Концепція праворозуміння — це певний напрям у пізнанні сутності та соціального призначення права. Сучасні концепції праворозуміння можна умовно звести до трьох метаконцепцій: аксіологічної (природно-правової); соціологічної; нормативістської (позитивістської). Сучасна юриспруденція стоїть на трьох концепцій: ідеологічна (аксіологія) є сферою філософії права, соціологія — сферою загальної теорії права, а нормативізм — область вивчення галузей позитивного права. Деякі учені надають перевагу інтеграційномуправорозумінню, що враховує та об'єднує все цінне з метаконцепцій праворозуміння.
Початковою формою буття права прихильники природно-правового підходу вважають суспільну (та/або індивідуальну) свідомість, якій споконвічно властиві етично-правові орієнтири.Ідеологічна Аксіологічна концепція розглядає право з позицій відповідності його справедливості. У просторі природного права діють правові принципи-аксіоми, що одночасно є моральними імперативами: не роби замах на життя іншої людини та її майно, дотримуйся обіцянки, віддавай кожному своє та ін. Відповідність позитивного права критеріям природного права і є саме право як вираз і міра свободи і справедливості. Справедливість, а не норма — ключове поняття природно-правової теорії. З позицій аксіологічного підходу закон і право розглядаються як різні речі. Закон виступає як форма права і уживається як тотожне праву поняття лише тоді, коли є справедливим, тобто відповідним критеріям природного права.
Соціологічна концепція права базується на тому, що джерелом права і формою його буття є суспільні відносини. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія в житті». Соціологічний підхід до права так само, як і аксіологічний, заснований на розмежуванні права і закону, «права у книгах» і «права у житті». Закони можуть бути не затребувані суспільством, можуть бути неефективними і навіть непотрібними. Такі закони не визнаються формою існування права. Справжнє право, «живе право» — це правопорядок, це реально існуюча в суспільстві система правових відносин. Поняття правовідносин є ключовим для соціологічного підходу до права.
Слабкою стороною цього підходу є відсутність чітких меж між правом і правовою поведінкою, при цьому втрачаються критерії для розрізнення правомірної і неправомірної поведінки. Перенесення всієї тяжкості правотворчості на осіб, що застосовують право (судді, адміністратори), ставить під питання існування розподіл влади, підвищує небезпеку адміністративного і суддівського свавілля.
Сутність нормативістського (юридико-позитивістського) підходу до права передається формулою «закон є закон». Прихильники такого праворозуміння ототожнюють право і закон, а єдиним джерелом права вважають державну волю. На думку позитивістів, право є сукупність встановлених і забезпечених державним примусом загальнообов'язкових норм. Поняття норми є ключовим для цього підходу до права. Право, з погляду позитивістів, з одного боку, не підлягає етичній оцінці та критиці (як не підлягають критиці рельєф місцевості або закони фізики), з іншою — не потребує жодного виправдання. Право слід сприймати як об'єктивно існуючу реальність і не більше того.
У нормативістського підходу до права є ряд переваг. Зокрема, він орієнтує на такі властивості права, як формальна визначеність, однозначність приписів, обов'язковість слідування праву. В той же час некритичне ставлення до законодавства гальмує його розвиток. Із позицій такого підходу виправданою є будь-яка несправедливість, якщо вона встановлена законом.
Інтегративний підхід до розуміння права (Д.Холл) є спробою в рамках однієї концепції узгодити юридичну форму, соціальний зміст і моральні цінності у праві. Вихідною посилкою даної позиції виступає теза про те, що кожен підхід виділяє в праві істотне та необхідне, без чого цілісне уявлення про право є неможливим. Із позицій інтеграційного підходу право — це сукупність нормативів рівності і справедливості, що визнані у певному суспільстві, забезпечені офіційним захистом, регулюють боротьбу йузгодження вільних воль у їх взаємовідношенні одне з одним.
