Перша половина XIX століття - особлива сторінка в процесі становлення і розвитку реалістичного методу. Соціальний аналіз, взаємодія типових характерів з типовими обставинами, відтворення світу, як непростої єдності , а суперечливої цілісності - всі ці та інші ознаки свідчать про якісно новий етап реалізму XIX століття в порівняння з реалізмом доби Відродження і Просвітництва.
Існує проблема, пов’язана із часом появи реалізму. Коли він з’явився? Більшість дослідників вважає часом появи реалізму все ж таки ренесансну епоху. Незалежно від часу появи, реалізм ХІХ ст. є етапом загальносвітового розвитку реалізму. Реаліст Стендаль вважав себе романтиком і взагалі не усвідомлював власне мистецтво як дещо відокремлене від романтизму.
Процес розвитку західноєвропейської літератури, починаючи з 30-х років XIX століття, був особливо інтенсивним і динамічним. В цей час формулюються естетичні принципи реалізму, який досяг періоду класичної зрілості. В літературі США даний етап становлення реалізму випадає на 70-і роки, його основоположником і найяскравішим представником по праву вважається М.Твен. Однак засновником нового напряму був Ф.Стендаль. Він створив живі, складні психологічні характери, детерміновані соціальним середовищем (Жюльєн Сорель), відбив навколишню дійсність і її конфлікти в цьому .характері. Тобто, розповідаючи про людину свого часу, Стендаль ставить за мету показати європейське життя в усій його складності. Хоча Стендаль і вважав себе письменником-романтиком, елементи теоретичного обґрунтування реалізму наявні у його статтях «Расін і Шекспір» (1825), «Вальтер Скотт і „Принцеса Клевська”» (1830).
Літературним маніфестом реалізму стала передмова Оноре де Бальзака до «Людської комедії».
Сам же термін «реалізм» вперше використав французький критик та письменник Шанфлері у 50-х рр. для визначення мистецтва, яке протистоїть романтизму й академізму.
Реалізм (метод) – художній метод, в основі якого лежить принцип життєвої правди в змалюванні соціального середовища, побуту, суспільних відносин і обумовлених ними типів людських характерів.
Дуже довго реалізм 19 ст. називали критичним. З одного боку через тяжіння корифеїв реалізму до аналізі суспільства ( слово “критичний” в перекладі з грецького означає “розібраний на частини”, за значенням воно є близьким до слова “аналіз” ), а з іншого боку через засуджуюче забарвлення творчості великих реалістів. Дійсно, Бальзак, Діккенс, Теккерей малювали світ, в якому нехтували честю, совістю, людською гідністю, в якому дружба, любов, вірність, навіть родинні зв’язки, мало що означали, де всім заправляли гроші, пристрасть до наживи, до володіння майном, до влади над собі подібними, де “продаж тіла” і “продаж інтелекту” набули значення своєрідного культу, де ілюзії втрачались, і життя жорстоко ламало наївних мрійників, поки вони не гинули або не перетворювались на егоїстів, на подобу Растіньяка
Характерні риси реалістичної літератури ХІХ ст.:
- головна проблема – взаємини людини і суспільства; - відтворення людської особистості в тісному взаємозв’язку з навколишнім середовищем; - поглиблений соціальний аналіз; - об’єктивність, достовірність відображення (змалювання життя „у формах самого життя”); - конкретно-історичний підхід до зображуваного; - типізація дійсності; - індивідуальність і неповторність образів при їх типізації; - вплив природничих наук, філософії позитивізму на літературу; - провідні жанри реалізму: роман, повість, фізіологічний нарис (превалювання епічних, прозових жанрів, послаблення ліричного начала); - критичний пафос.
Письменники - реалісти не відмежовувались від дійсності, а проникали в суть соціальних процесів, через аналіз доходили до синтезу. Вони не обмежувались, як романтики, тільки відкриттям нового світу, а намагались встановити його більш універсальні закони, пізнати сутність суспільних відносин, виявити їх причини і наслідки. Залишаючись основним напрямом в другій половині XIX століття, реалізм набуває нових рис, нових якостей. Поступово втрачається оптимістичний погляд на життя, посилюється увага до тем нерівності, вульгарності буржуазного середовища. Суттєвих змін набуває пізній романтизм як в концепції особистості, характері героїв, так і в структурі творів. В 70-80-і роки виникають нові художні напрями, течії, серед яких виділяються натуралізм, символізм, імпресіонізм.
У реалістичних творах вирішуються гострі соціальні проблеми, скажімо, критикується політика уряду Великої Британії щодо утримання бідних сиріт у жахливих умовах робітних домів (Ч. Діккенс, «Пригоди Олівера Твіста») або неможливість талановитому плебею зробити кар'єру і реалізувати себе в суворо регламентованому клановому французькому суспільстві доби Реставрації (Стендаль. «Червоне і чорне»).
Психологізм літературного твору — це зображення письменником внутрішнього світу героїв: повне, проникливе та скрупульозне змалювання їхніх почуттів, емоцій, думок і переживань, акцентування уваги на тонкому аналізі психології людини. Психологізм різною мірою притаманний творам різних епох, але в добу реалізму він мав свої особливості.
На противагу улюбленому романтиками «незвичайному характеру в незвичайних обставинах» реалісти не боялися зображувати «людей пересічних, звичайних, яких ми щоденно зустрічаємо в житті, з їхніми буденними пригодами». Часто це представники найнижчих суспільних станів і навіть персонажі, потворні у своїй ницості: самозакоханості, тупості, байдужості, нещирості, жадібності тощо. У пошуках засобів відтворення психології персонажів міняється підхід до їхньої портретної та мовної характеристики. Зобразити зовнішність персонажа незрівнянно легше, аніж відтворити його внутрішнє життя.
