Драматург, новеліст, історик, етнограф і романіст, Проспер Меріме народився у Парижі. За світоглядом близький ідеям Просвітництва. Творчість Меріме збігається з періодом взаємодії в літературі романтизму та реалізму. З одного боку, письменник залишається в колі ідей, тем та образів романтизму, з іншого – дивиться на них з відстані та підриває романтичний світогляд зсередини. Новела була улюбленою формою творчості Меріме.
Перший опублікований твір Меріме - «Театр Клари Гасуль» - одна з найбільш ранніх і рішучих спроб, спрямованих на руйнування канонів класицизму та затвердження нових принципів мистецтва.Він увійшов в літературу як драматург.
«Театр Клари Гасуль» - твір, що доводить, що письменник може і повинен творити вільно, не погодившись при цьому ні з якими усталеними правилами. Свобода творчості припускала і своєрідний «ігровий момент», яким блискуче користується Меріме, пропонуючи читачеві цікаву містифікацію: авторство п'єс «Театру» було приписано що не існувала в природі іспанської актрисі Кларі Гасуль. Однак в літературних салонах було прекрасно відомо ім'я справжнього автора «Театру», тим більше що в книзі був поміщений портрет Меріме в іспанському жіночому вбранні. І все ж містифікація вдалася: багато читачів і літературні критики повірили в авторство Клари Гасуль, талановитої актриси і письменниці, волелюбною, стійкою в життєвих випробуваннях, розумною і чарівною жінки.
«Замітка про Клару Гасуль», подавши п'єсами як передмова, зіграла в цьому свою роль. Але ця «Замітка» знайомила читачів не тільки з виглядом і творчістю актриси і письменниці, а й з новим типом драматургічного дійства, більш відповідного динаміці самого життя.
Автор збірки «Театр» створює п'єси, які є наочним зразком антіклассіцістской драматургії. Вільна композиція збірника порушувала стрункість классицистской драми; п'єси були написані прозою, а не віршами; дійові особи в повному розумінні діяли, а не займалися абстрактним моралізаторством, сюжети комедій визначалися не грою випадку, а зіткненням людських доль або почуттів, що додало їм драматичну напруженість.
«Гузла, або Збірник іллірійських пісень, записаних в Далмації, Боснії, Хорватії та Герцеговині» - літературна містифікація, створена французьким письменником-романтиком Проспером Меріме і видана ним анонімно в 1827 році. Являє собою нібито пісні південно-західних слов'ян, нібито зібраних на Балканах і перекладені на французьку мову з іллірійського (сербського) прозою. «Гузла» включають 29 балад. Балади орієнтовно можна розділити на ряд груп: Історичні, про боротьбу слов'ян з турками, про розбійників-гайдуків і про кровну помсту; Побутові; Про чаклунство, вампірів.
Історична драма-хроніка Проспера Меріме «Жакерія» створена в той період, коли в творчості письменника тісно перепліталися риси романтизму з рисами реалізму. Події її віднесені в середньовіччі, в період народних хвилювань, які отримали назву «Жакерія». Жакерія - назва найбільшого християнського антифеодального повстання в історії Франції. Жільбер, жорстокий феодал, викликає ненависть, але деідеалізація не перетворює його в романтичного лиходія, і в сценах облоги і загибелі Жильбер, проявляючи відоме благородство, викликає певне співчуття. Відсутність ідеальності в знаті особливо помітно в образі сина Жильбера, Конрада, в якому жорстокість набуває патологічний характер. Еволюцію зазнає образ Ізабелли, дочки Жильбера. Спочатку саме вона здається втіленням ідеального початку. Але в сцені, коли Ізабелла дізнається про любов до пий П'єра, вона виганяє його, вважаючи себе ображеною, і забороняє служниці навіть згадувати про його імені. Історія Ізабелли закінчується її повним приниженням, коли вона просить зганьбив її ватажка одного нз вільних англійських загонів Сівард одружитися на ній, бо той - дворянин. Отаман злодійської зграї Перевертень - зовсім не романтичний благородний розбійник, сміливість і розум поєднуються в ньому з жорстокістю і втратою будь-яких моральних орієнтирів. Догляд його загону в небезпечну для повсталих хвилину прирікає їх па повну поразку і гібель.Образ П'єра, закоханого в Ізабеллу, особливо підійшов би для втілення в ньому романтичного ідеального героя: виходець із низів, він збагнув душу поезії, він любить свою прекрасну пані, він хоробрий, благородний, здатний па подвиг в ім'я любові (рятує Ізабеллу в момент смертельної небезпеки). Але, взявши участь у повстанні, він виявляється ненадійним союзником селян і в копиці решт йде на пряме зрадництво їх інтересів, влаштовуючи втечу Жільбера, Ізабелли та інших Феодалів з обложеного замку. Можна навести ще безліч аналогічних прикладів.
Незадовго до друку з перших новел, в передмові до "Хроніки часів Карла IX", П. Меріме сфомулював свою "природну", тобто реалістичну програму: "Я переконаний, що до вчинків людей, які жили в XVI столітті, не можна підходити з міркою XIX. Те, що в державах з розвиненою цивілізацією вважається злочином, в державі менш цивілізованій видається лише за прояв відваги, а в часи варварські, можливо, навіть розглядалось як схвальний вчинок. Висновки про одне й те саме діяння належить, звісно, робити ще й залежно від того, в якій країні воно сталося, бо між двома народами така сама різниця, як між двома століттями" [26: 246]. Як бачимо, Меріме виступає за історичну і національну конкретність. Для нього немає Франції взагалі, Іспанії взагалі, Корсики взагалі, - для нього існують Франція, Іспанія і Корсика конкретно-історичні, з побутом, звичаями, стосунками, що склались за певних соціально-історичних умов. Послуговуючись тим самим матеріалом, що й романтики, подаючи його, здавалося б, у дусі панівних у той час літературних напрямів, Меріме вміщував цей матеріал зовсім не в романтичному національному та історичному каркасі, тим самим відповідно деформуючи його і підпорядковуючи йому свою творчу фантазію. Він набував у Меріме контролюючого відчуття міри, реальності, життєвості, тверезості.
