Розчарування в наслідках Великої французької революції зміцнило переконання письменника в марності шукань позитивної суспільної програми. Згодом, починаючи з 40-х років, це призведе його до відвертої апологетики урядового режиму і відвертого засудження революційних виступів народних мас. А в переддень Липневої революції 1830 року він дотримувався думки, яку виношував і в попередні роки, - думки про самоцінність людських якостей і про антигуманність тогочасного суспільства.
Думка про антигуманність тогочасного французького суспільства втілюється в двох новелах збірника "Мозаїка" - "Етруська ваза" і "Партія в триктрак". Обидві вони написані 1830 року, незадовго до липневих подій, і присвячені сучасній письменнику Франції.
Якщо в "екзотичних" новелах сильна особистість протиставляється тогочасній Франції, сказати б, приховано, якщо в них це протиставлення не показується, а лише мається на увазі, то новели "Етруська ваза" і "Партія в триктрак" на ньому фактично побудовані.
Герой "Етруської вази" - світська молода людина Сен-Клер, - виступаючи носієм високого благородного почуття і тим самим протистоячи суспільному оточенню, водночас тісно пов'язаний з цим оточенням. Він народився з "серцем ніжним і люблячим" [22: 76], і це потягнуло за собою глузування товаришів. Але він гордий і самолюбивий; прагнучи обмежити себе, зберегти недоторканність чистоту поривів, благородність думок і почуттів, він замкнувся в собі, у вузькому колі особистих почуттів, але це не врятувало його він оточуючого суспільства. Він відчуває суспільну ворожість до себе, залишаючись самотнім.
Межа між лицемірством і щирістю, вульгарністю і красою проходить не лише між героєм і його середовищем, але інколи і через внутрішній світ самого героя. Живучи в суспільстві, де з однаковим зацікавленням обговорюються як вартість коней, так і вади світських красунь, Сен-Клер не може в чомусь не належати до цього суспільства. Він здатний на велике почуття, полум'яне кохання; разом з тим, оберігаючи власні духовні надбання від посягань так званого світу, він культивує в собі надмірну гордість, підозріливість, гіпертрофоване, хворобливе самолюбство. Палаючи непідробною, щирою пристрастю до чарівної Матильди де Курсі, знаходячи в коханні недосяжне для людей його кола щастя, Сен-Клер, піддаючись моралі цього ж кола, руйнує своє щастя: він приймає на віру світські плітки і, зрештою, незважаючи на розвіяні вже підозри, гине на дуелі. Розбита Матильдою етруська ваза, яку світські пройдисвіти пов'язували з пам'яттю про її першого коханого і яка викликала у Сен-Клера болісні сумніви у вірності його обраниці, стає символом хиткості людських радощів, символом невблаганного трагічного фіналу.
Розбещене, лицемірне товариство не дає людині змоги проявитись у своїх справді благородних якостях, що, в кращому разі, приречені на осміяння. Трагічна доля Сен-Клера - красномовне свідчення цьому.
Особистість, що протиставляється; суспільстві - як відомо, улюблений мотив романтиків. Проте в Меріме тут немає нічого романтичного. Зображуючи Сен-Клера у його зв'язках з середовищем, до якого він належить, Меріме протиставляє його цьому середовищу лише на стільки, наскільки він справді міг йому протистояти [11: 424]
Попередні кілька років, як зазначалось, було віддано роботі по збереженню і реставрації археологічних пам'яток Франції і пов'язаним з нею численним поїздкам країною. Поїздки, як відомо, не лише розширяли кругозір письменника, не лише збагачували його яскравими життєвими враженнями, але й давали часом матеріал для його новелістичних сюжетів. У "Венері Ілльській" живі враження Меріме від поїздки на південь і недовгого перебування в маленькому провінційному містечку Іллі дозволили йому настільки повнокровно й правдиво передати атмосферу французької провінції, що деякі сучасники письменника, серед них французький вчений і літератор Елуа Жоано, вважали описану в новелі статую Венери справжньою археологічною знахідкою. Відомості про неї потрапили навіть у пресу.
Сюжет "Венери Ілльської" мав, безперечно, літературне походження - Меріме відкрито сказав про це в листі до Елуа Жоано від 11 листопада 1847 року, пославшись на твір старогрецького сатирика Лукіана "Любитель брехні" (з якого, до речі, взято епіграф до новели) і на одну з середньовічних легенд, але численні подробиці побуту південно-французької провінції, розкидані по всій новелі, надають їй характеру документально точної, при напівфантастичному сюжеті, інформації.
У"Венері Ілльській" автор змальовує провінційне французьке товариство, що зазнає тих же згубних грошових впливів, які зазнавали завсідники паризьких салонів. Напівфантастичний сюжет новели - бронзова статуя Венери, що раптом ожила, вбиває у першу шлюбну ніч Альфонса Пейрорада, який осквернив почуття кохання, оскільки він одружився з меркантильних міркувань, - розгорнуто в реальних життєвих обставинах, в міщанській атмосфері родини Ілльського знавця старовини Пейрорада, що знає ціну багатству і через те йому зовсім чужі духовні інтереси.
Думка про невідворотну помсту в новелі Меріме, мається на увазі, але відкрито не проголошується. І було б помилково зводити символічний образ Венери лише до цієї думки. Венера, як відомо, - богиня краси. Але в Ілльської Венери краса набуває особливого характеру, що мало чим нагадує традиційно античний. Жіноча краса для Меріме - це не лише умиротворююча чарівність обличчя і постаті, але й щось попереджаюче грізне. Венера чарівна до болю. Така краса приносить страждання. Чарівність Ілльської Венери в чомусь межує зі злістю. Багатозначний напис на статуї - "Бережись люблячої" - витлумачується автором-оповідачем цілком певно: "... Художник хотів застерегти того, хто дивиться на статую, від її жахливої краси" [28: 44]. Меріме дає читачеві підстави вбачати у Венері Ілльській якийсь універсальний, далеко не єдиний у своєму роді сенс
У "Венері Ілльській" мотив злої пристрасті, жорстокої чарівності - мотив, що час від часу пробивався в попередніх новелах Меріме, - залунав, нарешті, відкрито. Він дістане свій дальший розвиток в наступних новелах письменника, особливо в "Коломбі" і "Кармен".
