Посмертні записки Піквікського клубу (англ. The Posthumous Papers of the Pickwick Club) — перший роман Чарлза Діккенса, що виходив у вигляді фейлетонів із квітня 1836 по листопад 1837. Роман приніс молодому письменнику славу завдяки яскравим, колоритним і водночас реалістичним образам, у яких англійці могли впізнати себе самих у дещо перебільшеному гротескному вигляді.
Діккенс взявся за роботу над серіалом, маючи у своєму доробку тільки «Нариси Боза», присвячені висвітленню лондонського життя. Вдова художника Роберта Сімура пізніше стверджувала, що ідея належала її покійному чоловікові, хоча Діккенс це твердо заперечив у передмові до видання 1867 року. Спочатку Сімур та Діккенс працювали разом, але після двох випусків художник вчинив самогубство і надалі Діккенс взяв усю роботу на себе. Перші випуски не мали успіху, але із запровадженням в 10 главі образу Сема Веллера, роман став першим справжнім видавничим феноменом в історії літератури, породивши піратські копії, театральні постановки, збірники жартів Сема Веллера та інші супутні товари. Роман «Посмертные записки Пиквикского клуба» с момента его опубликования был восторженно принят читающей публикой. Комическая эпопея, в центре которой неунывающий английский Дон-Кихот - эксцентричный, наивный и трогательный мистер Пиквик. Этому герою, как и самому писателю, хватило в жизни непредвиденных случайностей, не говоря уже о близком знакомстве с тюрьмой, судом, постоялыми дворами и парламентскими дебатами. «Пиквикский клуб» сразу вознес Диккенса к вершинам литературной славы. С этого романа и его румяного и пухлого главного героя началась блистательная карьера того, чье место в литературе читатели определили с присущим английской нации лаконизмом, наградив его прозвищем «The Inimitable» - «Неподражаемый».
Кожному герою Діккенса притаманна індивідуальна мовна характеристика. Мова Піквіка характеризує його як людину нерішучу, наївну, відверту. «Факт виключний. Дозвольте занотувати», - говорить він про те, що викликало його зацікавлення. Містер Снодграс – натура поетична, його мова сповнена патетики. Герої Діккенса суперечливі, багатогранні, як реальні люди. Так талановитий актор-авантюрист Джингль не справляє враження похмурого лиходія, навпаки - його походеньки й оповідки викликають у парадоксальний спосіб певну поблажливу симпатію. Згодом Діккенс у романі «Девід Копперфілд» створив ще вдаліший образ такого типу Вільяма Мікобера - шарлатана й базіки, весь капітал якого міститься у швидких умовиводах і перебреханих спогадах. Смішні епізоди послідовно нанизуються на нитку шляху, яким рухаються джентльмени, що характерно для побудови так званого «роману дороги», а також «шахрайського роману». Ці сюжетні епізоди підмішуються різними веселими, сумними, сентиментальними або і страшними вставними історіями, що їх розповідають численні оповідачі, яких зустрічають піквіксти.
У романі співіснують два світи. Один - утопічний, вигаданий світ Піквіка і його друзів, ідилія суцільної доброти, радощів, сміху, розваг, закоханості, яким і має бути людське життя. А другий - реальність із її брехнею, підступами, брутальністю, несправедливістю. Кінець роману щасливий: добро перемагає, негативні персонажі виправляються, молоді друзі Піквіка святкують весілля. Усе, пов'язане із реальним світом, Діккенс малює сатиричними барвами. Дістається від нього і всьому політичному життю типового англійського міста, і купленій пресі, і тиранічним суддям-невігласам, і «витонченим» розвагам провінційного «вищого товариства», і механізму виборів, дуже схожих на сучасні, і армійській «показусі» - параду муштрованих солдатів-роботів. Так «Посмертні записки Піквікського клубу» містять натяки на недосконалість життя, суспільного устрою, існуюче в світі зло, несправедливість. Темні сторони життя вливаються в комічну стихію роману вставними новелами: «Повернення з каторги», «Розповідь актора». В них відчувається критична вдача Діккенса-реаліста, спостерігача англійського життя. Критика, сатира, зла іронія в наступних його романах посяде важливе місце.
