пользователей: 30398
предметов: 12406
вопросов: 234839
Конспект-online
РЕГИСТРАЦИЯ ЭКСКУРСИЯ

17 Державно-політична влада в Київській Русі .

На думку відомих фахівців із цієї проблематики, Київська Русь являла собою могутнє державно-політичне утворення, що зародилось у ІХ столітті у Середньому Подніпров’ї та існувало до середини ХІІІ століття . Ми поділяємо точку зору сучасних дослідників, які вважають, що віддати давньоруську спадщину лише одному зі слов’янських народів (українцям, росіянам чи білорусам) є науково некоректним. Зазначимо, що протягом ІХ—ХІІІ століть система політичної влади Київської Русі, яка була заснована на принципах ранньофеодального монархізму й феодалізму, зазнала істотних трансформаційних змін. Якщо за доби піднесення Київської Русі була сформована централізована монархія, то у період феодальної роздробленості одноосібна монархія поступилася місцем федеративній. Протягом ХІІ—ХІІІ століть імперія Рюриковичів зазнала кардинальної еволюції від унітарної держави через федерацію й конфедерацію до сукупності кількох окремих суверенних держав . Напередодні монголо-татарської навали (1237—1241 роки) на Русі існувало близько п’ятнадцяти великих князівств, п’ять із яких — на землях, що є нині територією Української держави (Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Володимиро-Волинське та Галицьке) . Новий історичний етап у розвитку феодальних відносин у давньоруському суспільстві хоч і супроводжувався розширенням імунітетних прав феодалів, проте не зруйнував складної системи васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Київській Русі, які визначилися ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період феодальної роздробленості. Провідним політичним інститутом Київської Русі була князівська влада. Князь був не лише верховним правителем країни, землі або волості, а й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність князя у місті чи на землі порушувала нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князів зумовлювала зміни попередньої адміністрації, яка була цілковито залежною від князівської влади. На князівську владу було покладено досить відповідальні й складні внутрішні та зовнішні функції, що мали забезпечити стабільність розвитку Київської держави: • законодавчо-судова функція полягала в укладанні різних юридичних кодексів князем та його найближчим оточенням. Законодавча влада князів, яка поширювалася фактично на всі сфери міського та сільського життя, регламентувала юридичні норми функціонування адміністративно-територіальних структур, надходження данини на користь держави, здійснювала організацію та контроль щодо розподілу земельних фондів. Дотримання всіх цих правових норм, ініційованих князівською владою, покладалося на досить розгалужений, проте дієздатний з професійного погляду князівський адміністративно-управлінський апарат. • оборонна функція - князівська влада мала вирішувати питання оборони країни чи землі, особистої участі князів як головних воєначальників у військових кампаніях. • принципово важливою функцією було забезпечення зовнішніх зносин з іншими державами, а також князівствами. Тож князь, уособлюючи центральний інститут політичної влади в Київській Русі, був гарантом нормального функціонування всіх органів управління слов’янської держави, символізував державну стабільність. До складу однопалатного станового органу входили васали князя — земельна й дружинна знать, вище духовенство, а також представники міських магістратів. Членів ради називали «дружиною» або «думцями». До компетенції князівської ради — думи належали найважливіші питання внутрішнього й зовнішнього життя країни, землі . Невід’ємним структурним компонентом князівської влади й водночас важливою формою державного управління в Київській Русі другої половини ХІ—початку ХІІІ століть були міжкнязівські з’їзди, які отримали назву «снеми». Вони стали постійним інститутом міжкнязівських відносин, що діяв до монголо-татарської навали. На снемах, ініціаторами скликання яких були великі київські князі, обговорювали питання подолання міжусобиць, внутрішньополітичних конфліктів, формування внутрішнього устрою правової системи в державі, організації оборони Київської Русі від нападу зовнішніх ворогів. Практика князівських з’їздів — снемів — була започаткована з’їздом Ярославичів (Ізяслав, Святослав, Всеволод) 1072 року у Вишгороді, на якому Ярославичі (Ізяслав, Святослав, Всеволод) затвердили засадничі принципи давньоруського законодавства. Як свідчить історичний досвід, істотним елементом міжкнязівських взаємин у Давньоруській державі була релігійна церемонія хрестоцілування під час укладання угод чи складання присяги. Усталена традиція пошанування хреста під час укладання угоди, яка була одним із визначальних чинників політичної культури та ідеології Київської Русі, відповідала сформованим християнським вченням понять про законність і порядок. Порушення норм християнської моралі викликало справедливий осуд церковних ієрархів. Питання християнської доброчинності князів, дотримання ними непорушності угод, скріплених хрестоцілуванням, було вельми актуальним для політичної етики й культури міжкнязівських відносин на Русі . Важливим елементом політичної влади в Київській Русі є також віче. Історичні витоки віча пов’язані з додержавним періодом, коли у давніх слов’ян були започатковані збори громадян. У Київській державі віче асоціювалося із збиранням жителів певного міста або його частини для вирішення важливих громадських справ. Як свідчать писемні джерела, до компетенції віча належало вирішення законодавчих, судових питань, а також оборонних та зовнішньополітичних проблем. Слід сказати й про те, що попри домінуючу роль у державному управлінні Русі князівської адміністрації значний вплив на нього мав також політичний інститут віча. В оцінці політичної сутності та значення віча представниками різних поколінь істориків є істотні розбіжності. Якщо одні дослідники вважали віче органом народоправства, який забезпечував участь у державному управлінні різних прошарків давньоруського суспільства, то інші оцінювали його як вузькокласовий інститут, що діяв винятково в інтересах феодалів, боярської аристократії. Вічові зібрання, які відбулись у Києві, свідчили про глибокі суперечності у правлячих колах міста. Для їх розв’язання сильніша боярська партія залучила представників торгівельно-ремісничого стану, які користалися ситуацією для зведення рахунків із князівською адміністрацією. Водночас загальноміське віче істотно впливало на розв’язання принципово важливих державнополітичних проблем давньоруського суспільства. Одним із переконливих виявів правової й політичної дієздатності київського віча було запрошення на київський стіл Володимира Мономаха в 1113 році. Як свідчать історичні документи, на перше запрошення він відповів відмовою. Після повторного, надісланого до Переяслава, де розповідалося про можливість анархічного розвитку подій в Києві в разі нової відмови, Володимир, з огляду на історичні обставини та підтримуючи демократичне волевиявлення, змушений був зайняти Київ як народний обранець. Безперечно, широкі народні маси Києва висловили щире бажання повернути на великокнязівський стіл Володимира Мономаха, який мав їхню значну підтримку й довіру. Проте літописні джерела переконливо свідчать, що долю київського столу вирішував усе-таки не народ, а лише верхівка київського суспільства. У кожному великому князівстві існувало декілька боярських угруповань, котрі виборювали право посадити на князівський стіл свого ставленика. Особливо гострою була боротьба за успадкування великокнязівського столу в Києві. У процесі цієї внутрішньої політичної боротьби окреслилися позиції двох боярських угруповань, одне з яких орієнтувалося на династичні традиції чернігівських князів Олеговичів, інше виборювало право на управління Києвом представників Мономахового роду. Результатом цього суперництва стала система дуумвірату - одночасного «сидіння» на київському столі князів із двох найсильніших князівських династій . Отже, віче, яке посідало чільне місце в політичній системі давньоруського суспільства, загалом було вузькостановим органом державного управління, а не повноцінним інститутом народовладдя чи широкої участі демократичних верств населення у політичному житті. Керівна роль і переважне право представництва у ньому належали феодальним верхам суспільства. Очевидно, що у Київській Русі в Х—ХІІІ століттях віче як орган феодальної демократії і князівська влада в особі великого князя та його аристократичного оточення взаємодоповнювали один одного, нерідко вступаючи в суперництво між собою. Однією з провідних суспільно-політичних структур Київської Русі, яка виконувала також окремі державні функції, була Руська православна церква. Вона неабияк впливала на всі сфери державного життя й фактично була частиною самої держави. Церква сприяла встановленню на Русі нового способу виробництва, виробленню норм феодального права. Згідно з «Уставом» князя Володимира Святославича їй належала десята частина надходжень «во всей земле Русской». З часом це юридичне право на десятину ще більше розширилося. Слід зазначити, що Руська православна церква : 1. надала значну допомогу князівській владі в об’єднанні східнослов’янських земель в одній державі,2. стала ефективним і впливовим об’єднувальним чинником між різними давньоруськими землями,3. відіграла значну роль у їхній боротьбі за національну незалежність країни. Роль Руської православної церкви у політичній системі держави значною мірою визначалась особливостями її організаційної структури та міцною морально-правовою базою. На чолі Руської православної церкви з кінця Х століття стояв «Митрополит Київський і всія Русі», який мав візантійське походження. За підрахунками дослідників, із кінця Х століття до 40-х років ХІІІ на Русі конфесійну та суспільно-політичну діяльність здійснювали 22 митрополити. Їхню верховну владу над усіма єпархіями Русі визнавали беззастережно єпископи та удільні князі. Переважна більшість київських митрополитів були високоосвіченими людьми свого часу, визначними богословами й полемістами, авторами церковно-правових творів. Авторитет і влада київських митрополитів визначались їхніми повноваженнями. Митрополити разом із князями забезпечували висунення кандидатур єпископів, засновували єпископські кафедри, судили єпископів, які порушували богословські канони, здійснювали миротворчу діяльність. Окрім митрополитів, активну участь у державному житті руських князівств брали єпископи, ігумени великих монастирів, священики. Вони виконували різні доручення своїх князів, виступали як посередники й посли. Роль єпископів у суспільно-політичному житті Київської Русі не обмежувалася посольськими обов’язками або участю у князівських з’їздах і радах. Інколи за відсутності у місті князя його функції виконував єпископ. Потрібно зазначити тісне переплетення інтересів держави і церкви у Київській Русі та зближення компетенцій державної й церковної юрисдикції. Значна роль, яку відігравала церква у політичній системі феодальної держави, була зумовлена її великим впливом на формування суспільної свідомості, послідовною позицією в обстоюванні державної єдності Русі, особливо в умовах політичної нестабільності і постійної міжкнязівської ворожнечі. Отже, конфігурація влади у Київській Русі поєднувала в собі монархічну, аристократичну, демократичну й теократичну моделі управління, які водночас конкурували між собою. Саме баланс різних напрямів та гілок політичної влади забезпечував єдність і цілісність цієї держави, її внутрішню стабільність на довготривалому відрізку історичного часу існування Київської Русі.

хиты: 172
рейтинг:0
Гуманитарные науки
история
для добавления комментариев необходимо авторизироваться.
  Copyright © 2013-2024. All Rights Reserved. помощь