Роман “Червоне і Чорне” ( 1831 ) народився від газетної хроніки про карний злочин. Цікаво, що злочинів, подібних тому, що скоїв Жюльєн Сорель, у Франції періоду Реставрації відбулося декілька. Хлопці ( збереглися імена Берте, Лаффарга ) заради кар’єри і місця у суспільстві йшли на вбивство, на зраду, на обман, і це були не жалюгідні, а досить сильні особистості. В основу роману «Червоне і чорне» покладено реальну подію: вбивство юнаком низького походження — гувернером Берте — коханки, матері своїх вихованців. Але сам факт був лише поштовхом для задуму, у якому окрема людська доля стала синтезом вираження трагедії віку. У творі є підзаголовок: «Хроніка ХІХ століття» і зазначено час дії: 1827 рік. Такого в літературі ще не було: абсолютно конкретна реальність сучасної авторові доби скрупульозно відтворена, але не стільки в побутовому плані (звичаї, побут, інтер’єр), скільки в психологічному — якпошук обдарованою молодою людиною свого місця в житті, щастя, крах на цьому шляху через зіткнення з буржуазною дійсністю: суспільство вбиває молодих людей — вихідців із «низів», якщо вони намагаються реалізувати свою особистість, виділяються із середовища, що їх оточує. Щоб нам був зрозумілий внутрішній світ цих героїнь, Стендаль піддає їх випробуванню любов’ю, тому що, на його думку, любов — почуття суб’єктивне і більшою мірою залежить від того, хто любить, чим від самого об’єкту любові. І тільки любов може зірвати маски, за якими люди приховують зазвичай справжнє своє єство. На початку роману пані де Реналь на вигляд можна було дати років тридцять, але вона була ще дуже миловидна. Висока, ставна жінка, вона була колись першою красунею на усю округу. Розумна, кмітлива, емоційна, вона була в той же час боязкої і сором’язливої, простої і небагато наївною. Її серце було вільне від кокетування. Вона любила самотність, любила прогулюватися по своєму чудовому саду, ухилялася від того, що у Верьере називалося розвагами, тому в суспільстві пані де Реналь стали називати гордячкою і говорити, що вона занадто гордиться своїм походженням. У неї цього і в думках не було, але вона була дуже задоволена, коли жителі містечка стали бувати у них рідше.
Матільда де Ла-міль — жіночий персонаж зовсім іншого типу. Горда і холодна красуня, яка царює на балах, де збирається весь блискучий паризький світ, екстравагантна, дотепна і глузлива, вона вища за своє оточення. Гострий розум, вченість — вона читає Вольтера, Руссо, цікавиться історією Франції, героїчними епохами країни — діяльна натура Матільди змушує її з презирством відноситися до усіх знатних прихильників, які претендують на її руку і серце. Від них, і зокрема від маркіза де Круазнуа, брак з яким повинен був би принести Матильди герцогський титул, про який мріє її батько, — для неї віє нудьгою. «Що може бути у світі банальнішим від такого зборища»? — виражає погляд її «синіх, як небо», око. Сучасна дійсність не викликає ніякого інтересу в Матільді. Вона буденна, сірка і зовсім не героїчна. Усе купується і продається — «титул барона, титул віконта — усе це можна купити… кінець кінцем, щоб отримати багатство, чоловік може одружитися з дочкою Ротшильда». Матільда живе минулим, яке з’являється в її уяві, оповите романтикою сильних почуттів. Вона жаліє, що немає більше двору, подібних до двору Катерини Медичи або Людовика XIII. Обидві героїні прекрасні, кожна по-своєму. Обоє вони викликають, з одного боку, співчуття і жалість, з іншого боку, їх альтруїстична, жертовна любов викликає здивування і шану. Своєю любов’ю вони учать нас любити безкорисливо і самовіддано. Шкода, що їх щастя тривало недовго, але в цьому винні не стільки вони, скільки суспільство зі своїми несправедливими законами.
