№53 Держава готів

В ІІІ столітті н.е. на територію Причорноморських степів України з території південного узбережжя Балтійського моря та нижньої течії Вісли прийшли племена готів. Їхня окупація почалася з 230 р., коли вони зруйнували державну організацію пізньоскіфського царства в Криму і на Нижній Наддніпрянщині, протримавшись на цих землях до 375 р. 
            Племена готів з’явилися на території України в епоху черняхівської археологічної культури. Про потужність державного утворення «черняхівців» свідчить відсутність оборонних споруд на поселеннях. Відомо всього кілька укріплень, які контролювали на річках важливі переправи. Отже, у кінці І - на початку ІІ ст. з Мазовії на південний схід у Західне Полісся, на Волинь і далі долиною Південного Бугу в Надчорномор’я просуваються готи. За деякими дослідженнями, волинські слов’яни тікають від них на південь у Подністров’я і навіть далі на Нижній Дунай. У другій половині III ст. н. е. вони розділилися на дві групи:
1.    остготи (остроготи) розселилися на Нижньому Дніпрі та Надазов’ї, 
2.    вестготи (візіготи,везиготи) зайняли терени між Дністром, Карпатами та Нижнім Дунаєм. 
          Після цього розподілу остготи утворили нове державне об'єднання, щось на зразок строкатого міжплемінного альянсу, до складу якого ввійшли не лише степові племена на чолі з Германаріхом, але й лісостепові племена слов'янського походження. Проте цей союз виявився нетривким і в 375 р. під тиском гуннів був ущент розбитий. Після цієї катастрофи остготи були витіснені з території Північного Надчорномор'я. Частина з них опинилася на території Криму, утворивши своєрідний етнічний релікт у вигляді так званих «кримських готів», а решта подалася далі на захід, у район Паннонії та периферійних земель Західної Римської імперії, яка тоді доживала свої останні дні.                                                                           Подальша доля остготів пов'язана з їхнім перебуванням в Європі, де вони в кінці V ст. утворили досить-таки велике за розмірами королівство на руїнах Західної Римської імперії. Столицею цієї варварської держави стало місто Равенна.  З середини ІІІ ст. готи здійснюють численні напади на римські провінції у Подунав’ї, а наприкінці ІІІ ст. під римським впливом постає готська держава, яку під назвою імперії Германаріха описує готський історик VI ст. Йордан. Хоча, на думку М. Грушевського, Йордан перебільшує її розміри, включаючи до неї велетенські обшири від Балтії до Чорного моря. 
          Готська держава досягла найбільшої могутності саме за правління остготського короля Германаріха (350—375) в другій половині IV ст. н. е. Йордан, прославляючи його успіхи, писав про підкорення ним майже всіх племен Східної Європи, в тому числі й слов’ян-венедів.                                                                                                                                                ЕТНІЧНИЙ масив цієї держави становили племена готів. За переказами, які належать такому історику античного світу, як Іордан, котрий описав життя та побут готів, за мовою вони були близькі до північних германців.                                                                                 Осівши на землях Північного Надчорномор’я, готи змішались з племенами, які тут мешкали. В основній масі це були скіфо-сармати. Ось на такому, доволі строкатому, етнічному грунті постала держава готів, яка являла собою типове ранньосередньовічне королівство.Зверхником у готській державі був вождь, так званий «конунг», який поєднував у своїй особі політичну, адміністративну й військову владу. Відомо також, що роксолани в IV ст. мусили платити данину Германаріху і що вони брали участь у повстанні проти готів під проводом свого великого князя Болемира. За свідченнями Йордана, роксолани вчинили замах на Германариха, так що він не міг особисто брати участь у війні з гунами і незабаром помер. Одним із постійних промислів готів були війни зі своїми сусідами. Це потребувало неабиякої централізації влади, а також вміння налагоджувати дипломатичні та політичні зв'язки зі своїми спільниками, оскільки з деякого часу основним об'єктом військової експансії готів та їхніх союзників виступає Римська імперія, зокрема її Балканська периферія та Мала Азія. Внаслідок вдалих походів готи змусили Рим зробити деякі територіальні поступки. В першу чергу, імперія змушена була поступитись Дакією, що сталося 271 року.                                                
        Державність антів.
 Анти - назва східнослов’янських племен, що згадуються у візантійських джерелах ст.; вони займали територію між Дністром, Дніпром і на схід від Дніпра, мали досить сильну соціальну і військову організацію.  Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) утотожнювала антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в 4-7 століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз.  Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти представляють собою пеньківську культуру. За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврікій). Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 століття називали дві групи слов'ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу. Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов'ян, проте, чеський славіст Л. Нідерле та російський археолог О. Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов'ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини слов'ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен.
Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Візантійський історик Прокопій (490-562) цілком виразно пише, що анти і слов'яни говорили одною мовою (за: П.Штепа "Українець і москвин"). Проф. М. Міллер вважає антів, аланів, роксоланів за той самий народ. М. Грушевський вважає антів за Русь VI-VII ст. (за: В. Січинський. «Роксоляна»). Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.
Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від 4 століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 столітті анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.«
Антський союз існував від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).
Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також — осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер. У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети.
Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, прогресивніші відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.
За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та інші).
Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Відомо що у антів існував культ богині-матері (за: П. Штепа "Українець і москвин"). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.