквально за кілька десятиліть на Дикому Полі, як звали ці безлюдні місця, на схід від Гетьманщини, постала ще одна Україна з козацьким ладом життя. Переселенці зберегли військову організацію, тобто полковий устрій. Всього було п'ять полків: Харківський, Сумський, Острогозький, Охтирськийта Ізюмський. Полк ділився на повіти - сотні. На чолі полку стояв виборний полковник. Але на відміну від Гетьманщини полковник обирався пожиттєво. Полкова старшина складалася із обозного, який завідував артилерією та фортифікаційними спорудами, судді, осавула і хорунжого - помічників полковника у військових справах, а також двох писарів. Судочинство відбувалося в так званій судовій ратуші. Сотників призначала полкова старшина, а вони самі добирали собі старшинський склад сотень. У цьому також була відмінність від Гетьманщини. У руках полковника була зосереджена велика влада, як адміністративна, судова, так і військова. На Слобожанщині виникла традиція своєрідного родового наступництва полковницької посади. Це явище невідоме на Гетьманщині. Як зазначають фахівці, причина цього явища полягала в особливостях заселення краю: «Полковники були переважно провідниками переселенських груп, які приходили на нові землі; вони мали великий авторитет і фактичну владу, як посередники між населенням і московським урядом, і цей авторитет переходив на їх потомків. Населення звикло, щоб на чолі його стояв представник одного й того самого роду». Тут слід сказати про роль і місце московського уряду в процесі заселення Слобожанщини. Фактично це були вільні землі, на яких де-не^е були розташовані російські форпости та сторожові станиці. У першій половині XVII ст., приблизно тоді, коли розпочалася колонізація Слобожанщини, утворилася так звана білгородська оборонна лінія. Прибуваючи на ці землі, українське населення нікого, окрім сторожових пунктів, тут не зустрічало. Адміністративним центром російського порубіжжя тоді був Бєлгород, в якому перебував царський воєвода. До нього з'являлися новоприбулі й отримували дозвіл на поселення. Це надало можливість московському уряду певною мірою контролювати слобідське життя. Зокрема, Москва не допускала, щоб слобідські козаки обрали собі сильного ватажка і таким чином створили державний організм, незалежний від неї. Воєвода спілкувався з кожним полковником окремо. «Таким чином, - робить висновок О.Субтель-ний, - зосереджуючи значне українське населення, що дедалі зростало, Слобожанщина була неспроможна відігравати самостійну політичну роль»27. Конституційною засадою існування полків були царські «жалувані» грамоти, які надавалися кожному із полків окремо. Ці грамоти надавали: 1) право власного адміністративного військового устрою; 2) свободу від земельних податків; 3) право вільної торгівлі; 4) вільне куріння горілки. Цікаво те, що в містах судили за артикулами Магдебурзького права. У цьому була спорідненість Слобожанщини з Гетьманщиною, де, як відомо, окрім цього на різних етапах діяв і козацький полковий суд, норми звичаєвого права. Козацький стан Слобідської України поділявся на дві категорії: «виборних», які відбували військову службу самі, та «підполковників» - багатих козаків, які не служили, але допомагали виборним матеріально. Серед станів Слобожанщини були й прості селяни - «посполиті», котрі зберігали назву, яка була в ужитку на Гетьманщині. Вони платили податок до царської скарбниці й довгий час зберігали право вільного переходу з місця на місце. Більшість посполитих селилася на землях козачої старшини та заможних козаків, уникаючи таким чином військових обов'язків, у часи колонізації краю їх повинності були незначні та і припадали в основному на період літніх робіт. Але з часом повинності зростали, бо відчувався вплив кріпацтва в російських землях. Однак, як зазначають відомі дослідники, зокрема, академік Багалій, кріпацтво на Слобожанщині не було таким важким, як на Гетьманщині, а з кріпацтвом російським його і порівнювати не можна. Слобідські козаки несли постійну охоронну службу, захищаючи залюднені російські землі від татар. Московський уряд нерідко використовував їх у своїх військових кампаніях, зокрема, й проти козаків гетьманської України. Слобожанців посилали проти Виговського, проти Брюховецького, коли той полишив московську орієнтацію, та ін. Брали чони участь в Чигиринських походах 1677-1678 рр. проти Юрія Хмельницького і турків. Під час шведської кампанії початку XVIII ст. слобідські козаки були в обозі царя проти Карла XII і гетьмана Мазепи. Історія військових походів, у яких брали безпосередню участь слобожанці, невід'ємна від історії війн, які вела Росія, включно до Семилітньої війни. Руйнація Слобідської України з її самобутнім і відносно автономним життям розпочалася ще за часів Петра І. Але посилився цей процес 1748 р., коли було видано наказ про заборону козакам вільно переходити як до Гетьманщини, так і з полку до полку. Тобто козаки прикріплялися до місця. На території Слобожанщини заводилися регулярні гусарські полки, яким віддавалася перевага перед козацькими формуваннями. Але вирішальні для долі краю часи настали, коли на престол зійшла Катерина II. Приступаючи до своїх реформ, цариця утворила в 1764 р. комісію, яка спеціально зайнялася питанням слобідського краю. Наслідком діяльності комісії був царський маніфест, виданий у 1765 р., котрий скасовував полковий устрій Слобідської України. Край було перетворено в Слобідсько-українську губернію, замість п'яти козацьких полків було встановлено п'ять гусарських. Решту козаків було записано до особливого стану, т. зв. «військових обивателів», а селянам заборонили вільний перехід від поміщика до поміщика. Ті козаки, що жили по містах, були злиті з рештою міських жителів й утворили окремий стан міщан. Заможні могли стати купцями, а старшину було переведено на російські військові чини. Нові порядки, які заводив царський уряд, виявилися не до вподоби слобожанцям. Були спроби протестів, але вони суворо каралися. Невдоволення сло-божанців проявилося під час роботи Комісії 1767 р., яку скликала Катерина II з метою обговорення проектів нового законодавства в імперії. До Комісії була вислана слобідська депутація від різних станів, склад якої визначався виборами. У накази депутатам включалися вимоги повернути старі козацькі часи. Адміністрація суворо обійшлася з тими, хто активно агітував за відновлення старих прав і життя, заарештувавши їх і піддавши тортурам. Так припинила своє автономне існування ще одна територія, населена українцями, де форми суспільного життя тривалий час залишалися такими, щоправда з деякими відмінностями, як і на решті українських земель. На кінець XVIII ст. український народ втрачає остаточно самобутні прояви політичного життя. Внутрішньо розчленована на окремі частини, які нерідко ворогували між собою, Україна кінець кінцем стала здобиччю своїх сусідів. І це не тому, що ті були набагато організованішими. Справа в тому, що українці, при всіх обмеженнях, як історично зумовлені, БОЛІЛИ жити за нормами свободи, причому індивідуальної свободи. Це було їхньою потребою і тією політичною програмою чи ідеалом, у яких нашому народові дехто відмовляє. Суспільні форми життя і їхнє державно-правове вирішення на українських землях, починаючи з Козацької республіки, через Запорізьку Січ, Гетьманщину і, нарешті, Слобожанщину, як ми розуміємо тепер, не були ідеальними. Але вони були набагато ліберальнішими, гуманнішими, цивілізованішими, ніж ті, які їм нав'язували ззовні. Гце нам добре і наочно демонструє поява першої в Європі істинно демократичної й республіканської конституції, яку склав гетьман в екзилі, сподвижник Івана Мазепи - Пилип Орлик. Саме наявність цього видатного документа епохи дозволяє нам говорити, що в долі України сталося те, що нерідко вже зустрічалося в історії: варвари знищують цивілізацію.