В середине XIX века происходит своего рода переоценка некоторых принципов творчества, ведущая к появлению новых направлений и течений в литературе. Тенденция к позитивизму, уже проявившаяся в реалистических повествовательных жанрах, дает о себе знать и в поэзии – в русле так называемой «парнасской» школы, оформившейся в 1860-е годы. Однако уже несколько раньше, в 1852 году, выходят в свет сразу два поэтических сборника, в которых спонтанному романтическому лиризму противопоставляется «объективная» поэзия и культ зримой формы: это «Эмали и камеи» Теофиля Готье и «Античные стихотворения» Шарля Леконта де Лиля.
В 60-е годы молодые поэты, считающие своим учителем Леконта де Лиля, решают периодически выпускать в свет сборники стихов. В 1866 году появился сборник «Современный Парнас». Уже в названии проявилась ориентация группы на античность. Сборник содержал произведения почти сорока авторов и составлял около трехсот страниц. Он имел успех и вызвал оживленную полемику.
В группу «Парнас» входили кроме Готье и де Лиля Т. де Банвиль, Ф. Коппе, К. Мендес, Ж. М.де Эредиа. В изданиях принимали участие П. Верлен, С. Малларме, молодой А. Франс.
«Парнас» часто характеризуют как школу, утвердившую принцип «искусства для искусства», хотя, как известно, этот принцип возник гораздо раньше, если считать началом формирования «Парнаса» 1852-ой год, когда были опубликованы «Эмали и камеи» Теофиля Готье и «Античные стихотворения» Шарля Леконта де Лиля – будущих его мэтров. Сами парнасцы, вспоминая 60-е годы – свои литературные собрания, выступления в журналах «Рэвю фантэзист» и «Л'Арт» и совместные издания в журнале «Парнас» – говорили не о школе, а о содружестве поэтов, объединенных неприязнью к буржуазному утилитаризму и политиканству, стремлением отделить от него искусство. Отказываясь от романтического бунта и сентиментального лиризма, парнасцы провозглашали уход от буржуазной «прозы» в мир поэзии, прекрасных форм и изысканного языка. Отсюда, с одной стороны, отрицание парнасцами современных сюжетов, увлечение древностью, экзотикой, интерес к легендам и мифам разных народов, а с другой – требование беспристрастности художника и утверждение, что его личность должна проявляться лишь в совершенстве созданных им форм. Конечно, подобного рода протест был заблуждением. Это наглядно проявляется в тяготении к самодовлеющей форме, когда поэтическое произведение пишется, прежде всего, чтобы привлечь звучностью, впечатляемостью зрительных или иных чувственных ассоциаций. Видимо, ощущая эту утрату внутренней значительности, парнасцы настаивали на величии творческого подвига художника – создателя Красоты. Главой «парнасской школы» по праву можно считать Шарля Jleконта де Лиля (1818 – 1894). Де Лиль – выдающийся поэт, участник революции 1848 года, до конца своих дней враждебно относился к буржуазии, к ее политике, философии, религии. Порой лирик отдавал дань настроениям пессимизма, пассивности, а свой протест против общества выражал в осложненных формах, требующих комментариев.
Теофіль Готьє (1811-1872)
Теофіль Готьє — французький поет, прозаїк, журналіст, критик, автор знаменитого гасла «мистецтво для мистецтва» — народився на півдні Франції у заможній сім'ї. Із 1814 року сім'я переїхала до Парижа, з яким пов'язане формування майбутнього письменника, котрий ще в юнацькі роки виявив здібності до малювання і віршування. Творчий доробок письменника налічує велику кількість прозових і поетичних творів, серед яких — романи, новели, есе, статті критичного та теоретичного характеру. Найбільш відомі його романи – «Мадемуазель де Мопен»(1835-1836), «Фортуніо»(1838), «Капітан Фракас»(1863). У поетичній збірці «Емалі і камеї» (1852), що складалася з 55 віршів, Т.Готьє виявив себе майстром-віртуозом, котрий, зосереджуючи увагу на кольорі і лінії, уміє передавати напівтони і відтінки. Багато віршів цієї збірки, зокрема й «Кармен», стали втіленням естетичних принципів парнасців. Так, звернувшись до образу, відомого завдяки новелі Проспера Меріме «Кармен»(1845), поет передав своє бачення звабливої циганки. Вона зображена з різних точок зору. Автор намагається пояснити секрет привабливості Кармен від змалювання ознак зовнішніх («худа», «бліда», «чорні коси», «тіло тьмяне») до внутрішніх. Велику роль при цьому відіграють метафоричні епітети («жагучий і мінливий сиіх»), метафори («полум’я безкрає»).
Шарль Леконт де Ліль (1818 — 1894)
Майбутній основоположник парнаської школи і її вождь Шарль-Марі-Рене Леконт де Ліль народився в сім'ї фельдшера наполеонівської армії на острові Бурбон Індійського океану. Освіту здобув у Франції, де й захопився революційними ідеями, але поразка революції 1848 року викликала у нього глибоке розчарування, бажання втекти від прози буденності і присвятити себе служінню прекрасному. З 1852 року — час виходу першої збірки віршів «Античні поеми» — він стає метром парнаської школи. У передмові до книги був проголошений і втілений один з основних її принципів — створення поезії, прекрасної за формою, але позбавленої бурхливих почуттів і пристрастей. У наступних поетичних збірках — «Варварські вірші» (1862), «Трагічні вірші» (1884), «Останні вірші» (1895) — поет намагався відтворити міфологічні й історичні образи різних країн, часів і народів. Історію стародавньої Індії і Греції він вважав «золотим віком» людства, а наступні історичні епохи здавалися йому поступовим падінням униз. Леконт де Ліль був оригінальним мислителем і поетом. У творчості прагнув досягти «безособовості і нейтральності» письма, протестував проти романтичного самовиявлення. Наприклад, у сонеті «Паяци» митець, котрий розважає натовп, порівнюється з дресированим ведмедем.
