Вірші 1816 – 1827 рр. склали цілу книгу «Книга пісень» (1827). Ця поетична збірка принесла йому визнання у Німеччині, а згодом і в усьому світі. За життя автора вона видавалась 13 разів; багато віршів були покладені на музику Р. Шуманом, Ф. Шубертом, Й. Брамсом, П. Чайковським, Р. Штраусом, Е. Грігом та ін. «Книга пісень» складається з п’яти розділів. Перший розділ, «Юнацькі страждання», є найбільш романтичним. Другий розділ, «Ліричне інтермецо», зображує страждання як одвічну, але завжди нову історію. У третьому розділі, «Повернення на батьківщину», любовні страждання юності вже сприймаються на часовій відстані, наводячи на думку переосмислення всього, що сталося. Четвертий розділ, лірична поема «З «Подорожі на Гарц»» - це усамітнення ліричного героя, гармонія з природою. В останньому розділі — «Північному морі» — домінуючим стає аналітичне начало. Ліричний герой, котрий пережив розчарування, втрати, прагне тепер жити одним життям з природою, відчути себе малою, але необхідною часткою всесвіту. Йому здаються тепер марнотою пусті хвилювання, він позбувся романтичних мрій та ілюзій. Ліричний герой “Книги пісень” є молодим чоловіком то іронічно глузливим, то романтично захопленим, але які б почуття його не переймали, він завжди зберігає романтичне протиставлення між собою і “цивілізованим” суспільством вірнопідданих німецьких філістерів, яка складається з “гладких чоловіків” і “гладких дам” на “гладенькому паркеті”, і до яких поет звертається у “Мандрах Гарцем” (1826) із такими словами: “Я хочу піднятися в гори, і там сміятися над вами”. Важливим елементом поетики “Книги пісень” є романтична іронія. Вона, на думку Ф. Шлегеля, є найповнішим виявом свободи митця, який завдяки їй піднімається над дійсністю, і над самим собою. Іронія Гейне виходить із художнього досвіду попередників (іронічне обігрування романтичної мрії, самоіронія), усе ж вона нова, тому що інтелектуальна за своєю природою і пов’язана в значній мірі з аналітичним художнім мисленням поета. Якщо для ранніх романтиків іронія була засобом піднятися над оточуючою прозою життя, то у Гейне (як і в Гофмана) вона стає формою повернення до дійсності. Зображуючи конфлікт особи і життя, поет не просто не приймав дійсності, а прагнув повніше її осягнути.
Гейнівська іронія все ставить під сумнів: об’єкт кохання, неповторність почуття і стан самого закоханого. Яким би не був щасливий ліричний герой, завжди пам’ятає, що це тільки мить, а не вічне блаженство. Яким би не був розчарованим і приниженим, він знаходить у собі сили, щоб усміхнутись, жити далі і любити знову. “Книга пісень” являє собою ліричну повість, об’єднану однією спільною темою – темою любові. У віршах “Книги пісень” нашли відображення переживання поета, пов’язані з почуттям нерозділеної любові до кузини Амалії; дослідники творчості Гейне знаходять тут сліди і інших юнацьких захоплень. Однак величність Гейне-поета виявилася в тому, що у інтимно-ліричній темі, яка складає основу більшості віршів “Книги пісень”, він зумів відобразити істотні риси свого сучасника – молодої людини 10-20-х рр. ХІХ століття.
“Книга пісень”, як створювалася на протязі більш ніж десяти років, дає можливість наочно прослідкувати еволюцію художнього методу і світогляду Гейне.
Творча еволюція Гейне-лірика йде в “Книзі пісень” складним, повним протиріч шляхом. Він все ширше освоює традиції німецької народної пісні, роблячи тим самим крок вперед в розвитку одного з основних принципів романтичної поезії в Німеччині. У “Стражданнях юності” особливо гостро звучить біль нерозділеного кохання. Знехтуване почуття стає джерелом різкого конфлікту поета з дійсністю, яка й сприймається ним крізь призму своєї душевної драми.
