До верхнього чоловічого одягу належали нарамники, дуже поширені серед усіх верств західноєвропейського суспільства, особливо в XIII—XIV ст. Нарамник являв собою довгий суцільний шматок тканини, перегнутий у плечах, який одягався через отвір для голови (розташований на плечовому згині), вільно звисав спереду та ззаду й залишався незшитим з боків (де іноді його сколювали). Довжина та ширина нарамника були не однаковими, що створювало багато різноманітних його форм. Нарамник-циклас (мал. 5 а) розширювався від плечей донизу, довжиною сягав литок або трохи вище і мав невеликий і глибокий передній розріз біля шиї та внизу. Часто його носили непідперезаним. Нарамник-склавин (мал. 5 б), навпаки,— дуже широкий у плечах, його краї спадали на верх рук (іноді майже до ліктів) у вигляді крил пелерини. Нижче він був вужчий, рівніший, або ж розширений донизу і покривав увесь торс. Довжиною склавин сягав середини лядов (форма, поширена серед народу), колін або литок. Короткий варіант його підперізувався, а довгий — ні. Табар герольда (мал. 5 в) — де укорочений варіант склавина, завдовжки до стегон і з короткими, незшитими внизу рукавами дзвоникоподібної форми. Він мав лише шийний округлий виріз, ніколи не підперізувався і був покритий гербовими знаками на тлі різних геральдичних кольорів. Такий табар особливо популярним був у XIV- XV ст. У франко-бургундських костюмах XV ст. табаром вважали також улюблений франтами запозичений з Італії короткий, до стегон, зовсім рівний, без розширення в плечах нарамник, який носили непідперезаним (мал. 6 в). Скапулер (мал. 6 а, б) — нарамник, досить широкий у плечах, але дуже звужений у нижній частині (схожий на нарамник монахів раннього середньовіччя). Носили його довгим, до литок, і непідперезаним. В костюмі орденських рицарів та знатних сеньйорів XV ст. почали носити дуже широкий згори до низу і довгий, що аж волочився по землі, розкішний нарамник мантію. Бічні кінці його з обох боків відгорталися на плечі, відкриваючи багату підкладку.
Нерідко нарамники типу циклас, склавин та скапулер мали пришиті до них капюшони з комірами-наплічниками.
Коли нарамники почали зшивати з боків під руками, з'явився новий, також дуже поширений вид верхнього одягу XIII—XIV ст.— чоловіче безрукаве сюрко з глибокими проймами та широкою плечовою частиною. Різновидом безрукавого сюрко був і сюрко з проймами, дуже широко вирізаними за рахунок частини передніх та задніх пілок, що далеко заходили за спину й особливо на груди і спускалися майже до стегон (мал. 7 б, в). До такого сюрко В XIII ст. пришивали в плечах широкі й довгі фальшиві, незшиті рукава-крила, що спадали з боків на руки та ззаду на частину спини (мал. 7 г). Усі типи сюрко, як правило, не підперізувалися, і їхні подоли нерідко оздоблювали зубцями-фестонами або хутряним облямуванням. Від сюрко походить гардкор (мал. 8 а, б) — теплий одяг XIII ст., завдовжки до литок або до кісточок. Характерною ознакою його були вставлені в пройми широкі й довгі рукава, здебільшого призборені вгорі. Часто довші, ніж руки, а іноді навіть до стегон, такі рукава (прямі або трохи розширені донизу) були своєрідною муфтою для зігрівання рук. Щоб забезпечити рухомість, руки можна було просовувати в розрізи рукавів, розташовані на їхньому внутрішньому боці. Гардкор доповнювали пришитим капюшоном з коміром-наплічником. Довгий передній розріз унизу гардкора робили для того, щоб зручніше було сідати на коня. Кінці рукавів та прорізи в них, шийний виріз, краї капюшона й поділ нерідко оздоблювали хутряним облямуванням.
