В художніх творах 30-40 рр., як уже було зазначено, письменник звертається до малої форми оповіді – новели, досягаючи у цьому жанрі великої майстерності. Новелістика Меріме вирізняється великим розмаїттям тем і довершеністю форми. Примітно, що письменник не порушує політичних питань, натомість заглиблюється у зображення етичних конфліктів, надаючи перевагу сучасній тематиці. У 1833 р. він опублікував книгу «Мозаїка», яка містила короткі новели: реалістичні («Матео Фальконе», «Взяття редуту»), фантастичні («Видіння Карла XI», «Федеріго»), психологічі («Етрусська ваза»). Найбільш відомі й досконалі новели письменника, які демонструють своєрідність його художньої манери, були створені у період 1834—1845 років. Досить великі за обсягом, вони нагадують повісті («Подвійна помилка», «Душі чистилища», «Венера Ілльська», «Кармен»). В новелах Меріме також зберігає зв'язок із романтичною традицією: захоплення екзотикою («Таманго»), зображення національної самобутності народів («Матео Фальконе», «Кармен») та духу колишніх епох («Душі чистилища»), спустошеності світського суспільства («Подвійна помилка», «Етрусська ваза»). Але вирішується ця різноманітна тематика, як правило, в реалістичному руслі. Головним завданням для Меріме є зображення знеособлення сучасної людини в умовах буржуазних стосунків, облесливість і егоїзм, характерні для французького суспільства після Липневої революції. І його письменник майстерно виконує, розкриваючи через одиничну подію історію цілих народів і різних епох.
Художні особливості новел Проспера Меріме: центр уваги письменника — внутрішній світ людини, показ її внутрішньої боротьби —подія визначала внутрішній конфлікт героя; —поєднання психологізму і прийому замовчування; —динамізм, драматичність і напруженість дії; —«скупість» описів природи; —використання художньої деталі; —герой із сильним характером; —образи розкривали через власні вчинки, події, без авторської оцінки; —характер і психологія людини постали як результат певних умов існування; —еліпсна (двоцентрова) композиція новели — оповідання в оповіданні; —тяжіння до екзотичних описів; —введення оповідача, який був другим «я» самого автора; —мотиви вбивства, дуелі, катування, спокус, ревнощів.
Задум. Історія створення. Задум новели виник під час подорожі Меріме до Іспанії в 1830 році. Там він зустрів прототип жіночого образу – циганку Карменсіту. Перш ніж розпочати твір, письменник здійснив велику дослідницьку роботу. Він вивчав наукові праці про циган, мову цього народу. Усі ці зусилля мали на меті забезпечити правдивість "місцевого колориту" та іспанського характеру, який зображений у новелі. У цьому виявляється подвійне ставлення Меріме до романтичних тем – він не відмовляється від них, але критично їх перевіряє.
Проблематика: 1) вільне кохання, що підкоряється лише власним законам; 2) руйнівна дія буржуазної цивілізації на людей самобутньої і давньої культури, в душах яких збереглося почуття гордої незалежності і здатність до самовідданої пристрасті.
Сюжетно-композиційні особливості. Структура оповіді в новелі ускладнює її композиційну і сюжетну побудову – це оповідь в оповіді. Така складна структура твору пов'язана з наміром письменника поглиблено пізнати людину в цілому, а не тільки її характер. Француз, фахівець давньої історії, зустрічає колишнього солдата, а тепер розбійника Хосе Марію, який розповідає йому про свою пристрасть і ревнощі до циганки Кармен. Меріме використовує прийом контрасту: на фоні симпатичного, але стриманого і цілком зануреного в себе вченого особливо виразна сила почуття і темпераменту Хосе і Кармен.
Своєрідність методу. Романтичне і реалістичне в новелі. На рівні сюжету – це типовий романтичний твір. Від романтизму – вибір персонажів ("цільні", природні люди, що нехтують мораллю), "місцевий колорит", тобто екзотика (дія відбувається в Іспанії) і незвичайні події.
Схожість новели з творами романтизму суто зовнішня, бо в ній головне не сюжет, а те, як він розробляється і викладається. На цьому рівні виявляється скептичне ставлення Меріме до загальноприйнятих тем, образів та прийомів романтизму: немає нічого піднесеного в образі Кармен, що добре усвідомлює і Хосе, який навіть у розпалі пристрасті об'єктивно бачить недоліки і вади своєї коханої.
На думку оповідача, треба не захоплюватися, а шукати причини вчинків героїв у їхній психології та середовищі й оточенні, що сформували їхні характери. Таку саму функцію виконує і рамкова організація оповіді. Твір починається сповіддю оповідача і закінчується (IV розділ) невеличким науковим екскурсом в етнічну історію циган.
Розлогість "дослідницької" частини новели не випадкова: історія Кармен і Хосе занурена в реалістичний опис країни, історії народу, його звичаїв.
Романтична історія одержує глибоко реалістичне обґрунтування. Новела виявила великий талант Меріме-психолога, який так переконливо, з такою силою і пристрастю і водночас без перебільшення, без мелодраматичних ефектів й штучного пафосу зміг розповісти про вічну драму кохання.
