Кімерійська держава, скіфія,сармати:особливості державності

Про державну організацію кіммерійців даних залишилось небагато. Очевидно, що це була рабовласницька держава . Виходячи з повідомлення Геродота, можна зробити висновок, що на чолі Кіммерії стояли царі, але їхня влада була обмежена народними зборами, рішення яких, напевно, було вирішальним. Так, Геродот повідомляє: “Як зачули кіммерійці, що надходять скіфи , зібрали вони велике військо і стали радитися . Їх думки поділилися надвоє: царі доводили , що потрібно боротися з прийшлими, але народ гадав за ліпше покинути край і не наражатися на небезпеку. Ніхто не хотів поступатися - ані царі народові, ані народ царям. Такі думки поділили царів теж на два табори , а було їх обох по однаковій кількості. Боролися між собою та й полягли . Кіммерійський народ поховав їх коло річки Тірас (Дністер). Ще й тепер можна бачити ту могилу. Поховавши їх, вирушив народ з краю: одна частина до Малої Азії , де тепер місто Синоп, а друга пішла в Крим, де й нині є Кіммерійські Мури , Кіммерійський порт , Кіммерійський Босфор.” Звідси можна зробити висновок, що за формою правління Кіммерія була монархічно республіканською державою, а не абсолютно деспотичною, як інші держави Малої та Центральної Азії . Другою найдавнішою державою на теренах України булла Скіфія (Скіфське царство), яка виникла в VII ст . до н.е. і займала майже всю територію сучасної України. Як видно з повідомлень Геродота, Скіфія не була моноетнічною державою (на її території проживало не менше 16 народів ), а поліетнічною. За другою версією Геродота (обидві вперше висунуто саме ним), якої дотримувались самі скіфи , що називали себе сколотами, полягала в тому, що вони вважали себе автохтонами, тобто корінним населенням. Археологи вважають, що вони були носіями місцевої зрубної культури , так широко поширеної у степових районах України. Однак, яким би їх походження не було, факт залишається фактом , що скіфи створили на той час велику й могутню державу, що простягалася від Дністра до Дону, так звану Велику Скіфію, в якій панували царські скіфи на чолі з царем . На ранньому етапі своєї історії очевидно це був союз племен, куди входили принаймні три племені об’єднання, кожне з яких мало власну територію і перебувало під владою свого вождя . Такий тричленний поділ на племена відображений у розповіді Геродота про три загони скіфських військ під час їх війни з Дарієм . Причому ватажок найбільшого й найсильнішого загону скіфів - Іданфірс - вважався старшим. Із початку IV ст . до н.е. влада над усіма скіфськими племенами вже зосереджувалася у руках одного царя - Атея , який прожив 90 років і загинув в 339 р. до н.е. в битві з македонським царем Філіпом - батьком Олександра Македонського . Концентрація влади в руках одного царя стала важливим кроком на шляху перетворення союзу племен в єдину міцну державу під єдиним управлінням. На початку виникнення скіфської держави основною формою суспільних відносин у ній залишалась родоплемінна структура , хоч основи її були вже підірвані й видозміненні зростанням приватної власності, майнової нерівності, виділенням багатої аристократичної верхівки , сильної влади царя та оточуючої його дружини. На пізнішому етапі панівним стає рабовласницький лад. Щоб підтримувати своє панівне становище над іншими народами й рабами (ними ставали захоплені під час воєн полонені) скіфи утримували велике , добре озброєне військо , основою якого було всенародне ополчення, що створювалось за принципом поділу на роди й племена. Така військова організація забезпечувала збереження військових традицій, підтримку колективної честі й усталених моральних норм , зокрема, побратимства . На чолі Скіфської держави , як уже зазначалось, стояли царі та родові старійшини й племінні вожді, які також очолювали військові підрозділи (див. рис. 10). Влада царів була спадкоємною і сильною. Панувало в скіфів уявлення про божественне походження царського роду. Царі виконували також судові, а частково й жрецькі функції . Непокора наказові царя каралася смертю. Найтяжчим злочином вважався замах на життя царя чаклуванням. Найближчим оточенням царя був його особистий загін із найкращих воїнів незалежно від родового поділу. Влада царя якоюсь мірою обмежувалась інститутами родового ладу. Найвищим законодавчим органом у Скіфської держави були народні збори - рада скіфів , домінуючу роль в якій відігравали військові. Тому нерідко форму державного правління в Скіфії називали військовою демократією. Із часом влада царя та його найближчого оточення дедалі посилювалася , а органи родового ладу втрачали своє значення. Отже, скіфське суспільство у своєму розвитку досягло ранньокласових відносин і державності, що грунтувалась на експлуатації рабів , збіднілих родичів і васальній залежності підкорених племен. Щодо походження назви сармати, то є дві версії . Одні дослідники вважають, що це слово індоарійського походження й складається з двох слів санскритської мови SAR + MATU (цар +мати) або голова мати. Суть слова , на їх думку, розкриває становище жінки в сарматському суспільстві, тобто, що влада в ньому належить жінкам. Слід зазначити, що для цього твердження є певні підстави . Адже ще античні письменники та вчені підкреслювали особливе становище жінки в сарматському суспільстві. Геродот наводить давній переказ про походження сарматів від міфічних амазонок, що вступили в шлюб зі скіфськими юнаками. Грецькі джерела вказують, що амазонки були чудові наїзниці й воїни, у бою нерідко перемагали вершників - чоловіків . Ще один античний автор Гіпократ в своєму медичному трактаті оповідає, що “сарматки залишалися в дівчатах аж поки не вб’ють трьох ворогів”. Грецький історик ІV ст . н.е. Ефор також вказує , що сарматські чоловіки “підкоряються в усьому жінкам як господиням”. Ці відомості схиляють нас до першої версії . Інші дослідники вважають, що слово “сармати” іранського походження і перекладається на українську мову як “оперезаний мечем”, що також має під собою підгрунтя. Адже дійсно сарматські воїни носили довгі мечі, прикріплені до пояса . Назву “сармати” античні джерела застосовували до різних племен, що проживали на території України і входили до складу Сарматської держави . Сарматами називали також племена, що проживали за межами сучасної України, як роксолани, алани, язичі та інші. Стосовно етнічної приналежності сарматів , то найбільш вірогідною є думка про їх спорідненість зі скіфами. До речі, й Геродот називає їх серед племен, що входили до Скіфії . Мова сарматів , як і мова скіфів , належала до північно-східної групи іранських мов. Сарматські племена займалися скотарством , вели кочовий спосіб життя. У них, як і у скіфів , існувала приватна власність на худобу, що була основним їхнім багатством і головним засобом виробництва . Значну роль у господарстві відігравала праця рабів , в яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Це свідчить, що родоплемінний лад у них розпався й складалося класове суспільство, яке вимагало утворення державних структур , створення великих сарматських племен, які пізніше об’єднувались у державу. Оскільки велике значення в житті сарматів мали війни, що велися за пасовиська або здобич, то виникала необхідність створення регулярного війська . Отже, державно-політична організація сарматів , структура державного управління в них майже нічим не відрізнялися від скіфської. Єдиною відмінністю, якщо спиратися на античні джерела, було особливе становище в сарматському суспільстві жінки . Сарматія , як держава , перестала існувати в ІІІ ст . н.е. Проте ця назва щодо території України збереглася аж до часів Козацької держави Богдана Хмельницького , яку в Європі називали “Сарматією”. Таким чином, державний устрій та форми правління Кіммерії , Скіфії та Сарматії характеризувалися поєднанням монархічної влади з елементами демократії .