Правозастосув́ання (або Застосув́ання пр́ава) — владна діяльність компетентних органів та посадових осіб з підготовки і прийняття індивідуального юридичного рішення в юридичній справі на основі юридичних фактів і конкретних правових норм
стадій – сукупності процедурних дій, що здійснюються в процесі правозастосування й об'єднані певною проміжною метою.
Першою стадією є встановлення фактичних обставин справи. В ході цієї стадії уповноважені суб'єкти встановлюють факти та обставини, що мають юридичне значення і пов'язані з вирішенням справи по суті. Ці факти та обставини виявляються за допомогою доказів, одержаних у встановлених законом формах і порядку: показань свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, інших документів тощо. Метою першої стадії правозастосування є досягнення фактичної об'єктивної істини.
Другою стадією є встановлення юридичних обставин справи, яке охоплює дії з визначення правової норми, що відповідає обставинам, установленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. На цій стадії перевіряється юридична чинність норми з точки зору її дії в часі, у просторі та за колом осіб, а також встановлюється та уточнюється зміст норми за допомогою тлумачення.
Третя стадія правозастосування охоплює ухвалення рішення у справі. Таке рішення має відповідати фактичним обставинам і грунтуватися на нормах права. Воно закріплюється у правозастосовних актах, які оформлюються уповноваженими на це суб'єктами, доводяться до відома зацікавлених сторін і набирають законної сили.
Принципи застосування норм права – це основні вимоги, що ставляться до правозастосовної діяльності та її результатів.
До цих принципів належать, зокрема, такі:
- верховенство права — означає, що при вирішенні конкретної справи правозастосувач повинен діяти лише у рамках правового закону, керуючись основоположними принципами права, які конкретизовані у засадах відповідної галузі законодавства.
1. Справедливість, яка наголошує на безсторонності й послідовності при застосуванні права. Безсторонність вимагає неупередженості, тобто розгляду спірних випадків, незважаючи на особу. В свою чергу послідовність при застосуванні права створює передбачуваність, заперечує сваволю при розгляді справ.
2. Пропорційність, яка вимагає ухвалення рішення, в якому був би додержаний необхідний баланс між несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
3. Правова визначеність, яка, зокрема, висуває вимоги зрозумілості, несуперечливості, повноти, остаточності та виконуваності правозастосовних актів.
4. Законність, яка означає, що правозастосовне рішення має ухвалюватися уповноваженим на це суб'єктом у межах його компетенції; правозастосування має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальними нормами права; правозастосовні органи зобов'язані правильно обирати норми матеріального права, належним чином їх тлумачити й ухвалювати рішення відповідно до приписів цих норм.
5. Обґрунтованість, яка означає, що ухвалення правозастосовного рішення має базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин, які мають значення для справи, і повинно бути забезпечене належною, перевіреною та переконливою аргументацією.
6. Доцільність, яка полягає в обов'язку суб'єкта правозастосування обирати саме те рішення, яке є найбільш сприятливим для досягнення цілей і реалізації завдань відповідної норми права, найкраще враховує специфіку конкретної життєвої ситуації.
7. Добросовісність, яка відображає вимогу сумлінного і чесного використання суб'єктом правозастосування наданих йому повноважень та виконання покладених на нього обов'язків.
8. Розумність, яка зобов'язує суб'єкта правозастосування ухвалювати рішення, які б відповідали здоровому глузду.
9. Своєчасність, яка визначає обов'язок застосовувати норми права протягом розумного строку, без невиправданих зволікань, у найкоротший строк, достатній для одержання обгрунтованого результату.
