П.Ж.Беранже Народився у Парижі в сім'ї дрібного службовця. В юнацькі роки змінив кілька професій. Писати вірші, комедії, трагедії почав рано. На повну силу поетичний талант виявився в жанрі пісень, в яких Беранже весело й дотепно оспівував радощі життя.
Ранні пісні Беранже написані переважно в період Першої імперії та бл. 1813 року. Вони поширювались у рукописних копіях. Пісенний світ раннього Беранже сповнений світла, радості та нестримних веселощів. Поет оспівує радощі кохання та дружнього застілля, замилування фривольним і дотепним жартом, красою молодості.
Ліричний герой ранніх пісень Беранже — рум'яний веселун, здоровий тілом і духом гультяй («Мов яблучко, рум'яний... «), котрий проповідує насолоду земними втіхами («Моє волосся»), але водночас усвідомлює швидкоплинність життя («Весна та осінь «). Сучасним тартюфам та «похмурим умам», яким невідомі «любов та розум перемоги» («Гастрономи»), Беранже протиставляє чесних і веселих бідняків («Біднота»).
Уже в ранній творчості Беранже з'являються елементи гострої соціальної сатири. Особливе місце в цьому плані належить поезії «Король Івето», в якій відтворений образ скромного і веселого короля-добряги, котрий живе в солом'яному палаці і який байдужий до ратних подвигів та шанолюбних задумів. «Король Івето» — алегорична сатира на Наполеона з його безкінечними спустошливими походами і небаченими розкошами двору. Пихатому і байдужому до потреб народу Наполеону поет протиставляє улюбленого народом за добродушність і демократизм короля Івето.
1814-ий рік ознаменований надзвичайно важливою політичною подією у Франції: впала Імперія Наполеона, розпочалася епоха Реставрації, з якою хронологічно співпав новий період у творчості Беранже. Поет остаточно обрав жанр пісні, що відобразилось у назвах поетичних збірок цього періоду, які наче продовжують одна одну: «Пісні моральні та інші» 1816), «Пісні» (1821), «Нові пісні 1825), «Невидані пісні 1828).
В роки Реставрації творчість Беранже набула громадянського характеру. Республіканець і патріот, учень просвітителів 18 ст., він ненавидів, католицьке духівництво, саму монархію; осудив Священний союз, протиставивши йому мир і дружбу народів; оспівав революційну славу й героїзм французького народу.
Беранже стає зрілим майстром: склався його світогляд і реалістичний метод, приходить заслужена слава. Жанр пісні під пером Беранже став серйозним і художньо досконалим.
Беранже любить зображувати простих людей у повсякденних, часто побутових ситуаціях. Його герої — бідна маркітанка, яка згадує пережите («Маркітант»), жебрак, котрий просить милостиню («Сліпий жебрак»), старий солдат, який сумує за колишніми походами («Старе знамено»), бідний поет, який поспішає у новому фраці з візитом до його світлості, але так і не досягає мети, зваблений то гостинними друзями, то веселим весіллям, то принадами коханої («Новий фрак»). Ці герої — втілення духовного здоров'я і хоронителі справжнього патріотизму, духу нації.
Беранже не ідеалізує героїв з народу. Він часто зображує їх з гумором (тип спритної трактирниці, безтурботного гультяя, старенької, яка журиться за втраченою молодістю, і т. д.). Беранже бачить злидні бідноти, але не стільки жаліє, скільки захоплюється духовною шляхетністю народу.
Доброзичливий гумор змінюється гнівною сатирою, коли поет звертається до створення образів своїх ворогів, захисників Реставрації, використовуючи різноманітні прийоми сатиричної типізації. У пісні «Чолобитна породистих псів» він створив алегоричний масовий портрет аристократів, які мріють знову отримати доступ в Тюїльрі і ладні заради цього зрадити вітчизну.
Сатиричний аналіз розкриває святенництво та невігластво отців церкви («Капуцини», «Місіонери», «Святі отці»). У пісні «Капуцини» лицемірну самохарактеристику ченців як «церкви лицарів» спростовує авторський коментар: «Церква — всіх святенників притулок».
Особливо популярною з-поміж сатиричних пісень цього періоду була пісня «Маркіз де Каpa6a» Злиденний маркіз де Караба, повернувшись з вигнання, мріє знову повернути собі свій палац та володарювання завдяки Реставрації. В міру того як маркіз поринає у свої мрії про облаштування життя в палаці, перед читачем вимальовується образ чванькуватого, недалекого і користолюбного аристократа.
Дошкульні виступи Беранже проти Реставрації не могли залишитися непоміченими. Після виходу у світ збірки «Пісні» в 1821 р. поета звинуватили у «зневаженні релігії та моральності». Друге тюремне ув'язнення припало на 1828 р. після публікації збірки «Невидані пісні». Але наприкінці 20-х років Беранже був уже гордістю Франції, улюбленцем французького народу, який співав його пісні на вулицях. Тюремне ув'язнення поета викликало обурення громадськості, яка намагалася висловити йому свою повагу і підтримати. У тюрмі Беранже відвідали В. Гюґо, П. Меріме та Ш.О. Сент-Бев, засвідчивши тим самим свою повагу до поета.
В останній період своєї творчості Беранже став свідком важливих подій ужитті Франції: Липневої революції 1830 р. і революції 1848 р. У своїй новій збірці «Нові та останні пісні» Беранже скеровує вістря сатири проти буржуа. У піснях «Контрабандисти», «Бонді», «Черви», «Слимаки» поет розкрив гендлярську сутність нового ладу. У пісні «Слимаки «йдеться про те, що навіть спосіб мислення буржуа, як і спосіб їхнього життя, система цінностей, ворожі для справжнього мистецтва. У світі «слимаків» ліричний герой вірша — поет виявляється бездомним та самотнім.
Беранже не оспівує більше безтурботної і веселої бідноти. Він пише про жахливі злидні народу, про його безправне і пригноблене становище («Жак», «Руда Жанна «).
Тематика останньої прижиттєвої збірки Беранже (1847) стає більш абстрагованою та філософською («Ідея», «Моя тростина», «Барабани», «Історія однієї ідеї»).
Беранже — один із зачинателів реалістичної літератури у Франції. Його поезія увібрала найкращі риси романтичного мистецтва: щирий демократизм Жорж Санд, розкутість В. Гюґо, гуманістичний пафос лірики А. де Ламартіна, зацікавленість повсякденністю Ш.О. Сент-Бева.
Своїми революційними і демократичними мотивами, образами, настроями творчості Беранже був близьким Т. Шевченкові, який переписав у «Щоденник» вірші «Старий холостяк» у перекладі Д. Ленського, «Навуходоносор «у перекладі В. Курочкіна та поезію В. Курочкіна на смерть Беранже «16 липня 1857 року».
